Востаннє тюрма «Діброва», що на Чорновола, 119а, була, власне, в’язницею під час війни. Німці влаштували там табір для голландських полонених. У 1944 році голландців евакуювали й важко сказати, хто господарював у «Діброві» потім.
А нова сторінка в її історії почалась у 1945, коли там отаборилися військові авіатори, пише «Репортер».
Звідки дрова?
Одного разу до івано-франківської бригади тактичної авіації прийшов на зустріч з військовими старший високий чоловік – Борис Колгушкин. Його розповідь стосувалася нашого міста і нашої частини.
Бориса Колгушкина призвали до війська наприкінці 1930-х, частина стояла під Ленінградом (це той, що Санкт-Петербург). До демобілізації не дотягнув пару місяців – совіти напали на Фінляндію, і термін служби продовжили. Потім на совітів напали німці – знову довелося воювати. Війну Колгушкин закінчував у Третьому гвардійському винищувальному авіаційному полку – скорочено ВАП. У липні 1945 цю частину, озброєну винищувачами Ла-5, перевели з Австрії до Станіслава. Авіаторів розмістили на вулиці Пушкіна, як тоді називали теперішню Чорновола.
Будівля колишньої в’язниці виявилась закинутою. Кабінети були пограбовані, подвір’я закидане сміттям, довелося добряче попрацювати, аби все розчистити. Але справжні випробування чекали нових квартирантів узимку. Тоді комплекс опалювали за допомогою старих, ще австрійських пічок. Але дрова не завезли….
Вдарив мороз, у кімнатах – плюс п’ять. На території «Діброви» спалили все, що могли, пилити дерева у парку навпроти не давали міліціонери. І тоді солдатики знайшли «альтернативне джерело енергії». Головний корпус споруди утворює величезну літеру «Н», усе це вкрито дахом на сотні квадратних метрів. Дах тримають потужні дерев’яні стропила. Саме їх і почали потихеньку пиляти змерзлі авіатори. При чому різали обережно, вибірково, аби все не завалилось.
Та коли в казармах потеплішало, начальство зацікавилось – а звідки дрова? Після дізнання старшина добряче отримав на горіхи, а на горищі навісили величезну колодку. Згодом проблему з опаленням вирішили, навесні ті самі солдатики капітально відремонтували дах. До речі, у піддашші на коминах і нині є написи «ДМБ-1946».
Полюбила льотчика…
«Діброву» для авіаторів обрали недарма. Нижче по вулиці, трохи більше кілометра, розташовувався військовий аеродром. Пішки – 20 хвилин. На аеродромі й коло нього містились літаки, автопарк, майстерні, склади пального, засоби радіолокації, метеостанція, командний пункт тощо.
У авіаційному гарнізоні розташовувався штаб полку, казарми, де жили солдати строкової служби, офіцерський гуртожиток, навчальні класи, клуб, їдальня, лазня. На плацу відбувались загальні шикування, молоді солдати вчились ходити стройовим кроком, поруч, на спортмайданчику, проводились заняття з фізпідготовки. Під час польотів територія авіагарнізону ніби вимирала – усі були на аеродромі, залишалися тільки чергові. Так було наприкінці сорокових, так є й тепер. Міняються лише типи літаків та однострої військових.
На старих фото Станіслава у кадр часто потрапляють авіатори. У місті тоді було багато військових частин, втім хлопці з вулиці Пушкіна вирізнялись серед інших. У повоєнні роки з цивільним одягом було сутужно, і багато офіцерів навіть на танці ходили у формі. А дівчата часто мріяли вийти заміж за льотчика, бо ті мали великі зарплати – навіть лейтенант отримував більше, ніж директор школи. До того ж, льотчиків в першу чергу забезпечували квартирами, давали непогані пайки, наприклад, із справжнім шоколадом. А ще кожен пілот мав шкіряну куртку, яка вважалася страшенно модною.
Але льотчиків було мало, на всіх не вистачало. Нижче за статусом стояли техніки. Зарплати в них значно поступалися льотним та й просуванням по службі технарі похвалитися не могли – рідко хто йшов на пенсію у званні старше капітана. Аби справити враження на дівчат при першому знайомстві, молоді лейтенанти часто брехали, що вони льотчики. Про один такий випадок навіть є коломийка:
«Полюбила льотчика, думала, літає,
Приходжу на аеродром, а він підмітає!»
Хоч у порівнянні з цивільними, техніки теж добре заробляли. Наприклад, у 1970-х звичайний інженер мав оклад 100 рублів, а лейтенант після училища – вже понад 200. Також існувала ще одна вагома причина вийти заміж за військового. Їх постійно перекидали з місця на місце, тож, крім варіанту опинитися десь на Далекому Сході, був шанс потрапити й за кордон. Найкращою вважалася Східна Німеччина, потім Чехословаччина, Угорщина й Польща. Однак, була й така «заграниця», куди воліли не потрапляти. Називалась вона – Монгольська Народна Республіка.
Від Європи до Монголії
Третій гвардійський полк довго у Станіславі не стояв, незабаром його перекинули в інше місце. Втім, авіагарнізон порожнім не лишився. Через місцевий аеродром пройшло багато частин, були періоди, коли тут водночас перебували два, а то й три авіаполки. Тому, аби не втомлювати читача довгим переліком, згадаємо лише основні.
У 1948 році до нас перелетів 192 ВАП. Спочатку він мав винищувачі Ла-7, а в наступному десятилітті стали надходити МіГ-15 і МіГ-17. Перенавчання на нові машини супроводжувалось чисельними авіакатастрофами.
Архітектор Ігор Панчишин у дитинстві мешкав на теперішній вулиці Бандери. Він згадував, як попри його будинок регулярно проходили похоронні процесії з військовими оркестрами. Вони йшли на центральний цвинтар на Київській, де ховали загиблих льотчиків. Навіть сьогодні там є багато пірамідок з червоними зірками.
Коли у 1968 році почались події у Чехословаччині, совіти задавили «Празьку весну» військовою агресією. Вторгнення мало кодову назву «Операція Дунай». У серпні 192 ВАП перекинули на чеський аеродром Пардубіце.
Через рік у Франківську з нуля сформували новий винищувальний полк, якому присвоїли номер 126. На озброєнні стояли МіГ-21 ПФМ. Якраз тоді СРСР розсварився з Китаєм, дійшло навіть до збройного прикордонного конфлікту на острові Даманському, що на річці Уссурі. Кремлівське керівництво почало сколочувати на сході ударне угрупування. В липні 1971 новостворений 126 полк перекинули в Монголію. До нового місця служби технічний склад добирався потягом 13 діб!
А на аеродромі Франківська склепали нову військову частину – 145 ВАП. В той час найновіші літаки давали прикордонним частинам, а оскільки наш полк вважався тиловим, то сюди стягнули застарілі моделі МіГ-21 ПФС і ПФМ. Хоча на переозброєння армії у СРСР грошей не шкодували, тому вже у 1975 полк пересів на МіГ-21С, а через три роки – на МіГ-21 біс.
Організаційно полк входив до складу Четвертої винищувальної авіадивізії. В кінці сімдесятих нею командував полковник Євген Шапошников. Пізніше він стане маршалом авіації та останнім міністром оборони СРСР.
Читайте також: Кузня кадрів. Що робила у Станиславові офіцерська школа УНР (ФОТО)
Приблизно у цей період на франківському аеродромі утворилась так звана «чеська стоянка». Сюди переганяли чеські навчальні літаки L-39, їх тут облітували і розкидали по військових частинах та льотних училищах. Персонал бази складався з чехів, які мали непоганий приробіток, збуваючи місцевим дефіцитні джинси.
З червня 1982 по серпень 1983 полк брав участь у бойових діях в Афганістані. Людських втрат не було, але один винищувач моджахедам вдалося збити. Льотчик катапультувався.
Після повернення полк отримав найновішу авіаційну техніку. В грудні 1984 до Франківська прибули винищувачі четвертого покоління МіГ-29, виріб 9-12. У всій величезній імперії це була третя військова частина, яка отримала новітню зброю – першими були полки у Кубінці (прикривав Москву) та Липецьку. У 1988 полк перейшов на більш сучасну модифікацію МіГ-29 – виріб 9-13.
Ці літаки стоять на озброєнні франківської авіаційної бригади й дотепер.
