Вивчаючи історію нашого міста часів Першої світової війни, ми знаходимо немало цікавих фактів про те, як мешканці тогочасного Станиславова відзначали свята.
Ми переконуємося, що, попри важкі умови, вони нікому не дозволяли відібрати в них свята, які несли в собі світло і надію, – Різдво і Великдень, пише Правда з посиланням на ЗК.
Хоч їхній святковий стіл був дуже скромним, якщо він узагалі був, мешканці міста берегли в собі віру в кращі часи і не забували допомагати тим, кому було найважче.
Різдвяні свята у 1914–1915 роках
У грудні 1915 року «Кур’єр станиславівський» закликав містян провести свята без алкоголю: «Наближаються різдвяні та новорічні свята, які у нас завжди дуже урочисто відзначаються. Але тепер святкуванню завадила довга і страшна війна, яка забрала тисячі жертв і дуже понищила наш край. У таких умовах розпивання спиртних напоїв було би величезною легковажністю, тому що вони псують здоров’я і відбирають сили, позбавляють нас можливості працювати. А нас чекає ще велика робота над відбудовою нашого краю. Гроші, які ви раніше витрачали на алкоголь до свят, краще пожертвувати для молодого покоління, яке залишилося без опіки, – сиріт, які через війну втратили батьків».
Незважаючи на важкі часи, мешканці міста не відмовляли собі в задоволенні послухати хорошу музику. Так, перед Різдвом у грудні 1915 року в місті відбувся великий святковий концерт Музичного товариства, під час якого публіка насолоджувалася творами Шопена, Вебера та інших композиторів, а також сольними та хоровими виступами співаків. Весь дохід від концерту спрямовувався на благодійні цілі.
Ліллі Цьоклер, дружина духовного лідера німецької громади Станиславова, згадує про невеселе Різдво 1914 року у німецькій колонії: «У Станиславові спалахнула епідемія віспи, яка швидко поширювалася. Мій чоловік відразу запропонував містові спорудити ізоляційний диспансер для хворих на віспу і дозволити сестрам із «Сарепти» доглядати хворих. Його пропозицію із вдячністю прийняли. Пан фон Кауфман подарував нам два бараки, які легко можна було встановити, і вони були швидко заповнені хворими. Коли мій чоловік давав святе Причастя одній хворій на віспу, він і сам заразився. Три тижні він пролежав із хворобою, яка, на щастя, протікала у легкій формі. Для нього це було також проявом Божої волі, тому що в нього тепер був імунітет, і він міг ходити до хворих, а також допомагати порадами сестрам. Незабутнім для нього залишилося зворушливе Різдво в одному з бараків. Сестри прикрасили гарну ялинку, заспівали колядки. Мій чоловік виступив з проповіддю німецькою мовою, хворий римо-католицький ксьондз промовив кілька слів польською, а греко-католицький священник помолився українською».
Різдво 1917 року
Передріздвяний випуск газети «Кур’єр станиславівський» у грудні 1917 року зазначав, що святкового пожвавлення в місті майже не відчувається. Щоправда, ялинки в місті продавалися, але дуже небагато і за надзвичайно високими цінами. Однак це не завадило встановити ошатні деревця у шести сиротинцях Станиславова і Княгинин-Колонії за благодійні пожертви. 120 вихованців цих закладів, крім того, отримали цінні і практичні різдвяні подарунки – книжки, зошити, теплий одяг. Святковий настрій мешканцям міста дуже псувала сильна нестача борошна і хліба. Незадовго до Різдва у Станиславові навіть відбувся невеличкий «голодний» страйк урядників і поштових працівників, але страйкарі поводилися надзвичайно тактовно, бо розуміли, що міська влада не винна у цій важкій ситуації. Перед страйкарями виступили бургомістр, староста й кілька послів міської ради, які розповіли про те, що вони планують робити, щоб хоч якось покращити ситуацію. І справді, до Різдва мешканці все ж змогли отримати трохи білого борошна, щоб спекти традиційні святкові смаколики. Того року в місті панувала справжня різдвяна погода – легкий мороз і невеличкий снігопад.
Милосердні мешканці міста влаштували також благодійний різдвяний вечір для містян і військових, які під час окупації перебували в російському полоні, у будівлі казарм піхоти на вул. Третього Мая (тепер вул. Грушевського, будинок не зберігся). Незважаючи на важку ситуацію з продуктами харчування, на святковому столі не бракувало ні випічки, ні м’ясних делікатесів. У гарно прикрашеній залі лунали звуки скрипки і фортепіано, а учні гімназії співали колядки.
Того року містяни не могли надіслати яскравих вітальних листівок своїм рідним і друзям, які перебували на фронті. Можна було надіслати лише сіру поштівку польової пошти, а яскраві листівки не приймалися і поверталися відправнику. Водночас міська преса наголошувала, що надсилання різдвяних листівок вимагає великих коштів, які можна витратити з більшою користю. Тож багато шанованих мешканців міста жертвували ті кошти, які планували витратити на листівки, для допомоги благодійним закладам. Наприклад, відомий аптекар Казимир Арматис пожертвував 100 корон для кількох станиславівських сиротинців та бурс для бідних учнів.
Того року в місті також відчувалася суттєва нестача риби, необхідної для святкового столу на Святвечір. Тож не дивно, що ціни на неї злетіли до небес. За кілограм щупака чи коропа на місцевих ринках просили аж 15 корон. Однак були й приємні сюрпризи. Так, станиславівський магістрат у грудні 1917 року зробив містянам солодкий подарунок – закупив у Кракові цілий вагон мармеладу і роздав цей мармелад мешканцям міста як харчову допомогу до свят.
У 1917 році відбулися деякі зміни для вірян греко-католицького та римо-католицького обряду. У зв’язку з тим, що значна кількість людей і так недоїдала, було скасовано різдвяний піст. Церква рекомендувала прихожанам утриматися від споживання м’яса лише по п’ятницях та на Святвечір. Навіть у дні найстрогішого посту дозволялося споживати молочні продукти, яйця і рослинний жир. Людям, яким виповнилося більше шістдесяти років, дозволялося взагалі не дотримуватися різдвяного посту.
Воєнний Великдень
У газеті «Євангельський общинний листок», яку видавала німецька громада Станиславова, є багато згадок про святкування Великодня в Станиславові під час війни.
Перед наступом російських військ у вересні 1914 року значна частина місцевих протестантів евакуювалася. Після відходу військ у травні 1915 року пастор Теодор Цьоклер і його одновірці повернулися до Станиславова і зайнялися відновленням громадського і шкільного життя.
Ось як один із дописувачів газети розповідав про великодні свята в 1915 році: «Навесні 1915 року ми були в Коломиї й чекали, щоб звільнили Станиславів. Великдень того року ми святкували в нашого друга-столяра, в нього зібралося маленьке товариство наших одновірців. Було чути гуркіт гармат, адже фронт знаходився лише в кількох кілометрах. Але хіба то був сумний Великдень? Коли я тепер про нього згадую, то розумію, що він був світлим. Адже ніколи ще побажання «Хай буде мир із вами!» не мало такого глибокого змісту…».
Ще один дописувач згадує про свято у травні 1916 року: «Ми зібралися в мене, в продірявленому кулями сільському будинку, щоб відсвяткувати Великдень. Досить своєрідно виглядало приміщення, де ми святкували. Посередині стояла скриня, яка мала символізувати олтар. Вона була вкрита білою скатертиною, на ній я намалював хрест і написав слова «Христос воскрес!». На цьому олтарі стояли дві свічки, прикрашені ялиновими гілками, і всю кімнату ми прикрасили свіжим зеленим гіллям, щоб надати їй святкового вигляду. Зібралися ми у великодню неділю, спочатку співали пісню «Ісус – моя надія», потім молилися. Насамкінець я взяв одне свячене яйце і розділив його на всіх, а було нас чоловік дванадцять. Ми намагалися не падати духом. Усміхнені й з легкою душею, після цієї «гостини» ми повернулися до своєї щоденної праці».
Як повідомляла німецька газета, трохи радіснішим був Великдень у квітні 1918 року: «На великодні свята ми мали велику честь прийняти в себе гостей – 35 сестер милосердя з німецького госпіталю. Під керівництвом пані Цьоклер вони оглянули сиротинці, а потім відбувся затишний прийом у пасторському будинку. Сестри здійснили щедру пожертву для наших дітей – 300 упаковок кексів і багато бляшанок із какао, що викликало в малюків шалений захват. З допомогою сестер ми мали можливість влаштувати для вихованців справжній великодній бенкет».
Як бачимо, мешканці Станиславова часів Першої світової війни вміли радіти святу, яким би скромним воно не було. Вони добре розуміли, що свято – це не багато накритий стіл, а стан душі.
