Сьогодні в рамках авторського проєкту «Людина у війні» ми розповімо читачам про молоду й талановиту художницю з Івано-Франківська Марту ПІТЧУК, яка своїми художніми роботами не лише творить неповторний, світлий і динамічний образ незламної української жінки, а й як благодійниця робить значний внесок у перемогу над російськими загарбниками.
– Пані Марто, хто вирішив, що Ви маєте стати художницею?
– Мені здається, що не я… Адже без пензля себе не пам’ятаю – полюбляла малювати змалечку. Але не думала, що це стане моєю професією. Ще й досі зберігаю портрет коханої жінки французького художника Анрі Матісса – пані Делекторської, який свого часу намалювала моя мама Уляна Степанівна Бельмега, котра закінчила художньо-графічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. Мене малу дивувало, як то може бути так, як на тому портреті: пів обличчя жовтого, а пів – синього, волосся – зелене. Та згодом усвідомила, що може бути й таке художнє бачення. А від батька успадкувала характер – гарячий, живий, динамічний… пише Галичина.
У старших класах відвідувала художню школу, адже вирішила стати художницею. Але не мала наміру вступати до вишу в рідному місті, хотіла більше свободи й студентського життя. Поїхала до Косова й спеціально обрала фах, на який був найбільший конкурс, – монументальний живопис. Бо хотіла і вчитися з найсильнішими студентами, і мати найкращих викладачів – для осягнення найвищого рівня живопису та рисунка. Прагнула писати картини й обирала сильну школу. Тож і не думала про розписування стін.
Мотанка у вербовецькій сорочці. Гуцульщина.
– Який слід у Вашому житті як художниці залишив Косів?
– Було цікаво. І досі спілкуюся з викладачами кафедри монументального живопису, яких дуже поважаю і вважаю моїми старшими друзями – з Юрієм Юрійовичем Радишем, Василем Івановичем Перегінцем та ін. Вони ставилися до нас по-батьківськи – як до своїх дітей. Але все залежить від студента. Можна нарікати на виш, але без особистих зусиль студента жоден викладач не вкладе знання в його голову. Косів дуже сприяв саме навчанню – не було можливостей марнувати час. Я або ходила в гори, або малювала…
– А де, сказати б, народився Ваш сучасний живопис? У Косові?
– Ні, у мені. А Косів просто став одним з етапів у його формуванні. З чимось у навчанні я погодилася і взяла з собою, а дещо відкинула і почала працювати інакше. Згодом вступила у Львівську академію друкарства. Це було для мене щось невідоме, або дуже далеке. Але я знову прагнула для себе, образно кажучи, холодного душу – випробування й непередбачуваності. Бо у Косові здобула ступінь бакалавра і вже почувалась як удома. Мені подобалося вчитись, але я боялася, що буду як у теплиці. Тож намагалася у Львові змінити не лише ВНЗ, а й свої мислення, рух думок. Мені здавалося, що з Косова я взяла вже все, що могла. А про існування академії друкарства у Львові й не знала, довідалася за кілька місяців до вступу. Львів – це також дуже цікавий досвід, важливий етап становлення мене як художниці. Якщо у Косові я більше працювала над набиванням руки, то у Львові – над напрацюванням думки.
Мотанка з ліжником. На світлому. Гуцульщина.
– Тобто Ви рухалися від ремесла до формування глибини світогляду художниці?
– Саме так. Я не знаю, коли це відчула, але думаю, що переломним моментом стала моя робота «Перша мотанка». А доти писала звичайні портрети жінок в українському строї та пейзажі тощо. Тепер розцінюю це як етап навчання. Ідея «Першої мотанки» виникла не випадково, адже моя мама мотала ляльки-мотанки. Мені подобалося обличчя мотанок – хрест, але я уявляла, як би та мотанка виглядала, якби під тим хрестом мала свої риси. Я довго не могла наважитися написати таку картину. Мені здавалося, що мої внутрішні рамки не дозволяють написати щось претензійне. Кілька місяців носила ідею у голові. Спочатку спробувала зімітувати обличчя у ляльки-мотанки й вигинала пензлем нитки так, ніби там є риси. Переписувала роботу кілька разів, але вона мені все одно не подобалася. Аж поки не зрозуміла, що треба не імітувати обличчя, а написати його. Так я створила цілком деталізований портрет з уяви – з очима, зіницями й бровами, й ніби перекрила нитками. Прототипами таких портретів, зокрема для передачі динаміки руху, можуть бути мої колежанки, які інколи позують. Але риси змінюю. Проте часто шанувальниці пишуть, що у тих образах впізнають себе, своїх матерів чи сестер. Це дуже класно. Адже мої картини – це твори про наших українських жінок. Тож я на правильному шляху. Так зрозуміла, що вже не імітуватиму обличчя у мотанок, а прописуватиму їх. Мені доти здавалося, що добре обізнана в українському строї, а коли заглибилась у книжки, то зрозуміла, що майже нічого не знаю про головні убори українських жінок, одяг, прикраси тощо.
Мотанка. Україна.
– У чому особливість Вашої техніки малярства?
– Видається, що мої твори вирізняються передовсім динамікою. Подобається, коли картина жива завдяки не лише колоритові, а й техніці малювання, як у мене, – тому рухові, що йде по колу й створює враження подуву вітерця. А ще свої перші півтора десятка робіт циклу «Мотанки» я писала на чорному тлі. Цей прийом запозичила з техніки візантійського іконопису, де лики й ризи святих спочатку покривали дуже темними відтінками, а відтак напівпрозорими шарами витягували всі об’єми. Такий процес мені дуже подобався. Я його назвала «писати світлом». Хоч у малярстві зазвичай все роблять навпаки – художник починає зі світлого тла. Але тепер мої картини різні. Проте це завжди – олія і полотно.
– Що можна назвати основою Вашої тематичної палітри?
– В основі моїх художніх полотен – кожна українська жінка чи, образно кажучи, світло українки. Я у своїх картинах показую образ сильної, вольової і впевненої у собі жінки. Мені дуже подобається такий прийом, коли не тільки жіночі лиця, а й навіть їхні руки «засвічую» сяйвом, ніби додаю їм енергії. Якщо добре придивитися, то навколо жіночих рук можна завжди помітити сяйво – десь сильніше, а десь слабше. Важко сказати, звідки взялася така тематика, але деякі ескізи полотен ніби самі народжуються у мені. Просинаюся – й роблю замальовки, схоплюю думки. Так народилася ідея багаторукої мотанки «Україна» як відлуння давньої української міфології. А ще колись наші предки робили багаторукі мотанки як символ доброї господині. У мотанці «Україна» реалізовано ідею єдності всіх етнічних регіонів. Моя мама – бойкиня, а тато – гуцул. І ці регіони мені найближчі.
Мотанка наречена. Західне Поділля.
Розумієте, коли одягаю стрій з інших етнічних місцевостей України, то не почуваюся комфортно, навіть якщо він мені дуже подобається. А бойківські, гуцульські, покутські чи опільські строї для мене – як друга шкіра. Енергетика поколінь…
– Думаю, що у Ваших роботах, які я образно означив би «світлописом», основні ідейні акценти зосереджено не традиційно в центрі полотен, а ніби зміщено у бік периферії.
– Ви слушно вловили задум: у фокусі моїх полотен саме енергія, яка передається рухом тіла, палітрою фарб і динамікою мазків. Адже спочатку взагалі не було обличчя у моїх героїнь і поставало питання, як передати потужну енергетику їхніх характерів. Треба було не просто написати портрет, а створити психологічний портрет без обличчя. Це для мене був великий виклик.
Мотанка Багаторука. Причорномор’я.
– Знаю, що своєю працею Ви активно допомагаєте ЗСУ.
– Так, ми спільно з брендом «Чернікова» реалізуємо проєкт «Благодійні хустини» з моїми картинами, а сто відсотків прибутку віддаємо волонтерам. Загалом це вже 1,2 млн грн. Авторка ідеї – Любов Чернікова, яка пропонувала це робити для продажу ще до повномасштабного вторгнення російських загарбників. А після 24 лютого 2022 року порадила це робити благодійно – і я погодилася. Хустини виготовляю в різних тканинах. Пошиття, друк і реалізацію виробів взяв на себе бренд «Чернікова». А ще «Хустиною з дукачами» представлено художника Ярослава Шкрібляка. Також я продаю свої картини. Вже реалізувала сім робіт і зібрала за них понад 1,27 млн. Суть у тому, що не якісь відсотки, а цілковито всі кошти за картини йдуть волонтерам як офіра для ЗСУ. Так вирішили з чоловіком Юрієм. Люди знають, що всі гроші, які вони заплатили за картини, ми ереказуємо на потреби Сил оборони України…
Марта Пітчук вважає себе найбільшим своїм критиком. Мисткиня переконана, що як художниця ще себе не реалізувала: «Я в живописі дуже люблю процес творчості, але не завжди задоволена результатами. У перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників я відчувала у своїй майстерні якийсь шум, гамір, було чутно перемовини й голоси… Нині ж – повна тиша. Це може виглядати дивним, але тоді у приміщенні не було нікого. Я дивилася на пензлі й не знала, що робити й навіщо. Саме тоді придумала свою картину «Мотанка «Перемога. Київське Полісся» і зрозуміла, що без живопису почуваюся дуже погано. Це частина мене…
Та картина була першою, яку я написала під час війни. Було складно – так, ніби заново вчуся малювати. Згодом зрозуміла, що мої роботи несуть людям посил самоутвердження як українців, тож їх має бути ще більше. І я усвідомила, що найкориснішою у часі війни можу бути саме своєю творчістю. Адже у мене на першому місці – живопис…».
З творчої метрики
Прикарпатська художниця Марта ПІТЧУК(Бельмега) навчалася в Івано-Франківській гімназії №3 (нині ліцей №3), у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв (на кафедрі монументального живопису) та Українській академії друкарства у Львові. Твори мисткині презентували на численних авторських виставках в Україні, зокрема і на Прикарпатті, та за кордоном. Їх зберігають у приватних колекціях не лише в Україні, а й в Англії, Німеччині, Чехії, Італії, Австрії, Франції, Люксембурзі, Польщі, Аргентині, США, Канаді, Таїланді. Учасниця благодійних аукціонів для допомоги ЗСУ. Художні мурали – настінні розписи – подружжя Юрія та Марти Пітчуків стали окрасою Івано-Франківська, Косова, Ворохти, Більшівців, Чернівців, Авдіївки.
