Косівська кераміка, то не тільки посуд і кахлі. Це ще й може бути живопис. Художник-кераміст Василь Перегінець створює керамічні полотна за допомогою, як він каже, ризикованих технік.
Майстер ніколи не знає, яким вийде колір, бо це визначають лише вогонь і глазур, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Гуцульський камін в Афінах
Василь Перегінець зустрічає «Репортер» у своїй майстерні, в котрій, як сам каже, добре думається, обдумується майбутня робота, робляться ескізи, живопис. Тут багато книжок, картин, скульптур, потріскує камін. Усе дуже впорядковано. Внизу, під цією майстернею, він має ще «чорну майстерню», де працює з глиною.
Гуцульську кераміку Перегінець дуже любить та поважає, хоч сам не гуцул, а бойко.
Пан Василь родом із села Новиця, на Калущині. Після дев’ятого класу, у 1982 році, вперше приїхав до Косова.
І мені тут запало до душі, – каже художник.
Тут Перегінець навчався, потім була армія, далі навчання у Львівській академії. У 1995 році знову повернувся до Косова. Нині він викладає в інституті декоративного та прикладного мистецтва. Викладає, до речі, живопис та рисунок. Кераміка, каже, його віддушина, а живопис – це робота. Отак і ділить.
Його твори є у приватних колекціях в Німеччині, Польщі, Франції, Греції, Китаї, Саудівській Аравії. У 2006 році в українському посольстві в Афінах Перегінець збудував камін з гуцульських кахлів.
Ризикова техніка
Василь Перегінець експериментує з техніками та матеріалами. Наприклад, крім скульптур, робить керамічні пласти. Називає це живописом на кераміці. Ці пласти-плити виробляє вручну.
Тут кольорова графіка, яка, до речі, виконується десь ідентично, як і косівська. А тут техніка нічим не відрізняється від живопису, – пояснює Василь Перегінець та показує різні роботи. – Коли я малюю, це все – сірого кольору. Під час роботи кінцевого результату не бачу. Роблю наугад. А кінцевий результат дають тільки вогонь і глазур.
Воно не є ноу-хау. Каже, такі речі й раніше робилися в Україні та світі. Додає, більшість звикла, що кераміка це об’єм, а це ще й площина і плюс живопис.
Мої розробки – ангоб. Але такого ангобного живопису я не зустрічав, – говорить пан Василь. – Тут до кінця також не знаю, які вийдуть кольори. Вони всі тьмяні. У печі вони міняються. З’являється блиск, глибина.
З живописом, каже, все ясно – потрібний колір витиснув з тюбика та й працюєш. А тут інакше. Виходить така собі доволі ризикована техніка.
Він завжди робить проби – у вигляді чашечок. Усі чашки потім забирає донька Юля. Вона менеджерка свого тата, веде сторінки з його роботами у соцмережах. Усі свої роботи Перегінець підписує – ve.per. Так і називаються сторінки.
А також Юля – головна батькова критикиня. Вони люблять собі посидіти й пофілософствувати навколо кераміки. Лише їй першій він показує роботи. Також Юля складає прикраси з керамічних намистин, які робить батько.
Зараз одна тема
Свої роботи Василь Перегінець виготовляє серіями. Задає якусь тему й вирішує її. Нині тема одна – військова.
Ми не можемо бути поза тим, бо нас болить, на нас напали і нам це тяжко, і ми це всі переживаємо, – говорить пан Василь. – І у творчості також. Я колись робив якісь веселі роботи – яскраві, різнобарвні. То зараз усе сходиться до таких дуже камерних або однотонних. На жаль, так воно є.
Розказує, що перших три місяці після вторгнення взагалі нічого не творив. На роботі плели сітки, робили турнікети.
Не було ніякої бесіди про якусь творчість, – розповідає кераміст. – Потім зрозуміли, що це надовго, якщо не будеш щось робити, то зійдеш з розуму. Перша робота у цей період – диптих «Міна з крилами». До половини зрізана бомба ніби стирчить з землі. І на ній сидить кольорова пташка. Зроблено в техніці раку. І ця пташка співає. Це означає, що бомба може там бути, але життя не зупинити. Ця пташка буде співати нині, завтра, навіть, на бомбі. Розумієте – життя буде тривати?! На другій міні дві пташки звили гніздо. Ми ще довго будемо розміновувати нашу територію після тих проклятих москалів, але життя вони спинити не годні.
Дуже потужна серія «Очі війни». Роботи на керамічній плиті. Там тільки очі. Бо коли тривога, у людей найвиразніші – це очі.
Московити боялися синього кольору
Своїх студентів Василь Перегінець також наштовхує на експерименти, аби вони не боялися пробувати щось нове, але разом з тим – не втрачали себе.
Я хочу, аби художники були вільні, аби нікого нічого не стримувало, – говорить він, – Мистецтво – воно торкає, якщо йде від душі, з середини. Якщо зроблено насильно, воно ніколи нікого не торкне. Воно минеться, пройде.
Каже, у нього такої можливості, коли він вчився, не було. Бо тоді був совок – одна суцільна заборона. Тоді ніхто не мав вільно мислити, не мав бути творчою особистістю.
Ми дійшли були до абсурду, розумієте, в нас в Косові кожен четвер – був день російської мови, – говорить Перегінець. – Це треба було ходити й говорити російською. Вимагали совєцького. Синій колір заборонили, аби не поєднувався з жовтим.
За його словами, гуцульська кераміка має три основні кольори – жовтий, зелений і коричневий. Відомий кераміст Петро Кошак і частина кутських майстрів ввели ще один колір – кобальтовий синій.
Оксид кобальту дає синій, оксид заліза дає жовтий, а оксид міді – зелений, – пояснює Перегінець. – І цей синій існував в той час, а в совєтському союзі він не мав права існувати, бо стояв поряд із жовтим. Тож його просто заборонили.
Також розказує, що тоді косівська кераміка в основному була рослинна. Сюжетних композицій практично не робили. Рідко й то переважно веселих гуцуликів на полонині.
Тобто не було якихось філософських речей, вона не розвивалася в плані якогось емоційного чи філософського змісту, – додає кераміст. – Були лише замилувані гуцули, які грали на сопілці баранчикам, а ті добросовісно паслися на полонині.
Василь Перегінець показує скульптуру, яку якраз забрав з пошти. Вона їздила на виставку зооморфної кераміки у Києві. Експозиція була присвячена символам перемоги. Перегінець виставляв роботу під назвою «Кінець двоголового хробака».
Каже, за совітів за неї, напевно, можна було б сісти.
Деякі художники все ж таки собі дозволяли, не так прямолінійно, але дозволяли собі робити якісь авангардові речі, речі такого українського спрямування, – розказує пан Василь. – У людині, тим більше в українцеві, того не вб’єш, не заставиш зачерствіти геть повністю.
