20-річна кулеметниця 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Оксана Рубаняк з Верховинщини уже рік захищає Україну на передовій.
У березні отримала поранення у Вугледарі й зараз на лікуванні та реабілітації у Франківську. Репортеру Оксана розповіла, як бути єдиною жінкою у взводі, про побратимів, які стали рідними, та багато іншого, передає Правда.іф.
При зустрічі одразу кидається в очі її розкішна довга коса. Оксана усміхається, мовляв, на відміну від побратимів, у її рюкзаку є щітка для волосся. Але доглядати за волоссям на передовій тяжко.
Я можу не мити його два тижні, бо ми не виїздимо з позицій. Але заплітаю у два колоски, аби воно не заплутувалося і хоч якось можна було потім розплести, – говорить Оксана. – Не щодня переплітаюся, а коли тихіше. Але так там дуже рідко.
Від їхніх позицій до ворога може бути 100-200 метрів. Одного разу, згадує, окупанти в рупор включили нашим похоронний марш. Чути було добре. Напевно, хотіли залякати. Та, коли потім спробували підійти ближче, то отримали на повну.
Про початок
24 лютого минулого року Мене збудила власниця квартири. Вона забігла в кімнату з криками: Оксано, прокидайся, війна! – пригадує Рубаняк. – Спершу здалося, що це сон. Але потім почула сирену. Я живу біля аеропорту, тож зрозуміла, що все правда. Фейсбук гудів. Дзвонила рідним, аби йшли в укриття, хто у Франківську, чи виїздили. У самої навіть думки не було їхати.
Згадує, що зателефонувала колезі, а нині її командиру Назарію Кішаку, мовляв, чи потрібна якась допомога. Він був радником міського голови з питань безпеки, сказав приходити.
Тоді ми створювали добровольче формування територіальної громади, – розказує Оксана Рубаняк. – Доєднувалися хлопці, багато, близько 200 людей. Півтора місяці ми патрулювали місто, мали виїзди у зону бойових дій, звідти забирали людей, возили допомогу. Потім зрозуміли, що у місті й так усе добре, тож треба туди, де тривають бої. Кішак запропонував 72 бригаду, бо там створювався новий підрозділ. Так ми потрапили в ЗСУ.
Про війну не з телевізора Оксана знала через рідного дядька Івана Рубаняка. Він воював під Іловайськом, був у полоні. Звісно, всього не розказував, аби не травмувати тоді ще дитячу психіку.
А зараз ми можемо з ним зідзвонитися й говорити про все, – каже Оксана. – Він може давати поради мені, а я йому. На початку повномасштабного вторгнення він також пішов воювати, хоч у нього троє маленьких дітей. Меншим двійнятам було по року. Він у 10 бригаді, а я у 72-й. Одного разу стояли поруч, хотіли зустрітися, але не вийшло, бо я мала завдання. Побачилися вже в тилу.
Про те, що Оксана на війні, її батьки дізналися через два місяці. Й то лише тому, що її фото з’явились в інтернеті. Каже, були стримані, сказали берегти себе й додали, що чекають. Вони це прийняли. Звісно, підтримують, але хочуть, аби донька вже залишилася у мирному житті, особливо після поранення.
У перші дні після поранення, коли ще не бачилися з батьками, тато перепитував: «А у тебе точно все добре? Ти точно ходиш?». Не вірив. Бо для батьків у неї завжди все добре.
Про побратимів
Оксана Рубаняк – єдина дівчина у взводі серед 43 чоловіків. Але незручностей, каже, не було. Коли тривало бойове злагодження, то всі жили в одному приміщенні, нині всі разом у бліндажах. Як місця не було, то й під одним спальником спали – валетом.
На початках побратимам було більше незручно, ніж мені, – розказує Оксана. – Як це така юна дівчина буде з ними в одному підрозділі? Ще й спати поруч? Зараз ми настільки там близькі, що вони сприймають мене, як свою сестру, а я їх – як братів. Ми ділимося просто всім. Ближчих, ніж побратими, годі уявити. Навіть рідні зараз, можливо, не так близькі, бо я з ними не так багато пройшла, як з цими хлопцями.
Каже, були у таких ситуаціях, що здавалося, з них неможливо вийти, що вже кінець. Але їм вдавалось.
Одного разу дуже серйозним обстрілом накрили їхній пункт постійної дислокації (ППД). Двоє бійців отримали поранення: перший – в руку, другий – в голову. Ще з одним побратимом надали одне одному першу допомогу й під обстрілами поїхали до найближчої лікарні.
Ми тоді з трьома побратимами поверталися з Вугледару, – згадує Оксана. – З’явилась мережа, нам кажуть – на ППД не їхати. Зв’язку з ними немає, старлінк уже розбитий. Потім ми вже дізнаємося, що хлопці в лікарні. Їдемо до них. Одного оперують, іншому роблять рентген. До мене підходить Олег Койляк «Берет», обіймає…
Олег загинув 17 квітня. Він був мені там одним із найближчих друзів, – каже Рубаняк. – Це людина, що тримала кістяк підрозділу. Без нього нам зараз тяжко. Досі не приймаю цю втрату, хоч їжджу на цвинтар, була на похороні, бачила, як його тіло опускали в землю. Але все здається, що повернуся на фронт – і там буде Олег.
Побратими створили петицію щодо присвоєння Олегу Койляку звання Героя України.
На вечір 16 травня петиція зібрала понад вісім тисяч підписів, а треба 25 000. Оксана дуже просить підписати її. Це дуже важливо для сім’ї Олега, його двох дітей.
Саме Олег Койляк придумав Оксані позивний «Ксена». Бо вона ніяк не могла самі собі вигадати. Дуже подобалося «Гуцулка Ксеня», але то занадто довгий.
Олег каже: «Будеш – «Ксена», – усміхається Оксана. – Я ніколи не дивилась той фільм. Хлопці мені розказали про головну героїню, і я погодилась. Мовляв, раз ви мене так бачите, то нехай. Хоч у нас з нею різна зовнішність, але за характером, кажуть хлопці, те саме.
Як єдину дівчину, Оксану спершу намагалися не допускати на позиції. Вона з хлопцями навіть сварилася. А потім почали брати на завдання й побачили, що дівчина здатна виконувати таку саму роботу. Тепер усе порівну. Є бойові виїзди, складають список, Оксана там є.
Каже, якщо чоловік приходить у ЗСУ, його сприймають, як захисника, якщо ж жінка, то постійно треба щось доводити. І така ситуація в усіх жінок, які на фронті. Недавно бачилася з бійчинею Нацгвардії Христиною Кудрявою – якраз це обговорювали.
Коли у ЗСУ почнуть нарівні сприймати чоловіків і жінок – це буде наша велика українська перемога, – вважає Оксана Рубаняк. – Якщо не помиляюся, в нас зараз близько 5000 жінок на передовій. Це великий показник.
Про підрозділ
За словами Оксани, за цей час вони були на різних напрямках – під Бахмутом влітку, потім Мар’їнка, зараз – Вугледар.
Наша бригада – одна з найсильніших в Україні, тому в нас нема легких шляхів, – каже дівчина. – Коли мене питають: «Оксано, а де третя лінія?», відповідаю: «Не знаю, бо я постійно на нулі».
Крім того, що Оксанин взвод – кулеметники, то потім стали й саперами, мінерами, розвідниками, штурмовиками, стрільцями, гранатометниками. Адже, каже, на війні в ЗСУ ти – універсальний солдат.
Моя б воля, я б нікого не вбивала, але це вони йдуть на нашу землю, – говорить Рубаняк. – Тут усе просто – або ти, або тебе.
Із забезпеченням на фронті, каже, усе нормально – є продукти, одяг. Каска й бронежилет, що видає ЗСУ, витримують добре, але, щоб бути легшими, швидшими, бійці самі купують собі якіснішу амуніцію. Або допомагають волонтери. Як і з машинами, раціями, тепловізорами, дронами, нічними приладами та іншим.
Якби не волонтери – нас багатьох би не було, – каже Оксана. – От, евакуаційна машина – волонтерська. Якби ми її не мали, не встигли б забрати побратима, і він лишився би без ноги чи міг померти. Дрони теж волонтерські – а це очі. Зараз інша тактика ведення війни. Це не та розвідка, яка йде у поле й розвідує. Зараз піднімаєш дрон – і бачиш.
Розказує, що недавно один з ворогів заліз під свій спалений танк і сидів там. Дрон його помітив, окупанта знешкодили.
Не факт, що хлопці побачили б самі, а цей російський солдат міг би вбити їх, – говорить Рубаняк. – Тому, будь ласка, донатьте на ЗСУ! На підрозділи, які ви знаєте, на людей з якими знайомі. Купуйте дрони, машини, ремонтуйте автівки.
Про поранення
Зараз Оксана в Івано-Франківську. Доліковується й проходить реабілітацію після поранення, яке отримала 13 березня біля Вугледара. Уже з посмішкою розказує, що “наловила трохи осколків”. Один досі у спині, але лікарі поки не рекомендують його витягати.
Ще каже, на фронті їй уже звичніше, ніж вдома. На початках було навіть дивно бачити, люди гуляють, п’ють каву, насолоджуються життям. Це не дратувало, але якийсь дисонанс був.
Як це так – там окопи, бруд, постійні прильорти, вибухи, а тут так спокійно, ми сидимо з вами, пташки співають, ніякого гуркоту? – говорить дівчина. – Особливо був дисонанс, коли бачила групу накачаних хлопців. У мене було запитання, а чому вони постійно ходять разом і це зазвичай під вечір? Як пояснив один знайомий, їм так легше втекти від військкомату. Це для мене був шок.
Оксана постійно з побратимами на зв’язку, коли є така можливість. Вони надсилають їй відео з фронту, а вона ще більше хоче до них. Багато хвалить своїх хлопців і планує написати книгу, аби розказати у ній про кожного, бо є що.
Авторка: Світлана Лелик
Фото зі сторінки Оксани Рубаняк
