Нацгвардієць Євген Просяновський отримав важке поранення у березні минулого року на Донеччині. З квітня він проходить лікування та реабілітацію в Німеччині. Працює щодня, знімає на відео усі свої маленькі перемоги – як стоїть у планці, як робить вправи.
Усе викладає у соцмережі. Цим мотивує й інших хлопців, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Шанс не лише ходити
Євген Просяновський зараз у східній Баварії – у місті Регенсбург. Тут є реабілітаційний центр, де працюють з українськими військовими. Про це подбала українська діаспора та організація «Space-eye».
Євген уже пройшов один курс реабілітації та готується до наступного.
В Україні чоловік переніс три важкі операції у Дніпрі та ще одну складну у Києві. Столичні нейрохірурги, каже, під мікроскопом запаяли йому хребет та зашили дірку у спині.
Коли Євген трохи зміцнів, то одразу з дружиною почали шукати, як можна виїхати на реабілітацію.
До Німеччини Євгена везли на надувному матраці, бо був повністю лежачий. Також тут він переніс ще одну серйозну операцію – шість годин. Йому забирали осколки роздроблених кісток і метал, який змогли тоді дістати. Декілька осколків ще сидить. Найбільший – 2,5 см. Оперувати Євгена ще раз уже не ризикували, бо переніс важку інфекцію.
Потім були два місяці в реабілітаційному центрі та щоденні заняття з фізіотерапевтами. Через місяць після цього Євген перший раз став на ноги.
У голові паморочилося, але хотів простояти якнайдовше.
За його словами, зараз Євген може повністю подбати про себе. Поки що у візку, але може сам злізти з нього, кинути на підлогу каримат, повіджиматися, покачати прес.
Навіть можу постояти у планці. Недовго – до хвилини, але можу, – хвалиться Євген. – Усі тут кажуть, що в мене є всі шанси не те що ходити, а й побігти. У мене ще не працюють голіностопи, не працює таз. Я на катетерах, у мене виведена стома.
Євген живе окремо, не в реабілітаційному центрі. Волонтери допомогли знайти квартиру на нульовому поверсі. І він самостійно виїздить на вулицю.
Наразі навіть та думка, що я ні від кого не залежу і я можу сам собі заїхати на вулицю без сторонньої допомоги, – вона мене підтримує, – каже Євген Просяновський. – Тут потужно розвинена інфраструктура для людей на візку. Мені зробили тимчасове посвідчення, яке дає право на безкоштовний проїзд в усьому транспорті. На вихідних я їхав до хлопців в центр, бо дехто вже збирається додому. Доїхав без жодних проблем.
Тут на квартиру через день до Євгена приходить фізіотерапевт. Щодня він сам робить електростимуляцію м’язів. Має спеціальний пристрій, приклеює на ноги та на м’язи тазу наліпки та б’є себе струмом. Також чекає, аби пройти ще один курс реабілітації у центрі, бо там заняття двічі на день по шість разів на тиждень. Також є спортзал, переобладнаний для людей на візку.
Літати у лісах Кремінної важко
24 лютого 2022 року Євген зібрав два рюкзаки – один свій зі спорядженням, другий – дружині з документами. Ще собі в рюкзак запхав кота.
Пригадує, що провів дружину до її батьків. Вона з бабусею, мамою та маленьким братиком зразу в машину і на кордон, а вони з тестем – на війну. Тесть у тероборону, а Євген у Нацгвардію. Має позивний «Юджин». Це його псевдо ще з мирного життя.
Євген п’ять років займався страйкболом. Знав, як користуватися зброєю, тому спершу його навіть ставили за інструктора.
А потім – в аеророзвідку.
Вони з побратимом Андрієм Даньо запалилися безпілотниками, бо обоє розбираються в техніці та програмуванні. Тож вчилися керувати дронами, їздили на спеціальні навчання, а потім і самі вчили своїх.
За словами Євгена, як і більшість хлопців, він – геймер, тому, маючи PlayStation, звикнути до джойстика не було складно.
Ми з Андрієм навіть перепиляли самотужки і зробили з п’ять-шість нормальних шоломів зі звичайних казанків, які нам видали, – розказує Євген. – Перепилювали повністю під нормальний шолом, аби можна було підключити активні навушники, гарнітуру, систему підвісу. Мій шолом і плити зараз поїхали до знайомого, бо я не факт, що вернуся у стрій. Але нехай воно якусь роботу та й зробить, може ще когось врятує.
Перший виїзд був у лютому 2023 на Кремінну. Згадує, що хлопці, яких вони приїхали міняти, сказали, що тут гарячіше, ніж у Бахмуті.
На той момент там кожен день – штурми, штурми, штурми, – говорить Просяновський. – Техніка, танки, гради. У перший день, коли я побував на нулі, я вже був обстріляний усім.
Літати там було страшенно важко, бо сам ліс глушить сигнал. Дрон, який мав би летіти на 10 км, летить щонайбільше на кілометр. Крім того, у противника був дуже сильний РЕБ.
Ну і постійно кричить у рацію – всі залягли, летить «Орлан», – розповідає Євген Просяновський. – У них там купа техніки. Танки, які безкарно виїжджають і просто розстрілюють наших хлопців. Найстрашніші моменти, коли ти бачиш через дрон, як вистрілює танк. Чуєш у рації, як по хлопцях прилітає, і ці найстрашніші кілька секунд тиші, а потім хтось каже: «Ми живі». І тоді як гора з плечей паде.
Згадує, що випадково на відстані кілометра помітив білу плямку в небі. Це був дрон, який скидав на наших хлопців боєприпаси. «Я чисто на зумі, на зближенні, провів туди, куди він відлетів і де він приземлився. Ну і потім туди наші хлопці нормально насипали», – розказує нацгвардієць.
Не той Петро і не той рай
Важке поранення Юджин отримав 8 березня під час обстрілу. Того дня йому дали двох бійців, аби показав, як працювати з дронами. Погода була жахлива. Від 7.00 до 12.00, каже, жодного нормального вильоту. Стояв настільки густий туман, що дрон думав, ніби перед ним стіна й вибивав перешкоду.
Врешті Юджин зробив два вильоти. Ті хлопці дістали свій дрон і зробили один вдалий виліт, але другий не встигли. Євген стояв над ними, аби скерувати пілота дрона й поправити іншого військового, який ставив координати на планшеті.
Чую такий затяжний свист, навіть скрегіт, який прорізає повітря, – пригадує Юджин. – Єдине, що встиг зробити, це штовхнути тих двох хлопців і дати пів кроку вперед. Мене складає навпіл і прибиває до стіни. У вухах дзвенить. Через пару секунд у трьох метрах падає ще один снаряд. Я пробую поворушити ногами – не можу.
Далі побратими затягли Євгена у бліндаж, аби надати першу допомогу. І по бліндажу лягають п’ять 120-мм мін. Бліндаж витримав.
Під’їхав евак, мене на м’яких ношах виносять, лише думав, аби зараз не прилетіло, бо усі тут ляжемо, – пригадує нацгвардієць. – Закидують у пікап, медик колить обезбол. Перший кілометр – як у кіно. Пікап їде, а за ним падають міни, лише земля розлітається. Я не вірив, що людина може так кричати, поки мені не скинути відео, як мене везли.
Евакуація Юджина тривала близько 5 годин, поки його відвезли до Слов’янська, а звідти у Дніпро.
Через чотири дні я приходжу до свідомості, відкриваю очі, наді мною стоїть тесть, – розповідає Євген. – Його звати Петро. Думаю, не такий той Петро на брамі раю виглядає. Він лише встиг сказати, що моя дружина Лєна у дорозі, та я знову відключився.
Дружина зараз постійно поруч.
Побратими мотивують один одного
Євген каже, має три милиці, які йому помагають рухатись і це все проходити. Перший – дружина і сім’я, другий – він сам, третій – психолог.
Мені не соромно сказати про те, що потрібна допомога, – говорить Юджин. – Поранене не лише тіло, на ментальному здоров’ї також відкладається великий слід. Перші три тижні тут, коли чув, як вночі над лікарнею пролітали гелікоптери, то хотів стрибнути під ліжко й заритися якомога нижче. Досі на різкий сильний звук така реакція, але я над цим працюю.
Розказує, напевно, найтяжче було пережити новорічну ніч – через феєрверки. Просто просидів у двох парах навушників. Одні звичайні до телефона з музикою і поверх того ще навушники для стрільби.
Найкращий друг Євгена Андрій Даньо зараз також на лікування за кордоном, після важкого поранення. Євген каже, у нього була істерика, коли повідомили, що Андрій загинув. Але то була помилка, наступного дня сказали, що живий.
Мене найбільше мотивують навіть не мої якісь маленькі перемоги, а якісь нові відео, які виходять в Андрія, – говорить Євген. – Деколи – просто поговорити, також сильно заряджає.
Євген старається знімати усе, що з ним відбувається.
Як він відтискається, стоїть у планці, качає прес. Усе закидає в Instagram, аби люди бачили.
Перший день, коли я став і закинув відео – у мене просто Instagram розривався, – каже він. -Тут є ще хлопець зі схожим пораненням. Вже рік від поранення, але він такий, знаєте, трошки зневірився в усьому. І якось прийшла фізіотерапевтка і каже: «Ти знаєш, що ти вмотивував Льошу щось робити. Він мені сказав, що його жаба задавила, що ти щось можеш, а він просто лежить. І він вже в мене почав питати, які вправи можна робити, а принеси якісь снаряди спортивні».
І психолог Євгена каже, треба знімати максимально все – як хороше, так і погане, аби можна було й для себе проаналізувати.
Найбільше мене, напевно, кожного разу мотивує фраза, яку сказала мені теща перед виїздом: «Малий, якщо в тебе щось не буде виходити, або ти будеш думати, що в тебе не вийде, просто згадай собі ті два факти, що одна моя дитина хоче бути на тебе схожа, а друга вийшла за тебе заміж», – говорить Євген Просяновський. – Підтримка у мене потужна.
