У Національному парку «Гуцульщина» коні гуцульської породи допомагають пораненим захисникам перезавантажитись, набратись нових вражень і мотивації для боротьби.
Коні в Нацпарку «Гуцульщина» з’явились у 2010 році. Завдяки співпраці із Франкфуртським зоологічним товариством тут вдалося облаштувати центр «Гуцулик». Його підопічні – коні гуцульської породи, яких вважають найстійкішими. Укрінформ розповідає історії захисників, що відновлюють біля тварин свої сили, передає Правда.іф.
КОНІ ВІДЧУВАЮТЬ ЛЮДЕЙ
– Я з дитинства на кониках. Колись мав свої, а тепер мені 81-й рік, але я так само люблю це… Вже зранку йду сюди, даю їм їсти. Вони люблять сіно, яблучка, хлібчик. Лише мене увидять – одразу іржуть. Здороваються так зі мною, – усміхається доглядач у Центрі гуцульського коня «Гуцулик» пан Іван.
Він працює тут недавно, а тому ще не встиг запам’ятати імена всіх своїх підопічних. Точніше – улюблениць, бо в центрі живуть шість кобилок.
– У нас всі коні – гуцульської породи. На зріст невеликі, але у горах можуть довго ходити і не змучуються. Наші тварини чемні. Головне – приділяти їм увагу, вчити. Вони відчувають людей, люблять ласку, тоді й звикають. Оце – Арніка, вона жеребна. А он та чорна – Влада, найстарша, керує усім стадом, – знайомить зі своїм господарством керівник Центру гуцульського коня «Гуцулик» Роман Скорецький.
Далі він показує Іриску. Каже, ця плямиста кобилка «з характером» і любить позувати перед камерами, навіть ноги вміє красиво переплітати. У центрі «Гуцулик» коней використовують переважно для оздоровчої верхової їзди. Отже, фото і відео з тваринами тут роблять часто. Коні поводяться терпеливо і доброзичливо.
До «Гуцулика» на оздоровлення приїжджають діти з особливими потребами. Тут також проходять реабілітацію військові. На Косівщині реаблітацію проводять волонтери з 2015 року. Курс триває кілька днів серед Карпатських гір. Кажуть, без «Гуцулика» не обходяться, бо хлопцям тут дуже подобається.
– Ми намагаємось допомогти їм відключитись від спогадів і думок про війну, вивільнити місце для позитивних вражень. Наш проєкт – виключно волонтерський. За дев´ять із половиною років тисячі хлопців і дівчат мали змогу пройти у нас курси психологічної реабілітації, перезавантажитись, відпочити, набратись нових вражень і мотивації для подальшої боротьби, – зазначає голова ГО «За покликом серця» Тетяна Костинюк.
Поки вона супроводжує військових на екскурсію, ми більше розпитуємо про коней гуцульської породи, яких уже причепурили до зустрічі з воїнами.
– Гуцульська – давня порода коней, яку вивели у східних Карпатах. Перші згадки про неї сягають 1600-х років. Для гуцулів це був сімейний кінь, він супроводжував людину від народження до смерті. Хрестини, весілля, закупи, свята, ліс, дрова, похорони – всюди біля людини був кінь. Гуцульські коні стали особливо популярними після Першої світової. Тоді військові могли перейти Карпати лише на цих конях і ними ж перевозили амуніцію. Ці тварини максимально пристосовані до складних гірських умов і не вибагливі до годівлі, бо ж на Гуцульщині зернових немає, а часто були лише сіно та вода, – розповідає кандидат біологічних наук, директор НПП «Гуцульщина» Юрій Стефурак.
За його словами, саме після Першої світової війни в Європі почали з’являтись кінні заводи, де вирощували гуцульську породу коней. За австрійської влади у Косові створювали конюшні, за польської кожний ґазда міг отримати нагороду за найкращого коня. За радянських часів у колгоспах та лісокомбінатах західних областей України працювали племінні ферми для розведення гуцульських коней. Для цього навіть завозили жеребців із Чехії. У 1990-х роках кінні заводи банкрутували, ферми ліквідовували, а людям утримувати коней було надто дорого, і гуцульська порода в Карпатах почала зникати.
Відродити цю породу взялися на початку 2000-х. Для цього науковці та активісти залучали різноманітні проєкти, благодійні фонди та гранти. Так у 2010 році коні гуцульської породи з’явились і на території Нацпарку «Гуцульщина».
– Тут ми навіть досліджували гуцульського коня – брали кров у коника польського, рисаків, української верхової та інших порід коней і вивчали їх фактори резистентності (стійкості організму, – ред.). Ми довели, що гуцульська порода стійкіша від інших, – наголошує Юрій Стефурак.
– Наші коні витримують навіть 20 градусів морозу, – запевняє наукова співробітниця НПП «Гуцульщина» Ірина Стефурак.
– Коні – це чиста душа, сила та енергія. Ними неможливо не захоплюватись! За характером коні бувають холерики, флегматики та меланхоліки. Ось наша Влада – флегматик, а Іриска – холерик і потребує, щоб її вершник теж був енергійним, як кажуть, «зі стержнем». У мене була дівчина, яка хотіла покататись. Але кінь не відчував у ній сили характеру. Доки я водила його за мотузку, він слухався, лише дозволила їй керувати, тварину неможливо було зрушити з місця. Тобто він не відчував потрібної харизми і внутрішньої сили вершника. Якщо людина підходить до коня і боїться, він це одразу відчуває і бере над нею верх, – пояснює Ірина Стефурак.
Розповідає, аби посадити людину на коня, його треба виховувати не менше трьох років. До іпотерапії тварину можна залучити лише після п´яти років навчання. Пані Ірина додає, що гуцульська порода легка і до тренування, і до виховання.
– Ми не ставимо собі за мету займатись селекцією цієї породи, бо це – напрям роботи, який потребує інших умов. У нас – обмежені територія і кормова база. Тому можемо використовувати коней під сідлом – для катання верхи, оздоровчої їзди, катання в бричках. У нас вже є три кінні маршрути і плануємо запровадити рейди з кіньми. Мандрівники зможуть пройти з провідником по горах верхи, милуватись краєвидами Карпат, – говорить Юрій Стефурак.
«НА ВІЙНІ ЗАВЖДИ ДУМАЄШ ПРО ПОБРАТИМА»
– Розведіть руки в боки і старайтеся тримати рівновагу, – каже Ірина Стефурак військовим, які вже їздять верхи. За ними спостерігають побратими й усіляко підтримують.
Біля кінної годівниці на тварин задивляється Тарас. Він родом із Львівщини. Каже, коней любить із дитинства. Попри це, досі не катався верхи. На війні Тарас служить з 2022 року в 108 батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». На початку повномасштабного вторгнення воював біля Спірного на Донеччині. Там зазнав перших поранень, потім їх було ще кілька, переніс шість операцій. Тарас каже, що осколки, які залишились у тілі, досі не дають повноцінно ні жити, ні спати, ні бити ворога. Тому він знову готується до операції, яку обіцяють провести у Києві.
– Ми тримали оборону за 50 метрів від ворога. Стояли на верхніх позиціях. Якщо б росіяни захопили той периметр, їм було б легко забрати інші наші позиції. Загиблих і поранених було досить багато, але позицію ми втримали. Тепер мені важливий спокій, хочу трішки відпочити і відновити сили. Тяжко було і фізично, і психологічно. Пам’ятаю зиму 2023-го. Сніг із дощем, холод, але ми його зовсім не відчували. Страх, адреналін. Найбільше переживаєш, аби з побратимом, який поряд, нічого не сталось. Там всі знають, що один в полі – не воїн. Ти завжди думаєш про побратима, тоді й сам почуваєшся впевненіше, та й служити веселіше, – усміхається Тарас.
Каже, вдома був дуже давно. Радіє, що вдається інколи телефоном спілкуватись з дітьми. У нього їх двоє. Після реабілітації чоловік продовжуватиме лікування. Мріє про одне – аби закінчилась війна, а він знову побачив свій дім і дітей.
«У ПОЛОНІ НАС ЗА ЛЮДЕЙ НЕ ВВАЖАЛИ»
– А тепер просто обійміть коня і довіртеся йому, – продовжує заняття з бійцями Ірина Стефурак.
Тим часом ми знайомимось з Олександром. Він із Чернівців і вже кілька місяців звільнений зі служби в ЗСУ. Олександр починав служити в 10 гірсько-штурмовій, майже пів року перебував у полоні.
– Це сталось на Спірному напрямку… Не люблю згадувати полон. Там постійно були і фізичний, і психологічний тиск. Били усіх, без винятку. Когось сильніше, когось менше, як кому попаде. Як який день… Нас там за людей не вважали. Та ще й створювали таку ситуацію, щоб завести гризню між нами. Тому найважче там було залишитись людиною, – розповідає він.
Додому чоловік повернувся за обміном наприкінці 2022-го. Відтоді втретє приїхав на реабілітацію в Карпати. Каже, як відчуває потребу у психологічній підтримці, то шукає спілкування з побратимами та природою. І це допомагає вийти з депресії.
– Я дуже люблю тварин. Вдома не тримаю, бо їм потрібний простір… Ось у батьків є три собаки, які я їм подарував. Сюди часом приїжджаю зі сином та донькою. Я живу заради сім’ї, – ділиться Олександр.
Каже, що після такої реабілітації хлопці повертаються на службу чи додому зовсім іншими.
«НА ШТУРМІ ТРЕБА ВМІТИ СТРІЛЯТИ З УСЬОГО»
– У мене батько тримав коней, а я до них не дуже… Спочатку пішов до училища, потім армія, робота… На війні я з 2022 року. Там отримав чотири поранення у боях за Бахмут, на Куп’янському напрямку, в Макіївці і перед Берестовим на Харківщині. В останньому бою мені посікло осколками барабанні перетинки. Тепер слух уже не той, не можу почути виходи, міни, – розповідає Анатолій з Богородчанщини, що на Прикарпатті. Його позивний «Батя».
– У зоні АТО я був гранатометником, а тепер – кулеметник. Але там без різниці – що вхопив, з того й стріляєш. Я підготував собі заміну, але його розстріляли. Втрати завжди є, а кулемет не може простоювати. На штурмі треба вміти стріляти з усього…, – міркує Батя.
Тепер він на лікуванні у Чернівцях. Каже, чекає на рішення ВЛК, чи зможе повернутись на фронт.
«МЕНЕ ВСІ ПОХОВАЛИ, АЛЕ Я ВИЖИВ»
– Я уже три місяці як дембель, – розповідає ветеран війни Олег Ящук із позивним «Журналіст».
Каже, раніше працював на телебаченні, а тому знає ціну журналістської праці й теж погоджується розповісти свою історію. Просить зрозуміти тих побратимів, які відмовляються говорити про війну.
– Для військових війна – це горе, звідки хтось повернувся, а хтось – ні, – пояснює Олег.
Пригадує, як узимку 2022 року хотів узяти участь в одному з телепроєктів на Кіпрі. Купив квиток на літак, але все повернулось по-іншому. Почувши про повномасштабне вторгнення, Олег одразу подався до військкомату разом із двома друзями. Спочатку служив при штабі 10 гірсько-штурмової бригади. Коли сказали, що треба бійців на фронт, поїхав, не вагаючись. Після бою у Бахмутському районі Олега кілька днів вважали зниклим безвісти.
– Це було в липні 2022 року. Коли ворог розбив наші позиції, загинуло багато хлопців, рації поруч не було. Тоді мене вже поховали. Всі знали, якщо тебе немає на зв’язку добу, на нулі це все… Тоді шансів майже не було. Але я вижив дивом, хоча прощався з життям. Це було мов страшний сон, який неможливо пам’ятати… Тоді нас вдалося евакуювати. Тепер я намагаюсь про це не згадувати, – зізнається Журналіст.
– Я працював на багатьох каналах. Нині я себе там не бачу. Якби це був канал про військових, тоді інша справа. Хочу працювати з військовими, для військових і лише на перемогу, – зазначає Журналіст і поспішає до побратимів. Додає, що тут вони більше говорять про природу, їжу, квадроцикли та коней, і це допомагає їм повертатись до повноцінного життя.
