Навчальні заклади в Україні, – від дитсадків до університетів, – закриті через пандемію коронавірусу COVID-19. Але карантин – не канікули чи відпустка… Школи, коледжі, ВНЗ перемістились у віртуальний простір, тож тепер їхні учні та студенти «ходять» на навчальні заняття, увімкнувши свої комп’ютери.
Перевірка дистанцією
За даними пресцентру ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), понад 860 мільйонів дітей та молодих людей не відвідують шкіл та університетів. У 107 країнах закрили заклади освіти на всій території, а ще в 12-ти припинили їхню роботу у звичному режимі на місцевому рівні. Фахівці прогнозують, що країн, у яких пішли на такий крок, більшатиме.
В онлайн-форматі школи, коледжі та університети мають працювати до 3 квітня, хоча вже сьогодні кажуть про можливе продовження карантину. Не таємниця, що українська освіта не дуже була готова до такого виклику, хоча педагоги доволі оперативно на неї відреагували і почали активно працювати зі своїми учнями з допомогою інформаційних технологій.
Для закладів освіти карантин – не нова практика, проте цей відрізняється від усіх інших, адже варіант – посидіти вдома на час епідемії, а потім надолужити програму на канікулах чи на вихідних – не спрацює, бо складно спрогнозувати термін вимушеної ізоляції. Тому педагогам важливо швидко відреагувати на ситуацію та придумати свій формат ефективного віддаленого навчання. Щоб організувати дистанційне навчання, треба мати доступ до якісного інтернету і техніку. Тож тут виникає слушне запитання: чи всі вчителі мають комп’ютери та доступ до швидкісного інтернету? Втім, як заявила під час онлайн-наради з приводу організації дистанційного навчання у школах заступниця міністра освіти і науки Любомира Мандзій, якщо вчитель не має комп’ютера, то може скористатися телефоном. Але що робити, якщо у педагога звичайний кнопковий телефон?.. Також проблемно забезпечити якісний навчальний процес у віддаленому форматі в тих родинах, де один комп’ютер на всіх: дорослих, які працюють дистанційно, і школярів чи студентів.
Централізований підхід
Реалізація дистанційного навчання в Україні загалом та на Прикарпатті зокрема – дуже неоднорідна. Чимало вчителів прийняли виклик і справляються з ним, проте є й такі, котрим він не під силу, адже не мають для цього необхідних технічних засобів, знань, навичок чи навіть бажання. Думаю, що міністерство це розуміє, адже намагається різними способами централізувати цей процес. Зокрема, запустили онлайн-курси з підготовки до ЗНО, які транслюють на телеканалі «Рада» та «Ютуб»-каналі профільного відомства. Наступний крок – організація телеуроків. Президент Володимир Зеленський обговорив з керівництвом українських телеканалів реалізацію на телебаченні масштабного освітнього проєкту, у рамках якого найкращі педагоги проводитимуть відеоуроки з різних предметів для 5-11 класів в ефірах як нонаціональних, так і регіональних телеканалів, а також в інтернеті.
Також Міністерство цифрової трансформації анонсувало запуск безкоштовного онлайн-курсу для вчителів та викладачів про організацію дистанційного навчання. Принаймні, для багатьох педагогів – це буде певним орієнтиром в тому, як організувати свою роботу в нових умовах, де під руками немає дошки та указки, а лише монітор комп’ютера чи екран телефону. Втім, чимало вчителів вирішили не зволікати, а кинулися самостійно вивчати різні освітні платформи, щоб якомога швидше перенести навчальний процес у віртуальний простір.
Коли мама замість учительки
Дистанційне навчання стало для українських закладів освіти загалом і педагогів перевіркою на те, як швидко вони можуть реагувати на виклики, бути гнучкими та ефективними у некомфортних для них умовах, а також на комп’ютерну грамотність та вміння працювати на сучасних освітніх онлайн-платформах. Основою ефективного дистанційного навчання є самоорганізація учнів, бажання вчитися, не зважаючи ні нащо. З цим у нас, м’яко кажучи, проблеми, низька мотивація до навчання в учнів українських шкіл – справжня больова точка. Підсилити мотивацію може батьківський контроль, але не всі батьки через ті чи інші обставини можуть проконтролювати «карантинне» навчання своїх дітей.
Спілкуючись з батьками дітей різного віку, чую, що чимало вчителів втілюють віддалене навчання з допомогою груп у «Вайбері», куди й скидають завдання. Іванофранківка Леся Ткач розповідає, що саме у такому форматі відбувається домашнє навчання її сина Володимира – учня четвертого класу Івано-Франківського ліцею ім. В’ячеслава Чорновола (раніше Івано-Франківська ЗШ №28). Жінка каже, що під час карантину її син не відпочиває, а доволі посилено навчається: разом з мамою розв’язує задачі і приклади, пише диктанти та читає. Пані Лесі довелося відчути на собі всі радощі вчительського фаху, адже тепер вона роз’яснює своєму синові навчальний матеріал і не з одного, а з усіх предметів, які він вивчає. Загалом, на такі домашні уроки йде по 3-4 години на день. «Вчителі скидають завдання з різних предметів згідно з розкладом. Думаю, що ефекту і результату з такого навчання – не буде, тому що мама чи тато, бабуся чи дідусь не зможуть розказати і передати навчальний матеріал так, як це робить вчитель. Крім того, через дистанційне навчання – діти, знову ж таки, не вилазять з ґаджетів», – коментує Л. Ткач.
Учениця 7-го класу Української гімназії №1 м. Івано-Франківська Софія-Марія Кравчук розповідає, що всі вчителі приєдналися до спільної групи у «Вайбері», куди й скидають завдання, двоє педагогів організували роботу у віртуальних класах. Наразі у такому форматі Софійці викладають біологію та німецьку мову. «Навчання відбувається так, що учні можуть обговорювати навчальний матеріал, задавати запитання, також вчителька дає завдання, яке треба виконати до певного терміну і за це нам виставляють оцінки, – розповідає Софійка. – Це гарна та дієва форма навчання, адже ми повинні виконати завдання з німецької мови та біології до певного часу і це стимулює нас працювати. Адже коли отримуємо лише список завдань, виконання яких можуть і не перевірити, то мотивації до роботи менше».
Софійка каже, що тепер стало значно складніше навчатися, адже під час звичної роботи шкіл, вчителі мають змогу повноцінно пояснити тему, роз’яснити незрозумілі моменти. А під час дистанційного навчання педагог може лише скидати відео з поясненнями та завданнями, тож фактично учні самі повинні розбирати тему. Семикласниця зізнається, що сумує не так за школою, як за друзями, адже тепер спілкується з ними лише по телефону та у соцмережах.
Школа в комп’ютері
Вчителька біології Української гімназії №1 м. Івано-Франківська Наталія Кокар розповідає, що ще до карантину у їхньому закладі відбулася педрада, на якій розглянули різні ресурси для дистанційного навчання. Для себе вона обрала веб-сервіс «Google classroom».
– Діти вважають, що вчителі знають усе, – коментує вчителька біології. – І ми справді намагаємося йти в ногу з часом. Я постійно навчаюся, відвідую цікаві майстер-класи, тренінги, систематично проходжу курси підвищення кваліфікації. На лекціях нам розповідали про дистанційне навчання, показували, як створювати класи, завдання, форми… Але люди влаштовані так, що поки щось не станеться, то нам це й не дуже потрібно, або, як завжди, не вистачає часу реалізувати себе в чомусь новому. Тому, оскільки це було давно і я не все пам’ятала, почала своє самонавчання. Передивилась відео на різних платформах і поступово пізнавала світ «Google»… Перехід на дистанційне навчання для мене був викликом, але дуже позитивним, адже я вчилася і практикувалася кожного дня, закріплюючи отримані знання…
Пані Наталія зізнається, що найважче було в перші дні переходу зі звичного режиму роботи у віртуальний простір: «Потрібно було запустити систему дистанційного навчання, тож я створила «Google classroom» і скинула повідомлення у «Вайбер» кожному учневі про це, а також, де і як ми працюватимемо, та пароль. І тоді почалося найцікавіше – паніка. Хтось не вмів приєднатися, в когось не виходило, але в підсумку всі впоралися. Попросила, щоб учні, котрі розібрались, як користуватися цим ресурсом, допомогли іншим. І це спрацювало. Приєдналися всі. Навчання розпочалося за звичним графіком, у дні, коли мали б відбуватися уроки, згідно з моїм календарним плануванням. Насправді, ми вчимося одночасно, тільки на відстані. Мені пишуть, телефонують, коли щось не розуміють, часто пишу їм я. Щодня шукаю для свого наступного уроку цікаві відео, створюю презентації, використовую власний теоретичний матеріал, а потім працюю над тестами, щоб перевірити знання. Сьогодні все видається просто і зручно: програма перевіряє завдання і виставляє бали за їхнє виконання. Втім, поки налаштовувала програму, то мала ненормований робочий день. Навіть не знаю, скільки часу просиджувала за комп’ютером».
На думку вчительки, дистанційне навчання – ідеальний варіант під час карантину, проте воно не замінить звичайних людських стосунків та живого спілкування. «Багато дітей не сприймають теоретичний матеріал самостійно, вони люблять живий контакт, коли можна задавати 1000 запитань вчителю на уроці», – підсумовує вона.
Не такий новий онлайн, як його малюють
Учителька початкових класів Івано-Франківської загальноосвітньої школи № 18 Олеся Дибовська працює зі своїми учнями у форматі відеоінструкцій та онлайнових завдань. «Оскільки викладаю інформатику у початкових класах, то настав саме той момент, коли мій навчальний предмет наскрізно інтегрується, – коментує вчителька. – Завдання онлайн для нас не нові, бо від початку другого класу час від часу їх використовували й сьогодні – алгоритм роботи уже відомий. Хто ще у пошуку цікавого інтерактиву, радо ділюсь: на платформі learningapps.com можна безкоштовно використовувати готові тематичні завдання, а можна створити і свої. Із четвертокласниками саме вивчаємо теми зі створення алгоритмів, використовуючи міжнародний ресурс із вивчення інформатики та основ програмування code.org, який має окремі тематичні блоки, інструкції, підказки і все відбувається із героями мультфільмів чи ігор. Наприклад, у третьому класі допомагали збирати металобрухт героям «Зоряних війн» і це завдання всі згадують до нині. Оскільки ми працювали із онлайн ресурсами з перших уроків, то технічне виконання завдань не є проблемним, складніше із самоорганізацією та доступністю технічних пристроїв, яких у дітей ще може не бути».
О. Дибовська зізнається, що особисто для неї робота у дистанційному форматі – не стала складнішою, але якщо говорити глобально, то, на її думку, складнощі виникають у технічних питаннях взаємодії. Крім того, ще є момент адаптації і потреба часу для налагодження процесу дистанційної роботи як у вчителів, так і в дітей.
Вчителька наголошує, що під час дистанційного навчання все-таки відчувається потреба у спільній лаконічній і наповненій освітній платформі, у якій було би зручно працювати з цілим класом кільком педагогам. Також серед мінусів такого формату, на її думку, є велика ймовірність перевантаження завданнями дітей та час перебування їх перед екраном і потреба залучення до такого процесу батьків, особливо найменших школярів. Але є і плюси, зокрема, з’явився час спробувати те, на що раніше не вистачало часу. А ще, за словами пані Олесі, це гарна нагода для педагогів зробити особистий апґрейт (з англійської – оновлення, модернізація). «Прихильниця у всьому шукати позитив, тому, думаю, що після дистанційного навчання дехто з дітей буде питатиме в учителів: а коли у нас ще будуть онлайнові уроки?, бо це зміна середовища, засобів і методів. А такі зміни у навчанні – це завжди добрий рух вперед», – зауважує моя співрозмониця.
…Безперечно, що дистанційне навчання, яке сьогодні стало не забаганкою окремих педагогів, а необхідністю, це серйозний виклик для вітчизняної системи освіти. Звичайно, не всі навчальні заклади та педагогічні працівники складуть цей тест на «добре» чи «відмінно». Але попри це, воно може стати серйозним поштовхом для розвитку цієї форми навчання та інтеграцію її в освітній процес і надалі. Крім того, впевнена, що реалії, в яких сьогодні ми опинилася, стануть потужним поштовхом для розвитку творчих та креативних можливостей українських педагогів.
