Віктор Гушулей служив головним сержантом взводу у 102 бригаді ТРО. Зі служби звільнився після поранення в ногу і просто на милицях взявся відновлювати свій бізнес з виготовлення меблів.
До лютого 2022 року в його фірмі працювали виключно учасники бойових дій. На цьому принципі він збирає команду і нині. Каже, своїх треба триматися, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
І пошумів до армії
Невеликий меблевий цех розташований на околиці Франківська. Назустріч виходить чоловік в оливковому спортивному костюмі та яскравій жовтій безрукавці. Іде доволі швидко, попри те, що спирається на милицю.
Нам сюди», – посміхається, пригладжуючи бороду. З бородою, як виявилося, в нього своя знакова історія. Це його позивний ще з 2015 року.
Командир 53 бригади всіх нас тоді тільки построїв. І всі такі красиві, чистенькі. А я після «учєбки», чотири сутки в дорозі, – розповідає Гушулей. – І тут він каже: «Опа, тобі ж треба позивний дати». Так подивився на мене, я такий зарослий, борода така пухнаста, прикольна. І каже: «О, будеш – Борода». Так воно й причепилося.
У цивільному житті чоловіка звати Віктор Гушулей і він майстер з виробництва меблів. І поки говорили, якраз підійшли до цеху. В середині типова картина: монотонно гудуть верстати, в повітрі – пилюка й запах лаку. Кілька чоловіків схилилися над роботою, коротко вітаються і вертаються до своїх справ.
Взагалі з меблями в мене зв’язано половина життя, я їх роблю з 1997 року, – каже Гушулей, закриваючи двері до свого невеличкого кабінету. – Довший час, до 2014 року, працював закордоном – в Чехії мав свій бізнес по меблях.
А на війну потрапив, бо «так получилося». Їхав на день народження до мами, на кордоні сказали, що треба сходити у військкомат.
Ну, я і пішов. Там чесно сказали: «О, Бог почув наші молитви». І пошумів я в армію.
В ті роки Віктор Гушулей служив у 53 бригаді, в артилерії.
У нас тоді був красиво злагоджений колектив, – пригадує він. – Я був командиром протитанкового відділення, в мене було три «Рапіри» – це «снайперська гвинтівка артилерії.
У 2016 демобілізувався. І хоча сам родом з Коломиї, але вирішив осісти у Франківську. І тут почав відроджувати свій бізнес.
Починав прямо таки у примітивному гаражі. Був шуроповерт, лобзик і всяка така історія. Але мав непоганий багаж знань, перспективи були добрі – Франківськ на повну розбудовувався, тож робота була.
Його фірма називалася «V.G.». З назвою, каже, «страшне скреативив» – узяв свої ініціали й написав латинкою.
Віктор пояснює, що принципово не хотів брати на роботу «людей з вулиці». Бо лиш ті, хто пройшов війну, можуть зрозуміти один одного, вони мають триматися купи і допомагати своїм.
І на початок 2022 року у мене фірма складалася з усіх учасників бойових дій – 12 чоловік, – каже Гушулей. – І, власне, всі пішли воювати, лишилося два діди, яким за 60. Вони просто дивилися, щоб ніхто сюди не заліз, а вся ця історія була закрита.
Ногу залишили
Ще до повномасштабного вторгнення Віктор Гушулей підписав контракт з ТРО. Каже, тоді практично всі, хто воював, вже мали підписані контракти.
Можливо, це і «плюс», бо, коли 24 лютого у всіх була паніка, я вже о сьомій ранку був на місці і знав, що маю робити. В мене вже добрий місяць стояв рюкзак зібраний і форма складена, – розказує він. – Ми всі розуміли, що це буде. Бо ж зв’язки по всій Україні, багато наших ще служили. Мій колишній командир подзвонив ще на початку січня, сказав: «Готуйся до нас». Я такий: «Сорі, вже на контракті».
Тож вдруге на війну Гушулей пішов у складі 102 бригади ТРО, був головним сержантом взводу 78 батальйону.
Тероборона – це зовсім інше, це новостворений підрозділ, більшість людей до цього були цивільними. За той місяць, що ми сиділи тут, я своїх трохи підучив і це був величезний «плюс», – розповідає Віктор. – І вже у квітні ми поїхали на Запорізький напрямок.
Тоді, на початках, було простіше, продовжує чоловік. Бо от зайшли наші, стали першими і не дають противнику закріпитися. А зараз війна позиційна: є чітка лінія окопів і десь там пробують прорвати, десь там…
І тоді в першу чергу йшли добровольці, ті, які, маючи автомат, дві гранати і чотири ріжка, йшли на штурм. Зараз такого вже нема. Навіть ті люди, в яких той вогник досі живе, кажуть, що вже замахались, – говорить Гушулей.
Першу серйозну травму він отримав у травні 2023 року.
Наші позиції почали обстрілювати «Ураганом». І мені треба було так стрибнути в окоп, щоб за мною ще двоє людей помістилося. «Ураган» стріляє касетами – дуже неприємно. Ну відбахкало, всі встали, а я встати не можу – нога під кутом.
Травмовану ногу вилікував і повернувся на фронт. У жовтні 2023 року отримав поранення отримав. Розповідає про це просто: «По нашій позиції відпрацював танк і там дальше не пам’ятаю нічого».
При цьому найбільше постраждала та сама нога.
Одні кажуть відрізати ногу, другі – почекаємо, хай зростеться, подивимся, – каже Віктор Гушулей. – Трохи підлатали. ВЛК визнало непридатним з переоглядом. Власне, після цього поранення мене перевели до Франківська і тут я дослужував. Аж коли підписали закон, що такі, як я, – то лиш шкода для армії, то вже звільнився.
Знав, що робити
Напевно, завдяки тому, що я це пережив у 2016 році, то чітко розумів, куди йти, до кого звертатися, щоб знову все стало на місця, – розказує Гушулей. – Спочатку, поки ще лікувався, звернувся в податкову, поцікавився, що й де, які закони помінялися. Думав тоді відкриватися. Нє, ще трошки зарано.
Тоді йому знадобилася довідка, що не стоїть на обліку в центрі зайнятості, пішов в центр і «нарвався на керівника».
Там є така Лада Артурівна (Ліствіна-Горощак, начальник відділу організації працевлаштування населення – ред.) Вона мене вела в 2016 році, і тут така: «О, добрий день. Дивіться у нас така програма навчання, а є програми на тендери. А давайте, а я знаю, що ви можете.
За її порадою Гушулей і пішов на курси з підприємництва, які зараз є в центрах зайнятості для учасників бойових дій.
Для себе з нового почерпнув деякі моменти по законах. Те, що змінилося. Вчили людей податкової та фінансової грамотності, – пояснює він. – Знаєте, багато хто після війни має таке окрилення. От він хоче робити щось нове і добре, що такі курси є. Добре, що це потроху працює.
Гушулей каже, що після цього звільнення, для нього ключова підтримка – це зв’язки, які вибудувалися в попередні роки в колі ветеранів.
Учасники бойових дій у Франківську завжди між собою тримали зв’язок і це величезна заслуга Спілки. Вони мало не примусово робили такі зустрічі, щоб усіх нас до купи звести. Тому що люди зі сторони нас не розуміють. Люди після війни – зовсім інші. І дуже багато хлопців спивається, дуже багато проблем. І ми стараємось у своєму колі один за одним слідкувати, щоб, якщо десь щось вилазить, то підтримати, помогти.
О, Борода дзвонив
Найскладніше, каже Віктор Гушулей, було зібрати нову команду. Ті хлопці, які працювали з ним до 2022 року, в більшості ще служили. Тож став обдзвонювати друзів і знайомих, які теж звільнилися зі служби.
В мене в нозі є два штифти, і добре, що ще так. Бо дехто звільнився у кращому стані, а дехто в гіршому. І я стараюся підтягувати хлопців, – розказує він. – Нині, коли люди вертаються, то часто тупо закриваються і сидять вдома.
Ну, а Гушулей починає їм надзвонювати.
Коли людина звільняється, їй виплачують певну суму і ці суми досить непогані. Допоки гроші є, то все нормально, нікому нічого не треба, – каже Віктор. – Але гроші мають властивість закінчуватися. І тоді хлопці починають вже думати: «Ага, а Борода десь дзвонив, за роботу казав». І так той процес іде потрохи.
От нині у нього працює головний сержант з роти. Працюють і двоє сержантів, які були в його підпорядкуванні – один плитку кладе, інший – монтажник.
Взяв своїх хлопців, які у трошки кращому стані. Оскільки я сам дизайнер, то люди до мене звертаються і по таких роботах. Тож хлопці роблять ремонти по моїх кресленнях, а як закінчується ремонт, то робимо меблі. Така співпраця. І так стараємося помагати один одному. От, кличу ще одного знайомого на роботу. Він каже: меблі робити не вмію, малювати також. – Ну, а продавати? – О, це можна спробувати.
Але загалом каже, ситуація з ветеранами непроста. Кожен з війни повертається зі своїм багажем, зі своїми травмами. Хто видряпається сам, когось витягнуть рідні й побратими, але це далеко не про всіх.
Коли ця вся історія закінчиться, людей буде дуже багато, проблем буде дуже багато. І вже треба працювати над тим, щоб робити центри реабілітації, програми, – зітхає Гушулей.
