Після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС українці на мить заціпеніли від жаху. А далі кинулися помагати – хто чим може. По містах організовано збирали допомогу і на Херсонщину потягнулися волонтери на завантажених автівках.
В ті дні, напевно, не було людини, яка б не бачила кадрів – як витягають з води знесилених собак і котів. Волонтери з франківського «Дому Сірка» тоді теж вирушили на Херсонщину по хвостиків. Про позитивних рятувальників, обстріл і неймовірну підтримку вони розказували «Репортеру».
Волонтери, яким не страшно
Коли дізналися про підрив дамби – перша думка була, як тварини виживуть, скільки буде загиблих і взагалі, як буде проходити евакуація, що людей, що тварин? Був страх за тих, хто там, – ділиться волонтерка Люба Філь.
Так вийшло, що дівчина стала одним з водіїв, які вирушили тоді на Херсонщину.
Поїздку франківців у перший же день трагедії стала організовувати інша волонтерка – Люда Рой. Каже, тоді зустрілася з Наталією Когут, засновницею «Дому Сірка». І в них виникла ідея – привезти допомогу й забрати тварин, яких зможуть.
Пізніше написала всім дівчатам в наш чат, бо ми двоє не можемо цього вирішувати. Дівчата підтримали. Це вже був пізній вечір, але склали пост, створили “банку”, почався збір. Зранку вже закуповувалися, – каже Люда Рой.
Пам’ятаю, дзвонить мені Люда і каже: є один водій, треба другого, – розказує Люба. – Я подивилася маршрут туди, кажу: та ні, Людмило, я, певно, переоцінила свої можливості. Ну а потім кажуть, що другого водія таки нема – і я погодилась.
Їхали волонтери двома бусами. У білому з Любою їхала її подруга Катерина Гуменюк. В зеленому – двоє хлопців: Андрій і Сергій.
Везли все, що лиш можна – медикаменти, засоби гігієни та, звісно, корми для тварин.
Дівчата кажуть, франківці шалено відгукнулися. Хто пересилав гроші, хто просто приносив в пакетах, що міг.
Це було більше 15 годин за кермом, – продовжує Люба. – Ми мінялися з Катею, але в нашому бусі тільки три пасажирські місця – тобто ти або за кермом, або спиш сидячи. Коли їдеш, то не думаєш, страшно чи ні, а коли під’їжджаєш, то таки страшно було. Особливо, коли проїжджаєш Чорнобаївку і розумієш, що там пару кілометрів лишається. Але який вихід? Вже ж приїхали.
У Херсон франківці їхали до тамтешнього притулку «Шанс». А там їх попросили з’їздити та забрати тварин, яких витягають з води рятувальники.
Це було на Корабельній площі, ми під’їхали, почали грузити тварин, і тут почався обстріл, – пригадує Люба.
Навіть їсти не хотіли
До нас підійшов Андрій, який з нами їхав, сказав, треба рушати звідси, бо, кажуть, зараз буде обстріл, – розповідає Люба. – І він це каже, секунда – починається свист і прильот. І ми такі стоїмо в ступорі. А всі починають бігти – військові, цивільні, тварини, все розбігається. А ти стоїш… У мене потім у Франківську подруга питала – а сирени там гули? Та які сирени?! Там так обстрілюють, що люди просто звикли. Хоча «звикли» – це не дуже правильне слово. Ми потім приїхали в притулок, то дівчинка казала: та то нічого страшного, зараз вони постріляють, потім наші, а потім годинка перерви і все по-новому. Вони просто навчилися в тому жити.
Люба каже, після того обстрілу вперше в житті їхала за кермом, коли в неї тряслися ноги. Але все ж найсильніші враження в неї з Корабельної – позитивні.
Рятувальники – це просто, у мене лише хороші емоції від них! Я не очікувала, що люди можуть бути настільки позитивно налаштовані. От, він ловить тварин у човен, дехто на березі тікає, а він сміється – від мене далеко не втечуть, я їх ще раз половлю.
Пригадує, в той час біля води стояли місцеві, в яких у затоплених будинках лишилися тварини, просили врятувати.
І рятувальники їхали.
В мене на очах жінка просила привезти їхню таксу, пояснювала, де будинок, і він поїхав і привіз їм собаку, – додає Люба.
Тварини, яких тоді наші забрали на Корабельній, були у шоковому стані й дуже виснажені – худі, в кліщах.
Швидше за все, це були вуличні тварини, – припускає Люба. – Ми пропонували їм їжу, не хотіли, тож вирішили швидше їхати додому.
Волонтери ще раз заїхали в той же «Шанс», а потім на миколаївське КП, яке теж приймало тварин з Херсона. Забрали з собою, скільки могли – загалом десь 25 собак і 30 котів.
Маленьке смугасте кошеня, яке виловили з води, всю дорогу їхало в Люби на колінах. А ще в клітці везли кішку й семеро крихітних кошенят.
Вона позбирала і своїх, і чужих, ми дуже за них переживали, бо все ж таки 15 годин у дорозі. Але вона молодець, така мамуся, що мамуся – всіх довезла, – посміхається дівчина.
У Франківську на тварин уже чекали – кого клініка, кого нова домівка, кого перетримка.
Коли забирають усіх
Коли волонтери планували свою поїздку, вже домовилися між собою, що дівчата на місці роблять фото чи відео тварин, щоб ті, хто лишився у Франківську, одразу шукали їм новий дім.
Ми знали, що Херсон обстрілюють і, може, не вдасться це зробити, але якось справилися, – розказує Люба Філь. – Ми їх грузили в клітки і зразу – фото, відео, а дівчата вже робили пости. Дівчата наші настільки молодці – Юля і Оля Феденько, Іра Самотюк, Свєта Лаврик, Таня Котовська… Кілька дівчат зробили величезну роботу. Вони обдзвонювали всіх людей, які колись залишали свої контакти. Робили ці публікації, аби тварини по приїзду сюди не попали на притулок, а були б хоч на домашній перетримці.
У Франківську тварин, які потребували медичної допомоги, везли по клініках. Волонтери кажуть, там теж відгукнулися – оглядали тварин безкоштовно.
Решту ж відправили по нових домівках чи перетримках.
Вони приїхали зранку, ми організували додатковий бус – такий був хлопець Микола з Галицького району, ну дуже хороший, – розказує Люда Рой. – І вантажили бус тваринами, які їхали в інші міста. Він тоді до ночі наїздив майже 900 кілометрів.
Кілька тварин ще того дня лишили в притулку, але до вечора їх теж перевезли.
Люда каже, люди дуже відгукувалися.
Український народ, як показує практика, вміє гуртуватися при такій біді. Хотілося б, аби така активність була по всіх тваринах, – каже вона.
Буквально через кілька днів франківські волонтери знову поїхали в Херсон.
У мене в машині було більше двох тон допомоги, – посміхається Люба. – Вона сіла настільки, що подекуди торкалася дороги. Ми думали ще привезти тварин, але брати вже не було кого. Люди настільки згуртуватися… Ми заїжджали в притулок «Чотири лапи», думали в них забрати, а дівчинка каже – всіх прилаштували. Були на Корабельній знову, передавали допомогу. Ми не бачили там тварин, які б потребували допомоги. Не було таких.
