Вважається, що останній бій, який бачило наше місто, відбувся 27 липня 1944 року. Того дня совіти вибили німців зі Станіслава, і війна для його мешканців ніби скінчилася.
Втім, у майбутньому тут стався ще один запеклий бій – із кулеметною стріляниною, розривами гранат і кількома десятками загиблих, пише Репортер.
Вулиця Радянська (Незалежності). Фото 1948 року з фондів Державного архіву Івано-Франківської області
Цікава тема
Вперше інформацію про ті далекі події я зустрів у діаспорному виданні 1960 року «УПА в світлі документів за Українську Самостійну Соборну Державу 1942-1950 рр», частина друга. Там у хронологічному порядку наводиться стислий опис бойових операцій Української повстанської армії.
На 83 сторінці читаємо таке: «23.11.44 р. о год. 22-ій відділ УПА силою 2-ох роїв напав на будинок НКГБ в Станиславові. Обстріляно кулеметами стійкових. Другий відділ в той момент почав обстрілювати центр міста гранатометами. Більшевики, не зорієнтувавшись в ситуації, почали між собою стрілянину. У місті зчинилася паніка. Повстанці, убивши кількадесят окупантів, відступили без жодних втрат».
Більше – жодної інформації. В інших джерелах, які писали про УПА, теж нічого, а радянські історики про це взагалі не згадували. Між тим, за цими скупими рядками стоїть ідеально спланована, блискуче виконана й ду-у-уже нахабна операція повстанців.
На той час фронт відкотився далеко вперед, і Станіслав перебував у глибокому тилу. Місто мало статус обласного центру, обласне й міське управління НКВС і НКДБ, військову комендатуру, внутрішні війська. Здійснити подібний напад – це все одно, що засунути голову у пащу леву, вкусити його за язик і втекти.
Тема була дуже цікавою, але інших згадок більше не траплялось. Хтось з істориків припустив, що операцію спланував командир УПА Василь Андрусяк на псевдо Різун, але жодних джерел назвати не зміг.
Василь Андрусяк – Різун
Одного разу я заговорив з Ярославом Коретчуком – директором Музею визвольної боротьби. Він сказав, що є спогади сотника Хмари (Петра Мельника), який детально описує той нахабний напад. Щоправда, рейд стався не в 1944, а у жовтні 1945 року. Упорядники діаспорного літопису УПА помилилися, адже коли вони видавали книгу, організаторів і виконавців Станіславського рейду вже не було в живих.
Розвідка булавного Миша
У 2014 році Ярослав Коретчук разом із Богданом Лесівим упорядкували й видали спогади сотника УПА Петра Мельника «В огні повстання». Мемуари охоплюють період 1943-1945 років і розповідають про збройну боротьбу на Станіславщині.
Територія нашої області була поділена між кількома тактичними відтинками УПА. Станіслав та околиці належали до ТВ-22 «Чорний ліс», яким керував уже згаданий Василь Андрусяк. В його розпорядженні було чотири курені, одним з яких командував поручник Петро Мельник, на псевдо Хмара. Курінь – це по-теперішньому батальйон. Він складався з трьох сотень-рот і налічував десь 400 бійців. Курінь Хмари називався «Дзвони» і наприкінці жовтня 1945 отримав наказ отаборитися в лісі біля села Рибного.
Туди ж прибув командир тактичного відтинку Андрусяк-Різун. На нараді виник сміливий задум. Наближалася 27 річниця Листопадового зриву, тож упівці вирішили нагадати совітам про цю славетну дату та здійснити рейд на Станіслав, який повстанці називали скоком.
На розвідку до міста вислали боївку булавного Миша (Федіра Іванишина), військове звання якого відповідало теперішньому старшині. Його завданням було розвідати розташування ворожих військ у місті та їхню чисельність. Підпільникам активно допомагали працівники шкіряної фабрики. За спогадами Мельника, нею тоді керував якійсь радянський капітан, двічі герой Союзу. Він виявився симпатиком УПА, разом із Мишем прибув у табір повстанців під Рибним і розповів обстановку в місті.
Обласна влада офіційно заявляла, що з «бандитами на теренах Станиславщині майже покінчено», залишилися тільки розрізнені групки, яких ось-ось знищать. Втім, віри цим заявам було мало. Перед тим УПА провела два атентати на видних комуністичних діячів Станіслава, які наробили багато галасу. Так, у цивільному шпиталі (теперішня міська лікарня на Мазепи) серед білого дня стріляли у депутатку Верховної Ради СРСР Ганну Владику. Жінка лишилася живою. А ось керівника облспоживспілки Рибалку застрелили прямо в його канцелярії у першій годині пополудні.
Петро Мельник – Хмара
Ці замахи нагнали страху на партійну верхівку. Перший секретар Станіславського обкому товариш Слонь і чиновники меншого рангу намагалися якомога рідше з’являтися на вулицях, а вдома тримали озброєну охорону.
Напад повстанці спланували на вечір 31 жовтня. Для цього всі сотні та боївки «Дзвонів» стягнули в ліс до Рибного, на відстань семи кілометрів від міста. Курінь поділили на кілька груп, які мали зайти до Станіслава з різних боків, дістатися центру та обстріляти будинки НКВС і НКДБ. Одна група залишалась в резерві та прикривала шляхи відходу. Операція мала початись рівно о 19.00.
Стрілянина у середмісті
Група чотаря Їжака (Степана Карабіна) пройшла теперішньою вулицею Короля Данила, вийшла на початок Галицької, захопила Вічевий майдан, звідки обстріляла нинішню стометрівку. При цьому кулеметник Коваленко (Мирослав Глум) витратив 17 стрічок, а інші дещо менше.
Інша група, якою командував сотенний Явір (Михайло Петраш), просуваючись вулицею Галицькою, нанесла удар по охороні моста через Бистрицю та обстріляла село Пасічну, де квартирувала військова частина. У відповідь червоні відкрили шквальний вогонь у бік міста.
Гаряче було й на вулиці Мазепи, де діяла група Чорноліса-Яся (Івана Рев’юка). Повстанці обстріляли парк і кілька будинків у центрі. Інші групи не змогли дістатись визначених цілей, однак у місто увійшли і теж провадили бойові дії. Хмара не згадує про напад на будинки НКДБ та НКВС. Скоріш за все, саме їх мали обстріляти групи, які не впоралися з завданням.
Вулиця Галицька. Фото 1947 року
Щойно почалася стрілянина, у місті зникло світло, залунала сирена. За кілька хвилин увімкнули прожектори, на вулицях з’явилася бронетехніка. Більшовики швидко оцінили ситуацію та почали стягувати війська на західну околицю міста, аби перекрити повстанцям шляхи до Чорного лісу. Втім, командири груп правильно зорієнтувались і через 20 хвилин обстрілу оголосили відхід. Більшість вийшла без проблем, лише Їжаку, який зі своїми людьми дещо замешкався, довелося прориватися з боєм.
О першій ночі 1 листопада всі групи зосередились у вихідній точці біля Рибного. Курінний Хмара прийняв доповіді від командирів: витрачено 1500 набоїв, 50 гранат, вбитих і поранених немає.
Повний алярм
Повстанці вже давно відійшли, а бій у місті ще тривав. У темряві військові запекло перестрілювалися з чекістами й міліціонерами. Петро Мельник яскраво описує ці події:
«Під час скоку на Станіслав у місті запанував страшний хаос. Вся гарнізонна служба була заалярмована. На вулицях міста появилися танки та панцерні авта. Большевицькі урядники думали, що то збунтувались червоноармійці переїжджаючого Першого фронту, які знаходились у місті. Хоч не довго були в місті повстанці, то піднесли такий хаос між ворогом, що після їхнього відступу сильна стрілянина тривала ще коло трьох годин.
Десь опівночі стрілянина втихла, лиш на вулицях міста освічувало прожекторами, а над містом густо появилися ракети. Пізніше, як нам донесла цивільна розвідка, під час нашого скоку на Станіслав було коло 30 убитих, між ними були й цивільні, а коло 20 було ранених.
На другий день після скоку на Станіслав, уряд перевів стислу провірку документів майже в цілому місті, а в кілька днів після того на вулицях міста стояли внутрішні війська та провіряли документи всіх прохожих. Рівно ж в кілька днів після того в місті заряджено гостре поготівля. Большевицький уряд Станіслава оголосив населенню, що цей скок не був зроблений відділами УПА, а власовцями».
НКВС у Станіславі розташовувалось там, де нині школа № 5. Фото з колекції Костянтина Таргоніна
Після рейду партійне начальство міста боялось ночувати вдома і, за спогадами старожилів, на нічліг перебиралось до колегіального костелу, який оточували солдати з автоматами.
Головні організатори акції продовжували боротьбу, втім, обидва загинули. Командира ТВ-22 «Чорний ліс» Василя Андрусяка чекісти вбили у перестрілці 24 лютого 1946 року. Це сталося у Чорному лісі, на Богородчанщині.
Автор мемуарів, командир куреня Петро Мельник, загинув аж 27 квітня 1953 року – потрапив у засідку біля села Лоєва.
Автор: Іван Бондарев
Головне фото ілюстративне
