На початку ХХ століття зробити фото – було розкішшю. Люди знимкувалися в основному на урочисті події. Однією із найважливіших звичайно було весілля.
Зараз такі архівні фото дуже цінні, бо дозволяють дослідити, як вбирались наречені у день шлюбу та як відбувалося святкування, пише Правда.іф з посиланням на РБК-Україна.
Рідкісними весільними кадрами гуцулів ділимось у матеріалі нижче. Також розповідаємо про звичаї та традиції укладання шлюбу на початку минулого століття.
У якому віці укладали шлюби
У Карпатах були поширені ранні шлюби. Готовність до подружнього життя визначали за фізичним розвитком і статевою зрілістю, а не за віком. Іноді заручини могли відбутися ще у дітей дошкільного віку.
Закарпатський фольклорист Михайло Лучкай описував випадки, коли майбутній зять приходив жити до батьків своєї зовсім юної нареченої (5-6-річного віку) і був у приймах аж до статевого дозрівання пари.
Заміж дівчат видавали у 16-18 років. А хлопці одружувались після служби в армії у 22-29 роки. Двадцятирічну дівчину вважали “старою дівкою”, і вона вже мала труднощі з одруженням.
Винятком були деякі села комітату Мараморош. Там діяло правило вікової черговості. Спершу мала вийти заміж старша сестра, лише тоді давали дозвіл на весілля молодшій.
Майже до кінця XIX століття було заборонено вступати в шлюб родичам до сьомого покоління. У деяких родах навіть до дванадцятого коліна. Гуцули вважали, що сім’я між кровними родичами “не матиме щастя”. Винятком були тільки шлюби із сестрою померлої дружини.
Пізніше багаті роди не хотіли ділити свої статки з іншими, тому почали укладати шлюби до п’ятого коліна. А вже на початку ХХ століття одружувались родичі у третьому-четвертому поколінні, щоб не втрачати багатства. Але дозвіл на такий шлюб мав дати єпископ чи священник.
Як домовлялися про шлюб
Першим етапом були вивідини (“перезнавання”, “визвідини”), тоді сватання, оглядини (“обзори”) та заручини. Вивидіни проводили у тому випадку, коли батьки самі вибирали для сина наречену. Вони посилали когось із родичів до батьків дівчини повідомити про наміри свататися. Посередник потрібен був для того, аби у випадку відмови не зганьбити парубка.
Якщо хлопець і дівчина самі домовились про одруження, а батьки не були проти, то етап вивідин пропускали.
Також проводили сватання. Батьки наречених зустрічались, аби домовитись про день весілля. Сватання проводили в неділю, вівторок або четвер – тобто не в пісні дні і не в суботу.
Після цього вже відбувалися заручини. Зазвичай майбутні наречені йшли із родичами до священника – він мав благословити їх на шлюб. У церкві наречені обмінювалися хустинами.
Протягом трьох тижнів священник під час відправи оголошував про наміри пари вступити у шлюб. Якщо хтось знав серйозні причини, чому вони не можуть одружитись, мав повідомити священника про це.
Перед весілля молодий із дружбою ходив по селу запрошувати гостей на забаву. Напередодні шлюбу наречена з подругами плели вінки із барвінку, тоді йшли до нареченого й несли йому сорочку.
Молодь вбирала весільні деревця у гуцульські китиці. Їх оздоблювали кольоровими стрічками, яскравими нитками і пташиним пір’ям.
З цими деревцями йшли на вінчання, біля них молодих обдаровували і їх ставили біля столу наречених. Після весілля деревця прив’язували до грушки або яблуньки, що біля хати, і вони стояли так, поки не розсиплються.
У деяких селах виготовляли “курагов”. На довгу палицю прикріплювали червону і білу хустки. Цей прапор оздоблювали пучком барвінку та кріпили дзвіночок, а з боків навішували різнобарвні стрічки.
Також готували коровай – два калачі перев’язали стрічкою, а зверху клали барвінок та сіль.
Весілля у с. Ясіня на Рахівщині, 1936 рік (скриншот)
Як відбувалося святкування
Молодята вбирались у вишитий одяг, а поверх нього – автентичні кептарі (кожушки) білого кольору з традиційною гуцульською вишивкою. Головний елементом одягу нареченої був віночок, оздоблений барвінком, часником і монетами.
Молодята обов’язково мала повінчатись у церкві. Шлюб без Божого благословення вважався гріховним. Таку пару не сповідали і не причащали у церкві, а на Великдень їм не святили паски.
На Гуцульщині молодята часто до храму на вінчання їхали на конях. У деяких селах досі збереглась ця традиція.
У давнину весілля гуляли майже цілим селом. Кількість гостей могла бути від кількох сотень до тисячі. Гуляння відбувалося під супровід троїстих музик (переважно – сопілка, скрипка, бубон, цимбали і акордеон чи баян).
Весілля у селі Великий Бичків, 1920-ті рр. Жінка по центру тримає весільний коровай (скриншот)
Наречена з дружками та гудаками (музикантами) у селі Люта на Великоберезнянщині, 1922 р. Чоловік тримає “курагов” (скриншот)
Гуцульське весілля могли гуляти протягом чотирьох днів. Застілля славилося різноманіттям їжі. Серед традиційних страв подавали гуцульські голубці з картоплею у мундирах, білий борщ із копчених ребер, банош, куліш, кишку, білі гриби, гуслянку, росільницю – це традиційна весільна страва із квашеної капусти, рису та шкварків.
Весілля в с. Довге, Іршавщина. 30-ті рр. (Закарпаття) (скриншот)
Весільні фото гуцулів у 20-30 року ХХ ст. (скриншот)
