Поки в країні триває нова гаряча фаза війни, розпочатої росією, на внутрішньополітичній кухні закипають пристрасті. Багато як старих, так і потенційно нових фігур українського політикуму починають закладати фундамент для відбудови чи розбудови з нуля своїх політичних проєктів.
Яку мету переслідують старі політики, розповідаючи про те, як допомагають країні в час війни, як піарники Порошенка ховають політичне майбутнє свого клієнта, чому Кіра Рудик – це політичний труп, за що Тимошенко не любить Стамбульську конвенцію та який політичний проєкт може постати з концепції Арестовича під назвою “П’ята Республіка” – ексклюзивно сайту 24 каналу розповів директор департаменту внутрішньої політики у МЦПД Ігор Петренко.
Дії українських політиків
Як би Ви прокоментували витівки окремих політиків на звільненій Київщині в березні – квітні? Вони роздавали допомогу, попутно знімаючи процес на відео, з метою піару?
Насправді, це все було дуже недолуго, якщо казати прямо. Навіть, якщо це і був піар, то скоріше в мінус політику, котрий до нього вдавався, ніж в плюс.
Якщо відверто, то це ні що інше, як показник того, що у багатьох політиків настала криза жанру. Якщо раніше вони всю свою політику вибудовували виключно на критиці влади, то коли прийшла війна, всі чудово зрозуміли, що в нинішній ситуації виходити з нищівною критикою не вигідно, бо суспільство цього просто не сприйме категорично. А отже треба грати на об’єднавчих наративах та не заважати владі ухвалювати необхідні рішення достатньо швидко.
І от, коли ситуація стала безпечнішою, першим себе показав Петро Олексійович Порошенко. Десь там собі їздив до місць роздачі автоматів. Не зрозуміло тільки, який йому був з тих поїздок зиск. Хіба лише для створення гарного медійного тла і красивої картинки. Згодом виявилося, що ці акції п’ятого президента мали таки й справді чисто демонстративний характер, адже опісля на блокпостах його було більше не зустріти.
Старі політики просто зіштовхнулися з ризиком потрапляння до забуття по завершенню війни. Відповідно зараз вони продовжують робити спроби відродити власний престиж, шукаючи електоральних балів на полях військової слави ЗСУ. Ніхто з цих шукачів престижу більше не має чогось такого, що можна було б запропонувати виборцю. У них немає ані стратегії, ці постаті просто не можуть спродукувати щось принципово нове.
Значною мірою це можна пояснити тим, що увесь їхній функціонал атрофовано. Старі політичні фігури не знають, що вони можуть іще робити настільки ефективно, як критикувати своїх опонентів.
Саме тому ми й бачимо, як колишні еліти силкуються залишатися актуальними, десь роздаючи цукерки дітям (як пан Ляшко, приміром – 24 канал) і тому подібне.
В цьому контексті ще більш-менш притомно виглядала Юлія Володимирівна Тимошенко. Остання бодай їздила в гарячі точки на фронті. Був епізод з її візитом до Харкова ледь не під час того, як місто обстрілювали. Однак, цей хід був відверто кажучи, не дуже вдалим. В гарному платті і туфлях на високих підборах туди їхати – ідея така собі, якщо чесно.
ЮВТ була в той час навіть в Сумах. Натомість Петро Олексійович був на Печерську зайнятий презентацією “бандеромобіля”, тримаючи кулемет в руках. Одразу ж виникає питання: а яка ж там вогнева точка у нього розташована? З його боку це був такий досить примітивний підхід.
От оці всі поїздки по різних закладах з гуманітарними вантажами та іншою допомогою несли в собі очевидний елемент піару. Хоч при цьому не можна заперечити, що поруч з піаром завжди була хоч якась та й допомога нужденним.
Такий гарячковий пошук де б поживитися додатковими електоральними балами дуже просто пояснити. Колишні політичні верхівці залишилися сьогодні практично тільки з підтримкою свого ядерного електорату. Я володію інформацією з джерел, яким відома закрита соціологія, тому можу це впевнено стверджувати.
Війна оголила дуже багато внутрішньополітичних проблем у тому числі. З’ясувалося, що абсолютно ніхто, жоден із політиків близького чи й відносно далекого минулого не спроможний стати опорою для влади новочасної.
Все, на що виявилися здатні бувалі, – це закопати сокиру війни з владою. Цього аж ніяк недостатньо. За фактом, справжнього об’єднання так і не відбулося. Політики, які опинилися за межами владних кабінетів, просто не готові робити щось справжнє спільно з нинішньою верхівкою. Можна ж було банально розподілити між собою зони відповідальності на час війни та працювати кожному у своєму робочому секторі.
Замість цього ми бачимо, як колишні завсідники політичного олімпу розпорошують власні зусилля, працюючи хаотично, світячись у тих місцях, де на їхню думку це найбільш вигідно робити в певний конкретний момент часу.
Декілька днів тому бачив відео, на якому Порошенко на тлі придбаних ним броньовиків каже: “Так, це саме я їх усі купив і при цьому жодної копійчини з державного бюджету не залучав. І найголовніше – це ніякий не піар”. І от я думаю, якби він справді не шукав піару, то не рапортував би так пафосно про свій вклад в нашу перемогу за кожної нагоди.
Зараз Петро Олексійович демонструє, як робити цього не треба. Його піарники сьогодні роблять йому навпаки тільки гірше. Для ядерного електорату ППО, який складає десь приблизно 10%, це цілком собі нормально подавати в такому вигляді. Найвідданіші адепти ЄС саме таке і люблять, адже для них не існує нікого, окрім єдиного і неповторного “гетьмана”.
Історія з броньовиками перегукується з іще однією тотожною. Наче Порошенко ледь не за власний кошт обладнав столицю ППО. Хоча, насправді, його бізнеси лише зібрали гроші на ремонт вже існуючих давно потужностей протиповітряної оборони. Чи скажімо, епізод з “Нептунами”, коли всі його найвідданіші однодумці в один голос заявляли, що ці ракети створені за часів Порошенка.
Тому це все – виключно гра на ядерний електорат, щоб і він також в один прекрасний момент не розбігся. Ну, і щоб афілійовані з Петром медіа це також могли підхопити та розтиражувати.
Хотів би почути Вашу думку щодо того, що робить і робила в часи війни Кіра Рудик. Зрозуміло, що оце її постійне позування з автоматом також є явним піаром. Зрозуміло, що вона об’єдналася з Порошенком у такий собі опортуністський тимчасовий союз. Та цікаво інше. Навіщо їй було піаритися на драмі “Азовсталі”, заявляючи у вирішальні дні переговорів, що вона долучена до всього процесу, а потім спростовуючи свої ж палкі заяви? Такі спекуляції, на перший погляд, виглядають навіть гірше, ніж те, що робить пан п’ятий президент.
Ось тут самі піарники Рудик вчинили дуже недалекоглядно та тупо. Не відкидаю й те, що можливо, це справа рук її ворогів, котрі спеціально зливають всі сподівання на політичне майбутнє пані Кіри.В принципі, все що ця політикиня робила з самого початку великої війни, ішло їй в шалений мінус. І це при тому, що вона й так вже була нульова до того. Історія з автоматом – це просто жесть.
А чому вона з Порошенком? Та тому, що розуміє, що у неї, як у самостійної політичної гравчині немає майбутнього взагалі. У Порошенка хоч є якийсь ядерний електорат. І відповідно така кооперація може хоча б у теорії принести якісь дивіденди.
Ніхто інший її до себе брати не буде, вона примітивна, як політик. Треба дивитися правді в вічі. Обрала вона далеко не найкращий спосіб покращити свої позиції. Хоча, як людина достатньо таки молода, могла б продемонструвати винахідливість і знайти кращий варіант. Зараз Рудик перебуває в США. При чому вже достатньо тривалий період часу. Не знаю навіть, чи приїздить вона на голосування.
Як ви бачите ролі Геращенка та Арестовича?
Геращенко зараз і займається тим, що роблять його конкуренти в цій ніші. Швиденько викладає відео з місця вибухів. Наприклад, як “Труха”. Вони ж давали цей увесь вміст першими. Аж до моменту, коли довелося блюрити зображення. З таких само міркувань виходить і Геращенко. Розуміючи, що для нього самого краще було б зберегти своє місце у вітчизняній політиці, використовує військовий час для нарощування своєї впізнаваності.
А що можна сказати в цьому ж контексті про пана Арестовича?
Вони обоє – і Арестович, і Геращенко відповідно, хочуть бути в політиці. Тому зараз намагаються сформувати собі певну аудиторію. Можливо, Арестович навіть прораховує, яку реакцію може викликати та чи інша його заява. Хто буде за, а хто – навпаки проти. Давайте не забувати, що політики в усі часи керувалися принципом “розділяй та володарюй”. Так само і у цьому випадку.
Кожен з них намагається знайти комфортний для себе сегмент електорального кола. В нас за останній час електоральні поля змінилися кардинально.Можу припустити, що центристська позиція буде ще популярнішою, ніж до цього була. Невідомо, що буде із лівим флангом, оскільки біло-блакитна ніша вщент зруйнована. Для виборців колишніх проросійських партій повинна існувати якась альтернатива.
Очевидно, що той же Арестович вважає привабливою для біло-блакитного виборця ностальгію за “совком”. В процесі побудови привабливого образу союзу він буде відштовхуватися від того нечисельного, що було хорошого в цій тоталітарній державі.
В Україні ще й досі є значний пласт людей, для яких такі наративи виглядають нічогенько так собі. От на них Арестович і орієнтується.
Тимошенко, гарячі точки та Стамбульська конвенція
Тепер настав час нам поговорити детальніше про Тимошенко, яку ми згадували раніше. Чому вона так палко протестує проти Стамбульської конвенції?
Не виключаю, що така її думка викликана орієнтацією на консервативну релігійну частину суспільства. Вона відображає переконання тих попів, які розповідають про шкоду від ухвалення конвенції.
І це в той час, коли Україна використовує поняття гендеру вже давно. І вже тим більше там не йдеться про пропаганду гомосексуалізму. Основна увага сфокусована на захисті жінок від домашнього насилля. Зрештою, самі чоловіки також не рідко потерпають від насилля. Про це так само забувати не треба.
Як бачимо, цей документ не є якимось аж таким страшним. ЮВТ боїться навіть не його, а радше тих законодавчих змін, які треба буде робити на основі конвенції, щоб рухатися в ЄС і далі. Позиція її може бути наступною. Що мовляв, так, давайте рухатися в ЄС, але з одночасним збереженням самобутніх українських цінностей. Що ми от звикли до цих традиційних цінностей, першими серед яких є сімейні, і хочемо їх у майбутньому підтримувати та пропагувати.
Знов таки, це все – ніщо інше, як спроби зіграти на виборцях, які гидують ліберальними цінностями, вважаючи Європу місце торжества геїв та лезбійок. Таким чином Тимошенко хоче закласти електоральний фундамент для якомога довшого перебування в політичному процесі країни.
Нові політичні проєкти
Зараз ми з Вами підходимо до чи найцікавішого моменту в нашій розмові. А саме до питання про конкретні політичні проєкти, які зараз на думці у Арестовича, Подоляка та Романенка (мова про Юрія Романенка, який є експертом Українського інституту майбутнього та головним редактором сайту “Хвиля” за сумісництвом – 24 канал). У що може на виході трансформуватися ідея Арестовича під назвою “П’ята республіка”?
Хороше питання. Це буде проєктЮ побудований на гаслах відновлення дружніх зв’язків із постпутінською “хорошою росією”. Частково він буде перегукуватися з тим, про що ми говорили, зачіпаючи тему ставлення пана Арестовича до радянщини.
На це є певний запит у суспільстві. Водночас тут читаються намагання вийти за межі своєї цільової аудиторії та залучення людей, які більше не вважають ТБ єдиним джерелом інформації.В політичній площині проєкт так само буде орієнтовано на якусь певну частку прихильників в тому числі й Арестовича. Будьмо чесними, такі люди й досі є. Питання лише в тому, наскільки велика їхня кількість.
Разом з тим, успіхи задуму Подоляка – Арестовича – Романенка багато в чому будуть залежати від кінцевого результату війни. Конкретно від того, в якому стані країна буде після перемоги.
Насправді, певне раціональне зерно в цій ідеї все ж є. Після того як ми переможемо, росія ж нікуди не зникне з карти світу, хоч як би нам того не хотілося. Відповідно, нам треба буде віднайти модальність співіснування. На мою думку, саме це нам і буде запропоновано під виглядом “П’ятої республіки”.
