Інформаційно-психологічна складова повномасштабної російської агресії в перші дні будувалась навколо однієї тези: «не смикайся, якщо не хочеш, аби ми зробили тобі боляче». Росія розраховувала, що українське суспільство та владу паралізує страх, спротив буде млявим і хаотичним, і за кілька днів Україна буде під повним контролем росіян — власне, саме такий результат був описаний у матеріалі «РИА Новости», випадково опублікованому 26 лютого. У перші тижні в російській пропаганді зберігалась риторика про «мікрохірургічну операцію», якою, мовляв, «визвольна армія» відокремлює «мілітаристських нацистський режим» від братнього народу. У Кремлі розраховували, що в цивільних та більшості військових не виникне навіть думки чинити спротив, адже, як виявилося згодом, агентура годувала Путіна побрехеньками про лояльність українського суспільства до Росії. Власне, проросійські політики та публічні діячі відразу підхопили пропагандистську риторику, доводячи, що Україна «сама нарвалась» і тепер мусить капітулювати та прийняти нову реальність. На щастя, вийшло не по-їхньому: армія стримала наступ, дала відсіч, держава встояла, а суспільство, відійшовши від початкового шоку, продемонструвало небачену єдність.
В чому полягає ця єдність? Перш за все це однакове бачення того, що відбувається з Україною і як вона має діяти в цій ситуації. До загарбання Криму та частини Донеччини й Луганщини наше суспільство за ключовими питаннями (НАТО, ЄС, державна мова) ділилося 60/40, потім — 70/30. Три роки тому третина українців вважала українців і росіян народами-братами. Зараз Росію вважають ворожою країною 98% опитаних. А 93% — вірять, що Україна може вистояти проти російського вторгнення. Явно не те, на що розраховував Путін, готуючи напад.
Ще один феномен — примирення, яке відбулось і між українськими політиками. Вони змогли відкласти вбік свої амбіції та взаємні претензії. Мир запанував і між умовними політичними таборами в суспільстві. Примиренню сприяє й об’єднання центральних телеканалів і радіостанцій у єдиний марафон, який транслює уніфіковане бачення ситуації, хоч і з різними акцентами та окремими вкрапленнями політичного піару. Дивовижно, але люди справді усвідомили, що вони в одному човні, який варто не розхитувати, а в ідеалі — ще й синхронно гребти.
Підтримка більшості світу (а не тільки США і Євросоюзу, яким путінська пропаганда приписувала «зовнішнє управління» Україною), об’єднаний політикум, згуртоване суспільство і порівняно здоровий інформаційний простір — додаткові чинники, які допомагають Україні вистояти. Головне, звісно — мотивована, сильна та професійна армія.
Тим часом російські інформаційно-психологічні операції поступово змінили свою головну ціль і напрямок. Вони вже не намагаються ввести нас у стан, у якому людина переймається тільки своєю безпекою і готова на все, аби вижити. Пропагандисти також припинили вкидати в український інфопростір контент, адресований гаданим прибічникам Росії, адже зрозуміли, що таких людей надто мало, щоби вплинути на ситуацію. Були певні спроби «розчарувати» українців у НАТО, яке, мовляв, не хоче нас захищати. Однак головні зусилля спрямовані на те, чим росіяни користувались в історії українсько-російських взаємин так багато разів: на розкол.
Розкол між регіонами України. Протиставляти західних українців східним російські політтехнологи почали ще 2004 року, й повертались до цієї технології не раз, зокрема для просування ідеї «федералізації». 2014 року російські ботоферми поширювали ніби під копірку створені історії про невдячних і невихованих переселенців із Криму та східних областей. Частина цих історій потрапляла до локальних медіа; частина, можливо, базувалась на реальних фактах. Адже в усіх регіонах живуть різні люди, й невихованим, невдячним, маргіналізованим також іноді доводиться втікати від війни.
Потік переселенців 2022 року потужніший, ніж вісім років тому; великі західно- і центральноукраїнські міста прийняли справді багато людей із північних, східних та південних областей, і їхня присутність сильно вплинула на життя порівняно спокійних тилових регіонів. Обсяги допомоги — житла, їжі, одягу, транспорту, — теж величезні. Сотні тисяч людей волонтерять, роблять пожертви, пропонують притулок… Але в соцмережах і вайбер-чатах ширяться історії про нахабних і зверхніх східняків, які вимагають устриць і комфортних апартаментів. Заклики негайно відправляти чоловіків-переселенців на фронт або просто гнати геть. Часто ворожнечу проти переселенців запаковують у «пам’ятки чемних переселенців» або листівки-ультиматуми, які можна знайти надрукованими на папері на вулицях.
Навзаєм «гостинних господарів» звинувачують у мародерстві, публікуючи скриншоти або невідомо як отриману статистику цін на оренду квартир і готельних номерів. Хоча нібито зрозуміло, що в ситуації, коли попит на житло в рази перебільшує пропозицію, спекулянти неминуче з’являться, — і місцева влада намагається проти них боротися. А більшість переселенців узагалі селять безкоштовно. І, до речі, квартирні спекулянти трапляються навіть на Донеччині. Без цього контексту повідомлення про «квартири по тисячі доларів за ніч», звісно, можуть налаштувати необізнаних читачів проти всіх львів’ян, вінничан або лучан.
Авжеж, не всі ці повідомлення пишуть російські агенти — частина або й більшість їх є самодіяльністю людей, які просто не розуміють серйозності становища, в якому ми всі опинились, або неправильно розставляють пріоритети під час війни. А ось уподобання, поширення й численні коментарі, які підтримують суть допису і закликають, наприклад, гнати переселенців геть — це вже робота російських ботоферм.
Розкол між українськомовними і російськомовними. Ще одна тема, яку Росія експлуатує десятиліттями. Путін мотивував вторгнення зокрема й тим, що українці — це росіяни, й чимало людей на знак протесту переходять на українську в побуті чи публічній сфері. Тим часом у соцмережах час від часу з’являються дописи, автори яких ультимативно вимагають від усіх російськомовних перейти на українську, прирівнюючи використання російської до підтримки Росії. Водночас мешканці західноукраїнських міст висловлюють незадоволення тим, що на їхніх вулицях лунає багато російської, а в крамницях і кав’ярнях виникають оголошення з вимогами говорити українською. Пояснювати, чому не варто вимагати від людей, які втратили дім, негайно перелаштуватись на іншу мову, зараз не буду; просто констатую, що цей інструмент розпалювання конфліктів в українському суспільстві, який б’є в нашу реальну больову точку, знов спрацьовує.
Ця мапа, яка зараз поширюється в соцмережах, не має нічого спільного з реальною мовною ситуацією в Україні, але має багато спільного з мріями та намірами російської пропаганди.
Розкол за національною ознакою. Оскільки в пропагандистській реальності Кремля українці — «нацисти», росіянам дуже важливо продемонструвати, що в Україні дискримінують національні меншини. Звідси вигадані новини про утиски євреїв, повідомлення з закликами «мадярів на ножі» у Закарпатській області, брехливі повідомлення про знущання над ромами, в основі яких, на жаль, справжні фото «народної» розправи над крадійками у Львові.
Розкол між тими, хто «там», і між тими, хто «в безпеці». Про це написано чимало заспокійливих психологічних постів, однак і досі в соцмережах вирують суперечки і сварки між тими, хто на фронті або в містах, які обстрілюють і бомбують, та людьми, які живуть в умовно безпечних тилових містах чи виїхали за кордон. Звісно, й ці суперечки здебільшого починаються в природний спосіб — через стрес, нервозність або нерозумність окремих людей. Але їхній результат — ще більший стрес і менша спроможність українців працювати разом задля оборони і збереження країни.
Розкол за політичною ознакою. Політикум демонструє небачену єдність: представники опозиційних (не проросійських) політсил тиснуть руки представникам влади й разом голосують у парламенті. Навіть ті, хто не підтримував і недолюблював президента Зеленського та його команду, розуміють, наскільки важливо не заважати й допомагати владі в ситуації, коли від спільної злагодженої роботи залежить виживання України. Аж раптом — шквал коментарів, що походять ніби з реальності до 24 лютого: «зелена цвіль», «сивочолий гетьман», «нас зливають» та інша лексика й риторика нашого довоєнного внутрішнього розбрату. Особливо багато такого з’являється після будь-яких новин про переговори між Росією і Україною, які насправді ще дуже далекі від результативного завершення.
Масштабне внутрішнє протистояння, масові заворушення, державний переворот або громадянська війна в Україні — найсолодша мрія Путіна. Тоді Україна не просто не зможе відбивати російський наступ. Росії можна буде вже не витрачати ресурси й не потерпати від санкцій, а дочекатися, коли світ сам попросить її «ввести миротворців» і навести лад на українській землі.
Не дарма ще восени 2020 року одним із найпоширеніших наративів проросійської пропаганди в українських медіа був «державний переворот». Мовляв, Зеленського неодмінно «зметуть» або невдоволені зависокими тарифами, або «націоналісти», яких він боїться, або прибічники Петра Порошенка. Коли президентом був Порошенко, таку саму долю пропагандисти пророкували і йому. За час повномасштабної війни російські медіа і політкоментатори вже не раз оголошували, що Зеленського ось-ось скинуть — чи то міфічні «нацисти», чи військові, чи ще хтось. А 25 лютого Путін на засіданні Ради безпеки Росії звернувся до українських військових зі словами: «Берите власть в свои руки! Похоже, нам с вами будет легче договориться, чем с этой шайкой наркоманов и неонацистов, которая засела в Киеве и взяла в заложники весь украинский народ». (Конкретної відповіді на цей заклик українські військові не дали, але в цій ситуації добре підходить відома фраза про воєнний корабль).
Звісно, один допис у фейсбуку чи телеграмі, десяток коментарів, лайк або ретвіт Україну не дестабілізує. Наша теперішня єдність зумовлена інстинктом самозбереження, адже розпорошеними силами, змагаючись і конфліктуючи між собою, ми точно не подужаємо дати відсіч Росії. Кожен, хто пам’ятає історію Руїни сімнадцятого століття або визвольних змагань двадцятого, може самотужки провести історичні паралелі.
Але кожен віртуальний чи реальний конфлікт між українцями, кожна деструктивна фраза, кожна спроба шукати винних серед своїх або зводити порахунки потенційно знижує опірність України. І Росія знає про нашу ахіллесову п’яту і намагається в неї влучити, підсвічуючи болючі конфліктні теми, підживлюючи кожну полеміку за допомогою своїх віртуальних армій і агентів.
А отже, кожен із нас може зірвати найпідступніший план Путіна. Для цього потрібно небагато — просто заборонити собі починати, підтримувати чи поширювати будь-які конфлікти між українцями, будь-які деструктивні висловлювання, адресовані своїм. Не марнувати часу, нервів і зусиль на те, що не наближає до перемоги. Не шукати ворогів там, де їх нема, а натомість пам’ятати, хто є ворогом насправді.
Отар Довженко
