Приблизно 5 тисяч шкіряних постолів за 53 роки виготовив майстер з художньої обробки шкіри з Космача, що на Івано-Франківщині, Тарас Дзвінчук. Одну пару взуття робить за три дні. Постоли від майстра носять не лише в Україні, а й у США, Канаді, Австралії.
Як умілець Тарас Дзвінчук виготовляє давнє взуття горян, читайте у матеріалі Суспільного.
Сімейна традиція виготовлення постолів
Швацьке ремесло Тарас Дзвінчук перейняв від батька. З юнацьких років він допомагав у цій справі.
“Як мав 15-16 років, тато мене змушував допомагати виготовляти пряжки. А коли мені було 19, то вже, як тато зробить постоли, коли вони висохнуть, то показував, як виписувати взуття писачками. Тому я мав уявлення ще з дитини. Я біля цього виробництва сидів день у день. Дивився і так робив”, — розповідає майстер.
Постоли були всесезонним взуттям
Тарас Дзвінчук каже: зараз постоли взувають з гуцульським одностроєм на весілля чи до церкви, або у святкові дні. Колись це було буденне взуття, яке носили постійно. Зокрема взимку під постоли одягали вовняну панчоху, яку називали капець.
“Колись, як була біда, тато мій робив постоли, бо не було у що взутися. Люди поросят різали й робили шкіру. Самі квасили шкіру. А я зараз роблю постоли не тому, що біда, а заради свят, весіль, для гуцульського одягу. Бо як одягти кептар і вишиванку, то взути якісь туфлі на підборах — не підходить ніяк”, — каже Тарас Дзвінчук.
Майстер не використовує ні ниток, ні цвяхів
Перші власні постоли Тарас Дзвінчук зробив у 20 років, після смерті батька. Продав їх жінці, на ім’я Калина, із сусіднього села Прокурава за 23 карбованці.
Для створення постолів майстер не використовує ні ниток, ні цвяхів. Самостійно також виготовляє пряжки.
“Кожен ремінець змащую овечим жиром і починаю ними шити. Я вчора цілий день кроїв. Дірочки всі на викрійці зробив. Пряжки теж роблю сам. І це виходить взуття без нитки, без цвяха, без нічого. І тут уже нічого не відклеїться. Головне — мати гострий ніж, бо тупим можна зіпсувати постіл”,— пояснює Тарас Дзвінчук.
Металеві інструменти майстер не використовує, бо від них шкіра може почорніти. Послуговується лише дерев’яними, такими як кливець, потягач, швайка. Також умілець має копито та металеві писаки.
Тонкощі виготовлення давнього взуття горян
Одну пару постолів Тарас Дзвінчук виготовляє за три дні. Спершу майстер робить заготовки зі шкіри та пряжки, а наступного дня — й самі постоли.
“Коли постіл готовий, то натягаємо на копито, щоб тримали форму. Тоді кладу сохнути біля печі на один-два дні, залежно від погоди. Краса постола залежить від копита. Як форма файна, то й постіл вийде файний. Тоді писаками виробляю візерунки. Для створення жіночих постолів ще треба день, аби понашивати прикраси — бісер та лелітки”, — розповідає Тарас Дзвінчук.
Для виготовлення постолів майстер використовує готову заводську шкіру. Для однієї пари автентичного взуття йде три шматки шкіри розміром приблизно 25 на 30 сантиметрів. Два — на постоли, один — на паски, а також на смужки для зшивання.
З його слів, з одного квадратного метра шкіри виходять чотири пари невеликих жіночих постолів.
“Не знаю, чи десь є така країна, де немає моїх постолів”
Тарас Дзвінчук каже: він — один з небагатьох майстрів на заході України, який виготовляє гуцульське народне взуття. Його шкіряні вироби замовляють не лише місцеві, а й люди зі США, Канади та Австралії.
“До мене звертаються люди дуже здалеку. Не знаю, чи десь є така країна, де немає моїх постолів. Хіба на Антарктиді. Ви знаєте, з діаспори наші українці замовляють. Один чоловік купив дві пари для сестри в Австралію. В Канаді є дуже багато моїх постолів, бо там є діаспора. І в США теж”,— каже чоловік.
Прагне зберегти гуцульські традиції
Тарас Дзвінчук навчив цього ремесла і свого сина. Проте він два роки тому помер. Зараз постоли виготовляє онук Петро. Сам же Тарас Дзвінчук каже, що створює це взуття, щоб зберегти гуцульські традиції, які йому батько прищепив ще з дитинства.
“Роблю, бо треба і заробити, та й приємно, що люди мене знають, приходять, дякують. Мені тисячі людей сказали: “Дай вам, Боже, здоров’я, аби ви прожили, аби у вас руки не боліли”. І від цього я маю теж задоволення”, — додає Тарас Дзвінчук.
