На подвір’ї стабілізаційного пункту в Бахмуті люди у військовій формі виймають із машини ноші з пораненим бійцем, швидко заносять у приміщення.
«Миколайович, дві ноги. Обережно, обережно!» — командує хірург, проторюючи шлях до палати, де проводять стабілізаційні заходи.
На каталках тут уже лежать інші поранені. Всюди стоять крапельниці, на столах — стоси ліків. Медики беруть ножиці й розрізають штани бійцеві, котрого щойно принесли. Над коліном солдата — глибока рана. Військовий стогне від болю, але підіймається поглянути, що в нього з ногою. Його просять лягти й не рухатися. «Лежи, лежи, зайчику, ти ж напружуєшся, чуєш мене чи ні?» — заспокоює хлопця парамедикиня.
Шестеро людей у дванадцять рук рятують бійця і підбадьорюють: «Все буде добре». Чоловік крізь біль відповідає: «Накрилася моя війна». В цьому закладі його стабілізують, а вже звідси доправлять до лікарні.
Журналісти “Громадського” Настя Станко та Колян Пастико побували у Бахмуті й поспілкувалися з тими, хто рятує життя українських військових на найгарячішому напрямку фронту.
* * *
«За останній період оркостан і орки (так називають росіян і росію — ред.) намагаються прорватися. Але завдяки героїчним зусиллям тих хлопців, які стоять на “нулі”, ми їм не даємо, і завдяки зусиллям тих, хто виїжджає на “нуль” і забирає поранених і двохсотих для того, щоб могли повернути їх до родичів. Буває, що не висипаємося, буває, що мало спимо. Тут постійно рух, на “нулі”, на передку рух», — розповідає керівник евакуаційної групи 93 бригади Олександр Соколюк.
До слова, Олександра Соколюка – травматолога з Івано-Франківська – вперше мобілізували до ЗСУ у 2015-му, і він рік відслужив у 93-й бригаді, яка тоді тримала оборону біля Донецького летовища.
В цей момент нас перериває гучний вибух.
«Спокійно, спокійно, спокійно… — каже Соколюк. — Так, приліт, прихід. Але нічого страшного, то далеко, десь за два будинки влучило. Основне — не панікувати. Це перше. Воно й кілька разів буквально метрів за п’ять від дверей… Відійдіть.
Працювати можна, працювати потрібно. Тому що ті, кого привозять сюди з “нуля”, з передка, з холодних окопів і бліндажів, мають надію на те, що тут медперсонал — лікар, анестезіолог, фельдшер, санітар — їм допоможе і не дасть піти з цього світу. А воно як гупало, як падало, так і буде падати. Але буває, що падає дуже близько. А інколи далеко, як щойно перед цим падало за два будинки. Ну — впало, нічого.
Найближчий адекватний стабілізаційний пункт — це Дружківка (відстань від Бахмута до Дружківки — 45 км — ред.). До неї дуже далеко їхати. Хлопці надходять з різною важкістю поранень. Тобто є такі моменти, коли можна довезти до Дружківки — і його стан не погіршиться, а є такі, коли ти просто привезеш, і там лікарі вже не зможуть нічого зробити. Цей стабілізаційний пункт для того, щоб мати можливість урятувати “трьохсотому” життя, щоб він не втратив більше здоров’я.
Стали часто і шквально обстрілювати з важкої артилерії. І це непросто. Якби в нас була можливість, щоб ми так само адекватно відповідали їм, це було б дуже-дуже добре. Тому що надзвичайно важко працювати хлопцям на “нулі”, а нам, які виїжджають на самий “нуль”, забирати поранених, коли падає 150-й калібр, 120-й калібр, розумієте. Або коли танк стріляє. Дуже важко. От останній випадок. Хороший, дуже гарний медик, хай земля йому буде пухом, наш побратим, до речі, сам з Донеччини, загинув. На жаль, ми змогли його впізнати тільки за правою рукою. Тому що інших частин тіла не було. Він поїхав на евакуацію за “трьохсотими” і, на жаль, не доїхав.
Ми з 93 бригадою тут уже з середини серпня. Без заміни, без виходу. Вже четвертий місяць. Але керівництво виїжджає на передову позицію й орієнтується в тому, яка ситуація. І це славно».
Знову вибухає.
«Далеко, далеко… Все нормально…Якби тут цього не робили під час вибухів, тоді нам тут було б не місце. От уявіть собі таку ситуацію, але без бетону, без цегли — в полі або в посадці, коли воно лупить, вибухає. Ти мусиш поставити вену, звільнити дихальні шляхи, завести серце. Щоб його можна було сюди привезти, щоб медики вже в ліпших умовах йому надали кращу допомогу. Тобто зараз кожен робить те, що може», — додає Соколюк.
Хірург медичної роти 93 бригади ЗСУ Сергій Федосєєв за той недовгий час, що ми перебуваємо в пункті, стабілізує вже другого пораненого. Коли з’являється вільна хвилина, виходить до нас у коридор, щоб розказати про свою роботу.
«Про безпеку не думають тільки божевільні. До нас і міномети дістають… Але ж це війна, не просто забавки якісь. Тут гинуть люди, вони захищають свою землю. Тому необхідно тут бути.
Зараз уже морози, сьогодні було -12 уночі. Були вже перші хлопці з відмороженням. Ми надаємо допомогу, стараємось їм передати щось тепленьке туди, якісь термоси з теплою водою, хімічні грілки, окопні свічки. Це допомагає… Але ми розуміємо, що все це не дуже зігріє. Та зараз такі реалії.
Жартуємо. Інакше дуже погано, без жартів не можна. Без жартів з глузду з’їхали б усі», — розповідає Фадєєв.
Під час відповіді на питання про його шеврон, на якому написано «Загін Боба Марлі», в коридорі починається рух. Хірург розуміє — привезли пораненого. І біжить стрімголов. Поранення в ногу. Боєць притомний. Його звати Діма.
«Діма, дихаєш? Діма? Дихай», — просять військового парамедикині.
