Сьогодні, 1 листопада, відзначаємо створення Західно-Української Народної Республіки, до складу якої увійшли українські етнічні землі – Галичина, Буковина та Закарпаття. Майже півроку Івано-Франківськ, тодішній Станіславів, був столицею ЗУНР. Яким було тогочасне місто, які нинішні будівлі пам’ятають часи ЗУНР, на ці та інші запитання читачам Правда.іф розповідає директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук.
– Ярославе, сьогодні ми відзначаємо 101-річницю утворення Західно-Української Народної Республіки. Яким в той час був Станіслав, які настрої переважали тут? Власне, розкажи про той час, коли наше місто стало столицею.
– Станіславів майже найдовший період з усіх міст Західної України був столицею ЗУНР. Адже Львів було втрачено, звідти на короткий час, десь на місяць, уряд, на чолі з президентом, переїхав до Тернополя, а потім вони перебралися у наше місто. І практично до кінця існування Західно-Української Народної Республіки наше місто залишалося столицею.
Сьогодні ми можемо сказати, що це було невелике місто, близько 35 тисяч населення. Левова частка жителів були не українцями: поляки, євреї та інші національності. Зараз Княгинин – мікрорайон, тоді це було окреме село. Інша межа міста – це лікаря на Мазепи, яка була розташована на околиці, нинішня вулиця Коновальця – була протяжністю не далі нинішньої дитячої лікарні… Тобто місто мало значно менші розміри.
Коли сюди перебрався уряд, місто наповнила величезна кількість державних діячів, це державні секретарі, сьогодні ми назвали б їх міністрами, президент, військове керівництво, різноманітні діячі, які покинули Львів. Практично всі тодішні готелі міста були забиті цими людьми, місто було переповнене.
Водночас військові події в Наддніпрянській Україні, а саме війна з більшовиками і втрата території, спонукали багатьох діячів УНР приїхати до нашого міста. Саме приїзд наддніпрянців призвів до різкого підняття цін та великого дефіциту деяких товарів. Ресторани і кав’ярні були переповнені людьми.
Польське населення вичікувало приходу польських військ і дещо негативно ставилося до української влади. Але якихось відкритих виступів чи повстань не було. Єврейська частина населення частково підтримала ЗУНР, інші зайняли вичікувальну позицію.
Власне, саме в той час Парламент ЗУНР прийняв історичне рішення про Акт Злуки ЗУНР і УНР в єдину державу, цим продемонструвавши соборницькі погляди, прагнення жити в одній державі, незважаючи на те, що українці протягом багатьох років були розділені між двох імперій: Австро-Угорською та Російською. Водночас були спроби прийняти деякі закони, зокрема аграрний.
– Як відбулося проголошення Станіславова столицею і де знаходився будинок уряду?
– Від січня по червень 1919 року, тобто близько п’яти місяців, Станіславів був столицею. Ніякого оголошення про це не відбувалося, просто сюди приїхали державні діячі. Вони прибули зі своїми сім’ями, зайняли ряд ще австрійських адміністративних будівель. Українська Національна Рада розмістилася в Народному домі, сьогодні ця будівля маж адресу: вул. Шевченка, 1. Саме там відбувалися усі засідання.
Водночас уряд, державний секретаріат, розмістився в будівлі на нинішній вул. Грюндвальській, де зараз Івано-Франківський суд.
Окремі міністерства розташувалися в інших будівлях. Наприклад державний секретаріат народної освіти був у сьогоднішньому приміщенні Служби Безпеки, на вул. Академіка Сахарова. Часто засідання відбувалися в будинку, де зараз Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека, на вулиці Чорновола. Тобто на сьогодні збереглося кільканадцять будівель, які були пов’язані з діяльністю уряду, парламенту Західно-Української Народної Республіки. Теперішній офісний центр «Київ», де колись був готель «Уніон», там жило багато державних діячів.
– Хто саме з найбільш знакових діячів приїхав тоді до Станіславова?
– Насамперед, це президент ЗУНР Євген Петрушевич, головна державного секретаріату Кость Левицький, ряд державних секретарів, міністрів, більшість з яких були уродженцями Львівщини або Тернопільщини.
Згодом їхня доля склалася по-різному, частина з них померла в період 20-30 років. Дехто, через окупацію українських земель, опинилися за кордоном і ще кілька років намагалися вести міжнародну діяльність. Адже, після окупації Галичини польськими військами, остаточне рішення чи існуватиме ЗУНР, чи територія увійде до складу Польщі, не було прийняте. Це вирішувала Антанта, тобто переможці першої світової війни. Тому на кілька років Євген Петрушевич з своїм державним центром в екзилі, за кордоном намагався донести світові, європейським державам те, що українці прагнуть своєї державності і що ця держава повинна бути. Але все таки було визнано, що Галичина стає автономною частиною Польщі з правом того, що в 1939 році мав відбутися плебісцит, зараз ми б назвали це референдумом щодо подальшої долі Галичини. Тому частина діячів ЗУНРу опинилася за кордоном і протягом кількох років намагалася вести дипломатичну працю.
Частина діячів після перебування за кордоном, повернулася на територію Галичини, очолили деякі політичні партії, пройшли в польський сейм, вели активну політичну і громадську діяльність.
– Ти згадував, що Станіславів був столицею з січня по травень. Що відбувалося далі?
– Військові події призвели до того, що польські збройні сили підійшли під місто, польська громадськість радісно зустріла їх. Уряд ЗУНР змушений був поспішно виїхати. Протягом короткого часу поляки діяли як військова адміністрація, потім була запроваджена цивільна адміністрація, до якої увійшли представники польського населення міста. Невизначений до кінця статус, чи увійде Галичина до складу Польщі, не давав можливості полякам розбудовувати місто, розвивати якусь стратегію. Місто було у вичікувальній позиції, господарське і економічне життя активно не відновлювалося, бо ніхто не знав подальшого розвитку подій.
Розмовляла Любов Загоровська
