Вже третій рік Світлана Кознюк працює в місцевій амбулаторії в селі Річка, що на Косівщині. Обслуговує пацієнтів рідного села та сусідньої Снідавки. Тут Свєту-лікарку знають всі.
Закінчивши медуніверситет імені Богомольця, Світлана повернулася працювати до Річки. Вона переконана, що медицина в гірських селах може бути доступною та якісною. І робить для цього все й навіть трохи більше. Особливо, коли до пацієнтів не доїхати ні машиною, ні мотоциклом, тож доводиться йти пішки горами, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Високогірна амбулаторія
До Річки з асфальтованої косівської траси веде ґрунтова дорога, на якій 7 км трусимося в автівці 25 хвилин до центру села. Перед новозбудованою амбулаторією стоїть медична машина – сплутати складно. Нас зустрічає 29-річна Світлана Кознюк, сімейна лікарка й завідувачка амбулаторією.
Разом з нею працюють медбрат, дві медсестри, санітарка й водій. Першим ділом Світлана пропонує подивитися на обсяги її роботи. Для цього можна з півтори години йти крутою дорогою вгору. Світлана ж вправно вивозить нас автівкою. Показує Річку, в якій має 1400 пацієнтів. А за тим горбом – Снідавка, там ще 200 людей. На цьому ж горбі і Світланина хата. Її амбулаторія – найвисокогірніша у Косівському районі.
Світлана Кознюк приймає пацієнтів щодня. Вівторок – день забору крові, тому приходить багато людей. В середу до обіду – прийом у сусідній Снідавці. Після обіду вертається в амбулаторію в Річці.
Зараз людей менше. Чому? Бо жара, вони всі косять, громадять. А якщо свято, то на прийомі людей багато, – пояснює Світлана.
Офіційні години роботи з 9:00 до 16:00. Інколи треба ще до дев’ятої ранки встигнути сходити на виклики. Люди дзвонять і звечора, і рано вранці. Світлана жартує, тут робота «не за графіком, а як кому получається».
Буває, в мене один виклик на цьому горбі, а інший – на тому. А я ж хочу встигнути до 9.00 повернутися в амбулаторію, бо там чекають люди. Тоді день починається о сьомій, – розповідає Світлана Кознюк. – Я не хотіла бути в Києві, хотіла вернутися сюди. І не жалію. Я люблю свою роботу. Зарплата лише часом розчаровує, але надихає вдячність людей, те, що я допомагаю і бачу результат.
Як стала на роботу, то перші 1200 пацієнтів Світлана Кознюк набрала до двох місяців.
Головний лікар казав, що то рекорд. За нормативами МОЗ сімейний лікар оптимально може мати 1800 пацієнтів. При цьому для гірських сіл норми такі ж, як і для районних чи обласних центрів. І Світлана каже, якщо поставити собі це за ціль, то вона зможе набрати і 1800, бо люди й з довколишніх сіл просяться саме до неї.
У сусідньому селі я зареєструвала першу пару, пішла на виклик до них. По тому вже дзвонили до мене й інші люди з того села, бо чули, що я ходжу на виклики, – говорить Світлана Кознюк.
Вона переконана, що норму в 1800 пацієнтів для гір треба змінювати. Бо навантаження – не до порівняння.
Машиною, мотоциклом і ногами
На виклики Світлана Кознюк їздить медичною машиною, яку амбулаторія отримала за президентською програмою. Їде сама або з водієм – як виходить. Каже, має достатньо досвіду, аби проїхати гірськими дорогами. Тим часом медбрат чи медсестра переважно залишаються в амбулаторії.
50 літрів бензину, передбачених на місяць, зазвичай не вистачає. Тому доводиться комбінувати – десь власними мотоциклом чи «Нивою», а десь і ногами.
На одному хребті я живу, а на інший їжджу обслуговувати пацієнтів. Через оцей горб з’їжджаю мотоциклом та їду на той. Там людину покапала і повернулася. Це дуже напряжно. Взимку так замітало, що машина проїхати не могла. А в Снідавці від однієї хати до іншої треба йти кілометр-два. Я хоч і виросла у горбах, та це навіть для мене шок, – говорить Світлана Кознюк.
Каже, на виклики їздять не всі сімейні лікарі, але для неї це принципово. Хоче, аби людина отримала допомогу максимально ефективно, щоб медицина була дійсно доступною.
Раз мені вже дають медикаменти та обладнання, то хай люди користуються. Це ж наші люди. Особливо старенькі часто дивуються, що я три кілометри йшла до них вгору, взяла аналізи, зробила кардіограму і наступного дня вже даю призначення. А мені дуже подобається, що я можу бути корисною для своїх людей, – каже лікарка.
Пішки найдовше Світлана Кознюк йшла до пацієнта дві години.
А було якось, що заблудила. Находила з чотири кілометри і врешті таки довелося повернутися. Виявилося, що її не в той бік скерували. За майже три роки роботи вже знає хати всіх пацієнтів у Річці та Снідавці.
Раз ішла в Річці до вуйка, який захворів на серце. Мав 82 роки. Йшла так далеко, що навіть уже не знала куди. Але дорогою таких грибів назбирала! Поховала гриби по лісі. Прийшла на виклик, кажу, дайте два великі пакети. То я ледве з тими грибами зійшла. А так в гриби не маю часу ходити, бо все є робота. А той дідо був у шоці, що я вийшла, думав, не прийду, – розповідає Світлана Кознюк. – Моя мама завжди хотіла, щоб я була лікарем. Тепер каже, скільки можна їздити тими викликами. А що я маю робити, якщо людині треба? Зараз війна, не всі мають можливість в район поїхати. Мушу допомагати своїм людям.
Поки ми з’їздили догори й назад, Світлана прийняла кілька дзвінків від пацієнтів. А медбрат прокапав двох жінок і вакцинував дитину. Каже, на щеплення інколи треба вмовляти, але загалом 95% пацієнтів у неї провакциновані.
“Знаю, як з людьми говорити”
Тут медицина відрізняється від того, що мені колеги з району чи області розказують. Є, що дитина бензини нап’ється і вони йдуть до мене. Або випадок, де допоможе тільки операція, а мені кажуть, ви маєте це лікувати. Багато хто народною медициною лікується. Мене спасає, що я звідси родом і знаю, як з людьми говорити, – розповідає Світлана.
Минулого року було три укуси змій. А сусідську дівчинку вкусив отруйний павук – чорний із жовтою крапочкою. Дитину врятувало те, що встигла дійти до Світланиного дому і пояснити, що трапилося.
Було як у фільмі якомусь. Вона лиш мені все розказала – і знепритомніла. Я її одразу вколола, далі – швидка, два дні прокапали, щоб зняти інтоксикацію, – згадує лікарка.
Попри навантаження на роботі, Світлана постійно навчається. Переважно онлайн. Але інколи доводиться їздити. Цього тижня, наприклад, має поїздку до Києва на захід з громадського здоров’я.
Є обов’язкове навчання, аби набрати 50 балів. Але також і треба вчитися, бо підхід до лікування міняється щороку. Якщо один сезон пропустив якусь новинку, то ти вже не в курсі. А хочеться, аби було якнайкраще, – каже Світлана Кознюк.
Працюємо для своїх людей
Всередині амбулаторії світло й просторо. На вході – коробка з презервативами з підписом «Безкоштовно». Є кабінет для прийому пацієнтів, кабінет для маніпуляцій, денний стаціонар, окремий вхід для інфекційних хворих.
Світлана розповідає, в часи ковіду це було дуже корисно. Тут і приймали пацієнтів з підозрою на ковід, і одразу ж тестували. Сьогодні цим додатковим входом не користуються.
Під час ковіду ми так в основному й заробили авторитет. У мене із двосторонніми запаленнями вижили всі. І люди ще дужче потягнулися до нас, – говорить Світлана Кознюк. – Довіра до нас в селі – колосальна. Я дуже це ціную, бо розумію, що люди довіряють мені найдорожче, прислухаються до моїх порад. Особливо, що стосується дітей. А спочатку я бачила недовіру. По перше, через вік. Але людина спілкується з тобою один-два рази, розуміє, що ти в темі, вмієш розписати лікування. Довіра приходить з часом.
Каже, в амбулаторії мала б займатися в основному профілактикою – щепленнями, забором аналізів. А по факту доводиться лікувати, бо люди звертаються вже тоді, коли болить. З цієї ж причини серед старшого покоління багато онкохворих.
Тут усі свої – брат, сват, сусід, друг. І ми стараємося якнайкраще, бо працюємо для своїх людей, – розповідає Світлана Кознюк. – Надіємося, за найближчі два-три роки нашу роботу буде видно – люди менше хворітимуть, бо частіше звертатимуться по допомогу. І ми будемо виявляти хвороби на ранніх стадіях.
Стараємося жити дружно
За словами Світлани, у зв’язку з війною в селах почастішали інсульти та ментальні хвороби. Одна з проблем – депресії. Адже на початку люди не звертаються, не сприймають і не визнають цього. А потім ментальне здоров’я лікується важче, потрібна допомога психолога, психіатра. Роботу психолога виконують сімейні лікарі, бо в районі цього спеціаліста немає.
Ми вже всі звикли один до одного. Стараємося жити дружно. Мені хочеться, щоб пацієнти відчували, що вони нам небайдужі. І не важливо чи їм 90 років чи 100, – каже Світлана Кознюк. – Я коли кажу людям, що прийду, то вони мені кажуть, та що будеш йти – заїзду нема, дай нам щось телефоном. Мене то нервує, бо я не можу телефоном. Мушу йти, аби людину нормально полікувати.
У роботі Світлани – не без проблем. Починаючи з відсутності доброї дороги до села і закінчуючи тим, що в Річці немає аптеки. Також хоче, аби до села приїжджав стоматолог, але поки не може знайти, хто б на це погодився.
І навіть якщо підступає втома чи відчай, Світлана Кознюк опановує себе, бо не уявляє іншої роботи й іншого місця, окрім рідної Річки.
Лише одного разу було таке, що не хотілося працювати. Можливо, це було якесь було вигорання. Порівнюючи себе з друзями, знайомими, які вважаються успішними, відчуваю, що підприємець – це людина впливова, а лікар, на перший погляд – лише «державник». Але ми – рушійна сила нашої країни. Мені хочеться бути не просто лікарем на державній роботі, мені хочеться бути другом для своїх пацієнтів, які завжди можуть розраховувати на свого лікаря. Я б теж так хотіла, якби була пацієнткою.
Авторка: Ольга Суровська
