На диванчику в коридорі акуратно складена військова форма, на підлозі стоять берці. Поруч – невеличкий стенд з дитячими малюнками: «100% – герої» і «Дякуємо нашим захисникам». Під стендом – колісні крісла. Коридором непевними кроками йде чоловік, під наглядом реабілітолога прямує в зал для занять. Це реабілітаційний центр франківської обласної клінічної лікарні. Саме тут поранених військових ставлять на ноги у прямому значенні цього слова… Ну, або ж на протези.
Людині потрібна людина
Ідемо в першу ж з палат, тут погодилися поговорити. На ліжках лежать двоє чоловіків, біля обох – дружини, пише Репортер.
– Ну, питайте, – каже один з обережною усмішкою.
– Як вас звати? Де служили? Де отримали поранення?
– Володимир. Десятка. Під Бахмутом.
Односкладні відповіді й наші марні намагання витиснути щось більше, викликають сміх у його дружини, яка сидить поруч. Звати її Люба.
– Він по життю в нас так багато говорить, – сміється вона.
– Ну, я ж казав, що не вмію говорити, – супиться він.
Тепер сміються всі.
– Йдіть сюди, я вам розкажу, – каже його товариш по палаті.
Андрій з 78 окремого батальйону ТрО Івано-Франківська. Поранення отримав під Гуляйполем 14 жовтня. Потім було Покровське – перша операція, запускали циркуляцію крові в ногах. Далі – Запоріжжя, дві з половиною доби робили перев’язки, знеболювали, готували до переїзду на Черкаси. Саме там був лікар, який погодився спробувати врятувати ліву ногу.
Протягом операцій дивилися, чи організм справляється, і так помалу дійшли до дев’яти операцій. Далі Франківськ – хірургія, на початку лютого потрапив сюди в реабілітацію, – розповідає Андрій. – Тут же мене посадили на візочок. Це перший раз за чотири місяці я сів. Тут же стали на ходунки».
Додає, що зараз в основному пересувається на колісному кріслі, а на ходунках може пройти кілька метрів.
Це те, чого ми добилися тут, і це добрий прогрес. Це душ, це ванна, туалет, це всі умови побуту, яких я був позбавлений протягом чотирьох місяців», – каже Андрій.
Показує на телефоні фото ноги після поранення: з неї у прямому сенсі звисали шматки тканин. Каже, головне, що тримало його в той момент, – обручка на пальці.
Я знав, що мене вдома чекають, і це була основна мотивація, – ділиться чоловік. – А далі вже – я солдат, я тримаюся, й пішли ті москалі…».
Загалом, каже, своїм прогресом задоволений, далі – тільки вперед.
Повірте, я не в одній «больнічці» був, ця відрізняється, і то в кращий бік. І реабілітологи тут хороші, всі молоді такі, очі в них світяться. І ставлення хороше. Бо людині що потрібно? – риторично запитує й тут же сам відповідає. – Людині потрібна людина». І при цьому ніжно дивиться на дружину.
На питання, яким має бути кінцевий результат, Андрій сміється: «Біжимо прямо на москву».
Тепер атмосфера в палаті вже геть невимушена. Тож розказує і Володимир. Каже, поранений був 20 вересня.
Він тоді довго не виходив довго на зв’язок, думаю, сама подзвоню, – підхоплює дружина Люба. – Дзвонила 22 вересня, в дитини якраз був день народження. Він взяв трубку і каже – поранений, у лікарні».
Операцію у Краматорську зробили, зранку перевезли у Новомосковськ, біля Дніпра, у реанімацію, – додає Володимир. – Потім у Житомир, а звідти сюди. Було кульове наскрізне – заділо хребет, кишки розірвало».
Люба показує на телефоні фото й відео.
Оце він у Житомирі, як я лиш приїхала. Він так боявся встати. Думав, що ноги вже не буде. Нога була віднята повністю. Стома була виведена. Це йому перев’язку робили, от виліт кулі. Це зараз вже все зашите».
Люба показує відео, на якому перші кроки чоловіка в реабілітаційному центрі. З посмішкою додає, що він вже зараз бігає. Сам Володимир для порівняння проходиться палатою.
Кажуть, зараз основна робота – з коліном. Чи буде працювати стопа, поки не знають. Мають надію на ще одну операцію. Її можна буде спробувати зробити десь через пів року.
Але обоє теж налаштовані на позитив – живі, разом, вдома чекають діти.
Сім’я – найміцніша опора
У залі для реабілітації кожен зосереджено займається своїми справами: хто працює на тренажерах, хто просто ходить. У довгому халаті, з-під якого виглядає протез у кроксі, з однією милицею взад-вперед крокує чоловік.
Стараємось нікому не заважати, примощуємося в кутку з працівниками. Це Наталя Багирич – фізичний терапевт і Мар’ян Яремчук – асистент фізичного терапевта.
Обоє працюють тут трохи більше трьох місяців. Розказують, що в них тут пацієнти з усієї України. Звісно, є й цивільні, які відновлюються після інсультів чи травм, але в більшості – військові.
Основна відмінність – дуже мало людей з якоюсь локалізованою травмою, – розповідає Наталя. – В основному – політравма. І це дуже велика різниця в нашій професії. Адже треба враховувати анамнез, наскільки пацієнту можна стояти, ходити, чи уражена шкіра, чи уражений спинний, головний мозок».
Плюс шалено важливим є психологічний фактор, кажуть обидвоє.
Об’єктивно є різні хлопці. Є такі, що вперед і тільки вперед! У нас є хлопчик, в нього дуже важка травма. Але він постійно говорить, що мусить повертатися, бо там його хлопці… Є, звісно, й такі, хто у пригніченому стані», – сумно посміхається Наталя Багирич.
Найбільше я помітив – якщо є підтримка з боку близьких, то реабілітація йде швидше. Якщо її немає, їм бракує мотивації, щоб іти займатися, вони хочуть просто жити так, як вже є. А ті, яких мотивують, працюють. Часто навіть самостійно: питають у нас, які вправи можна робити – і вперед, – додає Мар’ян. – Ще дуже стимулюють діти. Був пацієнт, який дуже хотів повернутися до дитини й носити її на руках. І він шалено працював».
Найгірший варіант, коли хтось із рідних чи друзів, скаже – ти вже не будеш ходити. Тоді пацієнт, який ще вчора наполегливо займався, вже нічого не хоче робити.
Найважливіше – це спілкування й підтримка, – резюмує Наталя. – Це багато дає. Якщо у рідних є можливість приїхати, це взагалі супер, це така мотивація! Вони всі святкують, тішаться. Для них дуже багато значить, що їх люблять і підтримують у будь-якому випадку».
Вчитися треба швидко
Центр реабілітації в обласній клінічній лікарні запрацював у червні 2021 року. В основному тут займалися постінстультною і травматологічною реабілітацією. Війна перевернула все з ніг на голову.
Для нас, як і для всієї країни, все змінилося в один момент, – розказує завідувачка центру Катерина Загородня. – Треба було дуже швидко вчитися, потрібно було дуже багато асистивних засобів, треба було збільшувати ліжко-місця, бо кількість пацієнтів зростала просто у геометричній прогресії. Скажу чесно, без допомоги спонсорів, європейської спільноти, ми б не справилися. Те, як вони нам давали знання – от просто беріть! Ми старалися взяти максимально».
Працівники тут поділилися на команди: одна травматологічного профілю, друга – нейропрофіль, третя працювала з опіками, четверта – з ампутаціями.
І зараз ми працюємо в такому ритмі, що ой-йо-йой, – продовжує Катерина. – От, у лікарні 700 ліжок, ми надаємо гостру реабілітацію від моменту, коли нас кличе лікуючий лікар. За потреби переводимо до нас на післягостру – тут теж проблема, бо бракує місць. Плюс амбулаторна реабілітація – ті пацієнти, які можуть до нас приходити. Фахівців нам додали, маємо, але все одно замало. Бо пацієнтів дуже багато».
Катерина Загородня згадує одного з перших їхніх пацієнтів-військових. Він був з Полтави, прооперований – заміна передньої хрестоподібної зв’язки.
Це така людина сили волі, йому було десь за 40, а служив він з 2014 року. І от зараз для нього випасти через якесь коліно – це було щось нереальне. У нього були рамки – швидко поставити його на ноги, бо він має з’явитися до племінниці на весілля. І він нам ставив такі обмеження – швидше, швидше. І коли він ішов від нас, і я знала, що все вийшло круто, він ішов сам, то він плакав, і я плакала. А потім ми знайшли ще в ТікТоці відео, як він зробив племінниці сюрприз. Я його завжди пам’ятатиму».
Ще, каже, дуже запам’ятала військового з Калуша, в якого була роздроблена стопа. Не йшла там робота і все.
В мене був розпач, тому що це молодий батько трьох дітей, який каже, що він хоче повернутися, а ми не розуміємо, що робити. Стопа – це завжди дуже складно, – розповідає Катерина. – Ми й закордоном консультувалися… Не йшло. Але ми повільно робили своє і в кінці отримали настільки крутий результат. І він справді повернувся на службу».
Потім ще десь місяці три тримали зв’язок, контролювали.
А потім йому дали відпустку, він приїхав додому, дзвонить до нас і каже, що наступив на дитяче Лего, – говорить Катерина Загородня. – Я думала, що в мене буде серцевий напад, кажу: ви жартуєте, негайно сюди! Добре, що там усе обійшлося».
Керівниця центру теж наголошує, що в реабілітації найважливіше – це мотивація пацієнта.
Коли пацієнт дуже хоче – стається нереальне. Часто психолог грає важливішу роль, ніж ми всі разом, – каже вона. – Часто психолог не знаходить контакту з пацієнтами, але пацієнт знайде контакт зі своїм фізичним терапевтом. В основному в нас на стаціонарі – той пацієнт, який прийшов і сказав: мені це дуже треба! Має бути ціль, і тоді все вийде найкраще».
Хочеш біговий? Буде
Протези. Це ще один виклик, з яким стикнулися тутешні медики. Такі реалії, що військових з ампутаціями, яки, відповідно, потрібні протези, – багато, а досвіду, що і як робити – не було взагалі.
Підштовхнуло міністерство, що треба робити, – розказує Катерина Загородня. – Ми були розгублені, чекали якихось законів, що і як. Для розуміння, протезування роблять приватні компанії, в Україні є більше 100 протезних виробництв. Пацієнт має обрати собі це виробництво, і воно його має запротезувати. От уявіть – пацієнт, якому відірвало ногу, він третій тиждень лежить у лікарні, й тут йому кажуть, що в нього є вибір зі 100 виробництв, то маєш дістати от такі документи, відвезти їх… Це щось нереальне».
Але почали працювати і все виявилося не так аж складно. Виробили наступний алгоритм. Перш за все, якомога швидше почати роботу з пацієнтом, щоб усі суглоби були функціональні й кукса формувалася правильної форми.
Раніше ми бинтували, а зараз надягаємо лайнери, – розповідає Катерина. – Нам їх подарував проєкт «Протез Хаб».
Далі, коли бачать, що все гаразд, пацієнту дають буклет про протезування. А там є адреса сайту, де можна вибрати протезне виробництво.
Важливо, що він має обирати сам. Ми хіба рекомендуємо вибирати за територіальним принципом, – пояснює завідувачка. – Бо якщо ти з Києва, ми можемо тебе запротезувати в нашій області, але потім на все налаштування, обслуговування треба буде приїжджати сюди».
Далі в центр приїжджають представники виробництва, знімають мірки, до тижня часу перший тренувальний протез – готовий.
Усі документи ми з виробництвом беремо на себе, – каже Загородня. – Пацієнт просто далі продовжує лікування».
На етапі, коли протези тренувальні, важливо прислухатися, де є дискомфорт.
Виробництво буде приїжджати і поправляти стільки разів, скільки треба. Й лише після цього роблять постійні протези. Протези та обслуговування для військових – безкоштовні.
Найважча частина роботи – навчитися ходити. А саме виготовлення, документи – це кілька днів, – запевняє Катерина. – До речі, військовий може сам звернутися до протезного виробництва і його запротезують в їхньому офісі. Для цього потрібна довідка з військово-лікарської комісії».
Наразі військові, яких протезували тут, отримують звичайні механічні протези. Хоча, є запит і на бігові, і на біонічні.
Біонічні протези – це дуже крута штука, – пояснює лікарка. – Особливо, якщо це стосується верхньої кінцівки. Звичайний механічний робить лише захват і відпущення, все. А уявіть собі людину – 32 роки, двоє малих дітей, він працював руками. Що він тепер буде робити? В біонічних усе рухається, всі пальчики, захват, згинання, розгинання… І він закріплений на твоїх м’язах, тобто кожен м’яз буде виконувати свою функцію. І якщо ти хочеш порухати цим пальчиком, ти маєш створити скорочення у певному м’язі».
Але для цього потрібні спеціалісти, які навчать, потрібне виробництво. А в Україні поки що одиниці пробують робити біонічні протези, ну й потрібне спецобладнання для навчання.
Але ми до цього дійдемо, – впевнена Катерина Загородня. – Я кажу це всім пацієнтам. Рухаємось поступово. От чоловік каже, я б хотів бігові протези. Питаю: ви в житті в основному що робили? Ходив. То давайте почнемо ходити на найпростішому. Так і тут – давайте ви натренуєтеся робити хапальний і відпускальний рухи, а вже потім буде біоніка. Хочете біонічний? Буде, але з часом. В Україні воно піде, бо нам це мегапотрібно, бо з ампутаціями – молоді люди. Все в нас буде і все в нас вийде!».
