Заклад “Їжачок”, який відкрили у Коломиї Олена та Микола Петаєви, притягує не тільки палких прихильників шаурми, а й місцевих мешканців, котрі хочуть підтримати невеличкий бізнес переселенців.
Але зрозуміло, що ця “фора” тільки на перший час, тому, кажуть Петаєви, вони з усіх сил намагаються тримати високу якість та вражати коломиян унікальним смаком м’яса та підсмаженою скоринкою лаваша, пише сайт 0629.
Економно, але зручно
У Маріуполі у подружжя був хостел “Їжак”, який клієнти знали як зручне місце для нетривалого проживання майже з домашньою атмосферою. Олена народилася і виросла у Маріуполі, а Микола — з селища Саханка, де в нього залишився родинний будиночок, у якому з 2009 року й жила сім’я. У 2015 році Саханку окупували, тому родина була змушена переїхати до Маріуполя — орендувати житло. Тому вони, як ніхто, розуміли важливість створення різних варіантів для проживання.
— Чоловік разом з партнерами якийсь час займався організацією та просуванням Антикафе, потім відкрили хостел. А коли власник будівлі вирішив продати приміщення, ми ризикнули почати бізнес самостійно, – розповідає пані Олена. – Дуже хотілося вже щось власне, побачили грант від ПроООН, почали шукати собі приміщення та думати, що саме відкрити. Нам підказали, що хостели зараз будуть набирати популярності, бо такої послуги потребували й туристи, яких в прифронтовому Маріуполі ставало все більше, і люди з окупованих територій, які не встигали повернутися додому за добу, розв’язуючи тут якісь свої проблеми. Тож, хостел так хостел!
Минулий бренд залишили партнерам, а собі обрали — “Їжак” — саме на це слово була схожа стара назва, яку знайомий фотограф “відзеркалив” на світлині. Концепція хостела була проста: економно та зручно. Бо винайняти квартиру не кожному по кишені, а тут — можливість прийняти душ, чиста постіль, кухня з холодильником та технікою.
– Особливо це зручно тим, хто любить спілкуватися — у таких закладах люди зазвичай знайомляться, діляться інформацією, заводять друзів, – каже Олена. – А потім почалася пандемія…
Подружжя закінчили ремонт нового хостелу 4 березня 2020 року. А вже 17 була оголошена пандемія через небезпечний вірус. Фактично, вони мали б закрити бізнес, навіть не почавши його просувати. Але Олена та Микола вирішили не опускати руки — навіть при суворих вимогах пандемії, майже два роки їхній хостел приймав клієнтів. Хоча це було дуже складно: КПВВ між Маріуполем та окупованою територією зачинили, туризм теж ледь жеврив. Але, як кажуть Петаєви, підприємницька дільність — завжди ризик.
Тікати не було в думках
Не збиралися так просто “здаватися” вони й у лютому 2022 року. Як і багато хто з маріупольців, вони звикли до статусу прифронтового міста. Деколи все одно було чутно вибухи та артобстріли, навіть на узбережжі вода передавала коливання через бойові дії.
– Сказати, що ми відчули якусь особливу напругу у перші дні великої війни – ні. Побачили новини, коли прокинулися, але не було думок, що ми маємо кудись їхати. Вважали, що місто достатньо укріплено, буди впевнені у наших захисниках, – згадує Олена.
А вже 27 лютого вона з донькою була змушена переїхати до підвалу у БК “Молодіжний”, який був поруч з хостелом. І навіть коли зник зв’язок, вода, світло та газ, вони думали залишатися у Маріуполі.
– А 15 березня чоловік біля “Вежі” зловив мобільний зв’язок: наша подруга, яка виїхала 25 лютого, у всіх месенджерах писала нам про необхідність виїзду, – каже Олена. – Останнім, що змусило нас прийняти рішення, стала звістка, що наш спільний знайомий зміг виїхати — подруга написала нам його маршрут. Бо жодної інформації про “зелений коридор” чи іншу можливість безпечно виїхати з Маріуполя, у нас не було. Чоловік сказав – у вас година.
Але з’ясувалося, що з їхньої автівки, яка стояла поруч з хостелом, хтось зняв акумулятор. Довелося Миколі бігти до “Халабуди”, де можна було знайти запасний. Але 15 березня вони все ж рушили — у бік Мангуша, вздовж узбережжя.
Перший душ і мародерства “освободітєлєй”
Колона, в яку вписалася автівка, де були 5 дорослих, двоє дітей та собака, рухалася у бік Бердянська. Олена каже, що була здивована, коли бачила, як деякі люди трималися спокійно, не лякаючись звуку вибухів — бо виїжджали з відносно спокійних районів. На той момент у своєму районі вони були змушені переживати чи не кожні 10 хвилин страшні авіанальоти.
– Хтось з людей міркував: встигнемо чи не встигнемо. Радили повертатися і їхати вже зранку. Але ми вирішили рухатися, аж поки не зупинять. Через сім годин, вже під час комендантської години, доїхали до Бердянська. Нам ще пощастило — у цій великій колоні не дуже сильно перевіряли, тож, колона їхала доволі швидко, – згадує Микола.
Але на в’їзді до Бердянська перевіряли документи. Чоловік згадує, що росіяни це робили з таким виразом обличчя, наче вони, дійсно, когось рятують, мовляв, “давайте только бистрєє”.
У Бердянську у родини була знайома, яка працювала в пансіонаті. Вона запропонувала їхати до неї, де вони вперше за два тижні прийняли відносно теплий душ. Звісно, там не були готові до порятунку такої кількості людей: у наявності були тоненькі літні ковдри, кондиціонер не встигав нагрівати приміщення, в якому зазвичай у цю пору року ніхто не жив.
– Можу додати, що у самому Маріуполі нам трохи пощастило — ми не мерзли. Бо той підвал був адоптований, не вогкий, у ньому проходили труби опалення, тож, спочатку було навіть тепло, – згадує Олена. – А потім за рахунок великої кількості людей, що там переховувалися, було не зимно. У нашій частині підвалу було десь 70, і понад 200 — в іншій. Ми писали якісь списки, але про долю всіх наших вимушених сусідів ми не знаємо. З деякими дівчатами спілкувалися вже після — вони виходили з міста пішки узбережжям.
На шляху до Запоріжжя було багато блокпостів з колаборантами — їх не складно розрізнити за одягом та мовою. А ще — за неймовірною злістю, яку не виказували росіяни, які вважали себе рятувальниками. На одному з таких постів біля Токмака “воїни” забрали з машини Миколи ніж — не приховуючи, сперечаючись, чи мисливський він, чи звичайний.
– У нас кажуть — “бикуваті”. Ображені, “вісім років бомбили Донбас” — ви ж розумієте… Причепилися, що скло затоновано у машині, мовляв, ви – “на території російської федерації, це заборонено”. Дуже хотілося відповісти — і не тільки словом, – зізнається Микола. – А потім пішли вже солдати не слов’янської зовнішності, тим було все одно. Особливо, коли відкривали багажник мінівена – а там у нас сиділи діти. На шляху до Василівки ми відбилися від загальної колони. Було лячно їхати самим, коли всюди залишки цивільних машин, броньована техніка, просто пошматована від прильотів. Дякуємо за те, що наша старенька машинка витримала…
Дорога з перешкодами
На мосту після Василівці несподівано з’явився туман, тож, згадує Микола, довелося їхати дуже повільно та обережно. А потім з’ясувалося, що то — штучна димова завіса, завдяки повільному руху наші військові встигали роздивитися, хто їде. І, коли нарешті родина побачила своїх на блокпості, всі неймовірно зраділи.
У Запоріжжі нас зустрів, як-то кажуть “знайомий знайомого” — тоді подібне відбувалося часто і з усіма, – каже Микола. – Він привіз нас до себе у квартиру, де ми нарешті переночували у теплі, з гарячою водою, змогли попрати речі. Цей хлопець на ранок відвів нас до волонтерського центру, де нам знайшли одяг, бо ми не взяли нічого, окрім того, що було на нас. Трохи відремонтували автівку, а раптом друзі попросили ще одну машину відігнати до Франківська. Тож, ми з дружиною сіли за кермо двох машин і з комфортом поїхали далі.
Переночували у Дніпрі, де їх також прихистили та нагодували волонтери, а потім рушили на захід країни: мали відвезти жінок з дітьми до кордону, щоб вони їхали далі — до Польщі.
– Дружина з донькою пересіли до автобуса та поїхали, а у нас – дві автівки і одна людина, яка вміє водити — це я, – з гумором розповідає Микола. – Сестра колись отримала права, але ні вона, ні її чоловік не мали водійського досвіду. Так і поїхали — я попереду, а вони позаду, намагаючись керувати за моїми вказівками телефоном. Нам пощастило, що це була траса, на якій легше їхати. Бо така екстремальна поїздка могла закінчиться чим завгодно…
Віддавши автівку власникам, Микола вирішив заїхати до Коломиї, куди кликав однокурсник, дізнавшись про евакуацію з Маріуполя. Там знов зламалася автівка, а згодом, майже дивом, знайшлася квартира, яку пропонували за доволі демократичні на той момент гроші.
– Так ми вирішили зупинитися в Коломиї. Сестра працювала дистанційно, я подумав, що Олена зможе приїздити теж, бо це недалеко, – каже Микола. – Ми з зятем стали на облік у військкомат і тоді навіть не купували собі одяг. Думали, якщо мобілізують, нащо на це витрачатися. Але життя тоді фактично зупинилася — я звик, що поруч завжди моя родина. А зараз – усі так далеко! Батьки залишилися в Маріуполі, дружина з дитиною у Польщі. Важкий час…
ЇЖАчОК
Він намагався знайти роботу, але коли все життя займався підприємницькою діяльності, навіть якщо вона приносила не аж такі великі гроші, звик брати відповідальність за себе та сім’ю, працювати на когось вже не так привабливо. Дівчата, згадує Микола, теж намагалися влаштуватися за кордоном. І у кожного — свої психологічні проблеми.
– Через два місця вирішили – все, повертаються! Про усе будемо думати разом. Перед початком вторгнення ми отримали грант на 100 тисяч гривень. І донори навіть питали — чи хочемо ми скористуватися ним для відновлення бізнесу, – розповідає Микола. – Ми подумали, що ідея швидкоїжі — не погана. І нам дали навіть більше, коли ми написали проєкт та презентували бізнес-план. Знайшли приміщення, почали готуватися. Але на момент, коли все придумали, ніхто з нас не вмів готувати шаурму. Дома, звісно, щось робили — але то завжди смачно, бо своїми руками. Ми довго шукали ідеальний рецепт. Бо треба було достойно конкурувати – тут шаурма смачна, люди заморочуються цікавими рецептами. Спочатку робив я, потім Олена — вона круто працює з лавашем!
Щоб не забувати про Маріуполь, вирішили назвати майже як хостел – “Їжачок”, але начебто щось про Їжу та ОК, тобто, все буде нормально. Про заклад написали та зняли сюжети регіональні донецькі та місцеві коломийські ЗМІ, завдяки чому про них дізналися в Коломиї.
– Після сюжету на місцевому ТБ дуже багато місцевих прийшли нас підтримати — дякували, що не опустили руки, а відкрили справу, – каже Олена. – На знак підтримки вперше купували шаурму, але багато хто залишився клієнтом надовго. Людям імпонує, що ми не чекаємо чогось від держави, не кажемо, що хтось винний, а робимо справу.
Олена розповідає дуже щемний приклад — як, подивившись сюжет, до них завітала бабуся. Каже, хоче щось купити в маріупольців, тільки за однієї умови — щоб вона могла з’їсти це… без зубів.
– Я, каже вона, побачила про вас сюжет, хочу купити — ось вам 100 гривень, тільки швидше. Бо відходить мій автобус! – сміється, розповідаючи Олена. – Я аж зніяковіла — бо хрумка скоринка на лаваші — це ж і є наша “родзинка”. Повезла бабуся шаурму додому, але визнаю — це було дуже приємно. Зараз в нас є два столики, можна поїсти там або взяти з собою.
Все подобається подружжю у Коломиї, але ж там немає моря…
– Коли буде безпечно повертатися, поїдемо. Сподіваюсь, що питання з агресивним сусідом розв’яжеться кардинально. Звісно, це може бути у різний спосіб, але у нас є величезне бажання повернутися додому. Наш старенький будинок в селі пошкоджений уламками ще з 2015 року, тож, все одно, треба буде все починати з нуля,- каже Олена.
