Будинок для сиріт з інвалідністю «Оселя Віри, Надії, Любові» з’явився у селищі Обертин на Франківщині ще у 2019 році. Тоді в Україні це був один із перших прикладів будинку підтриманого проживання – альтернатива інтернатам.
Тут мешканці за допомогою асистентів ділять спільний побут, гуляють і займаються творчістю, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Тут менше правил
«Оселя Віри, Надії, Любові» розташована на одній з вулиць Обертина колишнього Тлумацького району. Зараз у будинку мешкають троє сиріт з інвалідністю – Уляна Белей, Ігор Човпило і Яна Хазанюк.
Тут у всіх власний розпорядок, – каже одна з асистенток закладу Любов Легких. – Прокидаються, хто коли хоче, чіткого режиму немає. Уляна встає рано, а от Яна любить поспати. Ігор – як коли. Снідають хто, коли захоче. Тоді – прогулянка, далі спільний обід, а потім знову вільний час. Хтось малює, хтось знову гуляє, якщо є світло – є телевізор, інтернет. І так до вечері.
Мешканці «Оселі» люблять творчість, наприклад Ігор створює свічки з воску. Раніше їх продавали на сторінці закладу, але зараз продажі йдуть гірше, та й працювати з воском у спеку важко. А от Уляна Белей майстерно малює яскраві картини – пейзажі, квіти. Побачивши їх, важко повірити, що дівчина робить це пензликом, який тримає ротом, адже з народження має проблеми з розвитком рук та ніг.
Ми викладаємо роботи у Facebook, люди купують, але мало, – каже Уляна. – Дуже багато людей з села виїхали, а інші не мають грошей – у першу чергу допомагають військовим. І виставок немає, як колись. Лише минулого року у Франківську в Ратуші була невелика.
Прогулянки на кріслах колісних для мешканців «Оселі» не дуже легкі, бо дорога в селищі погана, але, кажуть, проїхати можна. Магазини в Обертині теж далеко не всі мають пандуси. Та такі прогулянки урізноманітнюють дозвілля мешканців, яке з початком повномасштабної війни стало більш нудним.
Селище досить велике, колись міська рада завжди організовувала прийоми, концерти, приїжджали колективи з інших міст, – розповідає Любов Легких. – Зараз усе зупинилося. Вийти в люди виходить рідко.
Сильно впливають і вимкнення світла. В «Оселі» все на електриці, навіть плита, тож асистентки намагаються готувати тоді, коли є електроенергія. У крайньому разі допомагають сусіди, у кого є газова плита.
А щодо повітряних тривог, то їх тут не чути. Асистенти з мешканцями ще у перші дні війни порадилися і вирішили не ходити в укриття, а берегти спокій, особливо враховуючи, що селище віддалене від будь-яких важливих об’єктів, куди можуть цілити росіяни. Але у разі чого в будинку є підвал, який може всіх умістити.
Асистентів у «Оселі Віри, Надії, Любові» є четверо, вони заступають на зміни на добу. Більшість доїжджає з інших сіл, наприклад Марія Максим’юк. Жінка тут працює лише п’ять місяців, каже – усім дуже задоволена. Мешканців закладу ласкаво називає дітьми.
Усі спілкуються між собою нормально, спокійні, не нервуються. Того й спокійні, бо тут є умови для них. В інтернатах багато людей, усім не догодити, тож там більше тривоги, – говорить Марія Максим’юк. – Складного в роботі немає нічого. Так, буває важко фізично, бо треба підняти з крісла колісного, а у мене хвора спина, але це не проблема. Я усім в селі кажу – діти добрі, мені подобаються.
Серед обов’язків асистентів – нагадувати мешканцям закладу про прийом медикаментів, готувати їсти, допомагати їм у всьому, у тому числі й у питаннях гігієни. Уночі також бути готовими допомогти за потреби.
До будинка підтриманого проживання Уляна, Ігор та Яна були мешканцями Залучанського інтернату, що на Коломийщині. Назад повертатися не хотіли б.
Там треба дотримуватися правил. І різниця у тому, що тут можна виїхати за межі закладу, гуляти, – каже Уляна Белей. – А там можна йти тільки з дорослим.
«В інтернаті глобально нічого не змінити»
Будинки підтриманого проживання для людей з інвалідністю поширені за кордоном, але в Україні поки рідкість. «Оселя Віри, Надії, Любові» – єдиний такий заклад на Прикарпатті. Його заснував директор «Української благодійницької мережі» Василь Футерко.
У 2014-2015 ми волонтерили у Залучанському інтернаті й бачили, що, незважаючи на всі зусилля, глобально нічого не змінюється, – каже Василь Футерко. – Тобто інтернат – це не те середовище, де можна щось покращити у довгостроковій перспективі. Наприклад, якщо у будні дні з вихованцями інтернату ще гуляли, то у вихідні ті, хто не міг самостійно піднятися, просто лежали у ліжках.
Тож волонтери наважилися відкрити будинок підтриманого проживання і покращити умови життя хоча б кільком людям з інвалідністю. Обирали тих, хто мав мотивацію, а також був свідомим, тобто для кого будинок підтриманого проживання дав би можливості розвитку. Також мешканцями майбутнього закладу не могли бути люди з важкою формою інвалідності, адже їм би знадобилося більше асистентів й ще складніше обладнання у будинку.
У Європі, США, Канаді такі будинки підтриманого проживання створені для людей, які мають саме ментальну інвалідність, – говорить Василь Футерко. – Їм важко без підтримки асистентів проживати самостійно. А для людей лише з фізичною інвалідністю інфраструктура там повністю пристосована. Наприклад, наша Уляна в Європі чи Канаді не потребувала б підтриманого проживання, вона б мешкала окремо з асистентом, який би допомагав у побуті. У нас, на жаль, все не так.
Тоді обрали трьох вихованців Залучанського інтернату, які мешкають в «Оселі Віри, Надії, Любові» дотепер. Також була ще одна мешканка з Погонянського психоневрологічного інтернату, але згодом вона вирішила переїхати в Івано-Франківський геріатричний пансіонат.
З того часу тут ще було двоє чоловіків з інвалідністю, але вони не зійшлись характерами з постійними мешканцями «Оселі».
Ми вирішили, що тимчасово не будемо брати нових мешканців. Бо для наших це був психологічно важкий досвід, – розповідає засновник будинку підтриманого проживання. – Але з часом плануємо розширюватись і взяти ще когось.
Спочатку «Оселя Віри, Надії, Любові» отримувала соціальне замовлення на часткове фінансування з державного бюджету. Але з електронними торгами час від часу виникали юридичні проблеми. З 2022 року фінансування від держави не було. Тож зараз будинок підтриманого проживання переважно живе коштом небайдужих. Зокрема, цього року отримали велику пожертву від Української греко-католицької церкви у США. Також у закладу є понад 200 постійних благодійників – людей, які підписалися на щомісячні донати на будь-яку бажану суму. За словами Василя Футерка, у місяць на «Оселю» йде близько 60 тис грн у зимовий період і трохи менше влітку.
Найближчим часом волонтери планують залучити нових донаторів, щоб було фінансування на довгостроковий період. Долучитися можна на сайті закладу.
Автор: Ольга Романська
