Вже понад сто років у румунському війську помітну (хоча з часом все меншу) роль відіграють гуцули. Мова не про українських горян з Карпат. Мова про коней гуцульської породи, котрі вірно служили у гірських частинах австро-угорської та румунської армій, пише Правда.іф з посиланням на Український мілітарний портал.
Приєднання буковинських земель до імперії Габсбургів поставило перед австрійським командуванням цілий ряд логістичних задач. Новий регіон імперії межував із двома державами – не надто дружною Російською імперією та відверто ворожою Османською, котрі не надто поспішали забезпечувати австрійців товарами військового призначення. До того ж, останні трактувалися максимально широко – якщо комусь із читачів доведеться побувати на екскурсії у соляній шахті у селі Качіка на півночі Румунії, екскурсоводи обов’язково зауважать, що розробка соляних шахт у Південній Буковні розпочалася наприкінці XVIII ст. саме через неможливість завезти сіль із соляних шахт Валахії (в той час – васальне князівство Османської імперії, зараз – регіон на півдні Румунії).
Схожа ситуація склалась із кінським поповненням для розміщення на Буковині частин імперської армії. Пригнати їх із сусідніх регіонів не завжди було можливо, із віддалених частин імперії – не завжди зручно і невигідно фінансово. За таких умов австрійське командування звернуло увагу на коней місцевої гуцульської породи.
Вважається, що гуцульські коні як окрема порода відомі з початку XVII століття. У книжці Кшиштофа Дорогостайського «Гіппіка», виданій у 1603 році, коні з Гуцульщини детально описані, при цьому щодо їхнього характеру зазначається «спокійний, але б’є сильно».
В 1788 році на землях біля села Луціна було створено перший на Буковині кінний завод військового відомства. У 1789 році ще один кінний завод організували у Вашківцях, однак за три роки його перемістили у Радівці (Редеуци).
Після зайняття буковинських земель у 1918 році Румунією почалось активне використання коней гуцульської породи румунськими військами. При цьому на гуцулів звернули увагу представники молодого на той час, але перспективного, роду військ – гірської піхоти. Попри те, що більшу частину території Румунії займають гори, лише в роки Першої світової війни в румунській армії почали формувати спеціалізовані частини для гірської війни. Вони отримали назву «vânători de munte» – «гірські мисливці».
У 1916 році було сформовано 1-й батальйон «мисливців» і вже під час свого першого бою влітку 1917 року батальйон розгромив переважаючі австрійські сили і захопив у полон близько чотирьохсот полонених. Не менш ефективним було і подальше використання частини, що підштовхнуло румунське командування до розгортання та посилення «ванаторі».
У 1923 році румуни сформували дві гірські дивізії, які пізніше переформували у три бригади. Ці з’єднання вважались кращими піхотними формаціями румунської армії. До речі, саме «ванаторі» дійшли до найбільш східної точки серед усіх військ Осі, оволодівши ненадовго Нальчиком.
Мобільність і ефективність «ванаторі ді мунте» забезпечувалась, серед іншого, і використання міцних і невибагливих гуцульських коней, яких, залежно від ситуації, можна було використовувати як тяглових, в’ючних або верхових.
Ефективність гуцульських коней красиво описав один із найвідоміших командирів гірських стрільців часів Другої світової війни, генерал Леонард Моцілюші: «На стежках можна було побачити нескінченні ряди гірських коней (гуцулів). Коні були маленькими, як поні, міцно збитими, з довгим волоссям, що закривало очі. На них клали в’юки. На сідлах врівноважували горщики з їжею та ящики з боєприпасами, особливо кидали боєприпаси. Я з великою ніжністю дивився на цих коней. І вони були ГЕРОЇ. Щовечора, чи то дощ, чи сніг, чи повним ходом йшов бій, вони вирушали на гірські стежки, де воювали мисливці, приносячи їм те, що їм потрібно. І навіть якщо траплялося, що солдат-провідник падав, вдарений кулею або шрапнеллю, кінь, цей близький друг мисливця, з’являвся один на передовій з в’юками, завантаженими необхідними для бійців».
В роки післявоєнного скорочення румунських збройних сил частини гірських стрільців були розформовані. Водночас у піхотних частинах коні – як гуцульської, так і інших порід – продовжували нести службу. Тим не менш, реалії нового часу давалися взнаки – в ході моторизації румунської армії використання коней звелось нанівець, навіть відродження у 1964 р. гірських частин не змінило принципово ситуації.
На сьогоднішній день в румунській армії існує дві гірських бригади – 2-а на півдні країни та 61-а у північних районах. В складі 22-го гірського батальйону «Чірешоайя» 61-ї бригади «Генерал Віргіл Бадулеску» діє кінно-транспортна рота, яка станом на 2017 рік нараховувала 77 в’ючних коней гуцульської породи. Наскільки можна судити із відкритих джерел, коней використовують не лише вояки 22-го батальйону, їх залучали до підготовки 17-го батальйону гірських стрільців «Воєвода Драгош» та 24-го батальйону «Генерал Георге Аврамеску».
Крім того, коні відіграють важливу роль у масових заходах, здійснюваних 61-ю бригадою, привертаючи інтерес глядачів.
Що стосується бойової підготовки та імовірного бойового застосування, то коні призначені для перевезення у високогірних районах важкого групового озброєння – кулеметів, безвідкатних гармат, а також боєприпасів. На думку румунських фахівців, у багатьох випадках жодна техніка не здатна замінити коней.
