Олег Білас, Назар Іванів і Тарас Гладкий цього року закінчили медуніверситет. За фахом – анестезіологи. Частину своєї інтернатури медики проходили на передовій – на стабілізаційних пунктах, а також у військових госпіталях – рятували бійців.
І зараз, ставши дипломованими спеціалістами, продовжують це робити, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Війна змінює підходи
Франківець Олег Білас нині працює в обласній лікарні анестезіологом. Зокрема, за методикою – регіонарна анестезія. Хворий під час операції перебуває у свідомості, але його нічого не болить.
Пояснює, що така методика знеболення давно визнана у світі й увійшла там у рутинну практику. Адже є найкращим методом знеболення при пораненнях кінцівок.
В Україні з лютого 2022 року це набуло великого значення, бо є дуже багато поранених, які потребують поетапних операцій, – говорить Олег Білас. – Тобто, спершу їм витягають осколки, потім встановлюють металеві пластини, аби з’єднувати кістки, реампутації кінцівки. Ці операції потребують часу, провести їх одночасно не можна. І якраз регіонарна анестезія це забезпечує.Людину не треба три-чотири рази вводити в наркоз. Їй достатньо три-чотири рази дати блокаду. Після операції хворий починає їсти, пити й активно мобілізується. Нема побічних ефектів, як після наркозу – постійний сон, нудота, блювота.
Анестезіолог з допомогою УЗД-апарату шукає нерв чи нервове сплетення, далі вводиться місцевий анестетик. Він блокує імпульси, які проходять по нерву, і пацієнт перестає відчувати біль. Загалом анестезія триває близько 4-5 годин.
Олег розповідає, що почав займатися регіонарною анестезією ще минулого літа. Спершу – в міській клінічній лікарні №1, а також допомагав у військовому госпіталі на Мазепи.
З серпня минулого року Білас вже провів понад 150 регіонарних анестезій під час операцій. Також були оперативні втручання під загальною анестезією.
Були оперативні втручання одразу на декількох кінцівках і це все під регіонарним знеболенням, пацієнт був у свідомому стані, – говорить лікар-анестезіолог. – Під час цього ми з хлопцями говоримо. Часто вони діляться якимись історіями з передової. Були військові з артилерійських, штурмових, піхотних бригад з різних напрямків.
За словами медика, у Франківську бійці зазвичай доліковуються. Також, якщо потрібно, їм тут роблять операції, адже не всіх встигають прооперувати на попередніх рівнях. Наприклад, минулої п’ятниці витягали з бійця осколки та встановлювали металеву пластину на кістку.
Добровольці ефективніші
25-річний Тарас Гладкий – з Монастириська. Свою інтернатуру проходив у добровольчому батальйоні «Госпітальєри». Каже, звідти йому дали всі довідки, аби в університеті не думали, що він прогулює. Зараз склав держіспити, відбув усі урочистості та знову планує на схід. Поки думає, чи знову через «Госпітальєрів», чи через мобілізацію.
А до «Госпітальєрів» Тарас долучився у березні та був з ними дві ротації. Перша – у стабілізаційному пункту біля Лиману, а друга – на Авдіївському напрямку. Отримав позивний «Штріх». Так назвали медики-колеги, чого так – історії нема. Там, недалеко до передової, й проходив інтернатуру.
Це була сильна практика, – говорить Тарас. – Як такої військової екстреної медицини в університеті практично не було, була теорія. Коли приїздиш туди, то розумієш, що воно зовсім по-іншому. Треба дуже багато наздоганяти. Але викладачі на інтернатурі дали дуже добру базу, тому швидко влився і, надіюся, приніс свій вклад.
Аби потрапити у «Госпітальєри», Тарас заповнив заявку на їхньому офіційному сайті. Далі треба було пройти вишкіл. Це кількаденний курс, де інструктори пояснюють усе про евакуацію, тактичну медицину та всі найменші нюанси.
Вишкіл Тарас не проходив, адже відправлявся екіпаж і їм негайно був потрібен анестезіолог.
Працював на стабілізаційному пункті. Основним завданням там було – стабілізація поранених, яких привозили з поля бою, аби далі їх довезти до госпіталю. Також, каже, було кілька реанімобілів, екіпажі по черзі возили поранених у госпіталі.
Найбільше поранених було вдень, але було й кілька ночей, що медики взагалі не спали, – пригадує Тарас. – Возили й возили порених. Нічна евакуація дуже небезпечна. Дороги неосвітлені, мчиш у госпіталь без фар. В середньому могло бути близько ста поранених за день.
Гладкий згадує свій перший день. Зізнається, що уявлення не мав, як функціонує евакуація, як виглядає стабпункт. Усе було незвично, але новеньким одразу пояснили, що треба робити.
Початок був досить спокійний, бо день видався без важких поранених. А вночі, щойно ми лягли спати, почалося велике поступлення, – згадує Тарас. – Ми зірвалися й побігли вниз. Усі шокові кімнати, усі коридори, підлога заставлені хлопцями. Я досі такого не бачив, і воно було емоційно важко. Але потім ти швидко збираєшся , розумієш, для чого ти тут.
За його словами, це надзвичайна практика, якої більше ніде не отримаєш. Але кожен має розуміти, куди їде.
Коли людина не готова до вибухів, до можливого поранення вона буде там тільки заважати, – вважає медик. – Добровольці набагато ефективніші. Якщо ти сам цього хочеш, знаєш, для чого ти туди їдеш, то працюєш ефективніше.
Він знову планує їхати на передову.
Туди справді тягне, – говорить Тарас Гладкий. – У мене можна сказати була вимушена перерва, держіспити, треба було владнати з документами. Але тепер планую повертатися.
Назад з дружиною
За кілька кілометрів від Тараса Гладкого працював його однокурсник Назар Іванів з села Глибівка, що на Богородчанщині. Але про це хлопці дізналися, коли вже повернулись до Франківська.
Назар частину інтернатури проходив у складі лікарсько-сестринської бригади стабілізаційного пункту у Краматорську.
Розказує, що завідувач кафедри скинув оголошення в їхню групу інтернів, що потрібен анестезіолог, мовляв, хто не проти й може поїхати на два-три тижні.
Ввечері того ж дня Назар уже виїхав на Краматорськ. Рідним сказав, що на конференцію у Київ, а потім у Дніпро. Довго не говорив, куди саме їде. Знала лише дружина Ірина.
У мене давно було бажання поїхати медиком на війну, ще на початку вторгнення, – говорить Іванів. – Але, на жаль, тоді мав ще такі слабенькі анестезіологічні навики. Ми тоді провчилися, мабуть, три-чотири місяці. Так, вміли щось робити, але недостатньо. А зараз зголосився, бо знав, що можу самостійно приймати рішення, що зможу зробити щось корисне.
Назар працював на стабілізаційному пункті майже два місяці – з березня по квітень. Хоч спершу приїхав на два-три тижні. Але, оскільки іншого анестезіолога не знайшли, то вирішив залишитись, поки не мобілізується якийсь анестезіолог і не буде з бригадою постійно.
Кожен шукає свого адреналіну, емоцій, а я там знайшов своє і плюс робив хорошу справу – помагав військовим, – говорить Назар. – Ми робили все, аби врятувати їхні життя.
За словами Назара, їхній стабілізаційний пункт був першою медичною допомогою. Тобто, перед ним лікарів не було, хлопців найперше доставляли до них. Там воїнів стабілізували та вези в госпіталі.
Спати нам вдавалося здебільшого вдень, тому що вдень важко вивезти поранених. Протягом дня там літають дрони. І щоб вивезти пораненого, чекали ночі або сутінків. Тобто робота в нас починалася з дев’ятої вечора і тривала до сьомої ранку.
Каже, не всі були важкі, не всім була потрібна анестезіологічна чи хірургічна допомога. Багато було акубаротравм (ушкодження внутрішнього вуха), контузій.
Там хлопці заряджені, – говорить Назар. – Пам’ятаю двох, які казали: “Що ви мене лікуєте? Давайте якусь мазь або таблетку і я пішов назад!”. З тяжкими пораненнями – осколок в легенях, в печінці, посічені верхні і нижні кінцівки – а він з нами говорить, жартує, каже, дайте закурити.
Назар каже, після повернення до Франківська сильно відчувався контраст з Краматорськом. Бо там усі працювали для одного – аби поранений вижив.
Тут кожен для себе старається відірвати, – емоційно говорить медик. – Тому перші тижні, знаєте, якось дуже нервувало. Там для нас усі хлопці були героями. Ми не мали, що ділити, ми просто старалися їм помогти.
Назар знову їде на схід. У ту саму бригаду. Каже, поки буде волонтером, а до кінця літа планує мобілізуватися. Разом з ним їде дружина Ірина. Вона фармацевтка. Хоче бути фельдшеркою у тій бригаді, що й чоловік.
Про це думалося давніше, – говорить Ірина Іванів. – Чоловік сказав, що буде мобілізовуватися. Я одразу сказала, що йду з ним. Бо залишатися тут, якщо я маю медичну освіту і можу допомогти, я не можу.
Авторка: Світлана Лелик
