Військовий медик 50 полку імені Семена Височана Національної гвардії України 25-річний Іван Рурак з селища Лисець, з квітня до серпня вивозив поранених з лісів Кремінної.
На ходу надавали допомогу побратимам і робили усе, аби зберегти їхні життя і здоров’я, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Робота на швидкій підготувала
До повномасштабного вторгнення Іван Рурак півтора року працював фельдшером швидкої на Богородчанщині. Коли почалося вторгнення, він зібрав речі та пішов у частину, в якій служив строкову – у Нацгвардію.
Тоді ще раніше у новинах бачили, що йде до вторгнення, я знав, що в резерві, і був готовий до того, аби йти, – каже Іван Рурак.
У квітні минулого року у складі 50 полку Нацгвардії Іван вирушив на фронт – на підмогу побратимам. Має позивний «Ясь» – від імені. Там працював фельдшером на другій лінії – тобто друге плече евакуації.
Перше плече евакуації на броні привозило їм поранених з поля бою, а вони вже вивозили з лісу до наступного плеча. Просто на ходу надавали допомогу – ставили крапельниці, кололи знеболююче, перев’язували.
Каже, до роботи був підготовлений, бо добру практику мав на швидкій. Було багато різних виїздів – ДТП, травми, стрілянина, пожежі. Також одного разу був на пологах.
А на фронті, каже, один напрямок роботи – осколкові поранення, вибухові, бойові травми.
«Контужена» напоготові
Як розповідає «Ясь», евакуація займала 35-40 хвилин.
Серебрянський ліс дуже великий. Там лише сосни й пісок, – розказує Іван Рурак. – Якщо дощ, то болото, їхати тяжко. Якщо погода сонячна, то сипучий пісок – також тяжко їхати. Евакуйовували на “буханці” (УАЗ – ред.). Ця машина найкраще підходить до тих умов.
Свою автівку назвали – «Контужена». Її переобладнали під евакуацію. По боках крісла, посередині ноші. Зробили так, аби крапельницю можна було чіпати на стелю. Медикаментами забезпечували волонтери, за що їм дуже вдячні.
Розказує, що один раз їхня «Контужена» зламалась – і тоді все. Возили поранених навіть на пікапі.
Автівки на фронті життєво необхідні, тому долучайтеся до перевірених зборів на машини, – додає Іван.
Перший виїзд – поранений, не дуже тяжкий – йому прилетів осколок вище коліна, – згадує «Ясь». – Але потім були й тяжкі випадки. Могло не бути жодного виїзду, а могло й 5, 7, 10. Мали й таке, що їздили туди-назад просто безперестанку. Дуже багато поранених було у липні минулого року. Тоді відбувалася ротація, вороги розуміли, що заходять нові люди, й тиснули.
Часто було таке, що через інтенсивні обстріли, перше плече взагалі не могло забрати поранених. Доводилося чекати.
Ми по рації вже були повідомлені й на своїй точці чекали, коли техніка під’їде і нам передадуть поранених, – розказує «Ясь». – Коли тяжкі поранення, то ми вже сиділи з набраними ампулами та крапельницями. Навіть з ношей не перекладали, аби не гаяти ні секунди.
За словами медика, вся евакуація тривала в середньому від 2 до 2,5 годин. Це від самого початку, коли дізнаються про пораненого, а далі везуть через усі рівні евакуації до штабу, де є стабілізаційний пункт.
Поранених заставляли співати
В екіпажі троє людей – водій і два медики. «Ясь» майже постійно працював у парі з «Тетрісом», за кермом «Контуженої» – побратим «Кіт».
Я завжди був впевнений у водієві, що він доїде. Вліво-вправо не дивився, тільки на пораненого й робив свою роботу, – розповідає Рурак. – Шофер добре розумів дорогу, нашу ситуацію – чи поранений тяжкий, чи нетяжкий, чи треба їхати акуратніше.
Іван мав нагрудну камеру і знімав усе. Каже, аби потім проаналізувати свою роботу.
Також ми говорили з пораненими, аби тримати їх у свідомості, змушували співати, – розповідає медик. – От, питаємо, скільки вам років, чи є у вас діти, а розкажіть про своїх онуків, якщо це якийсь старший чоловік. І вони розказують про рідних і в них піднімається настрій.
Івану потім писали побратими: «Дякую, я вже в лікарні». «Дякую, що ти поміг». Це було дуже приємно.
Надавали допомогу й цивільним. У селі по сусідству жила 75-річна жінка. Приходила до медиків з травмованою ногою. У тому селі, каже «Ясь», залишились переважно старші люди.
Я говорив з тою жінкою, вона сказала, що тут виросла, тут їй добре і свою домівку не залишить, – розказує Іван Рурак. – Вона мала там корову, за якою доглядала. Це їй корова на ногу і стала. Приходила до нас на перев’язки. Приносила нам молока, яєць. Але ми не дуже брали, бо мали своє.
Іван працював у зоні бойових дій з початку квітня й до кінця серпня.
Професійні навички тільки покращились. Думаю, зараз мене здивувати чимось тяжко, – каже фельдшер. – Коли повернуся в цивільну медицину, то мені моя начальниця на швидкій вже сказала, мовляв, Іване, будеш їхати на всі травми, всі пожежі й всяке таке – це все буде твоє.
