путін розпалив страшну війну у Європі. Метою її є знищення України як незалежної держави. Але реальних мотивів ця війна має кілька.
По-перше, особиста помста путіна за свої поразки, які він зазнав в Україні за час свого правління протягом понад 20 років (починаючи з “Помаранчевого” Майдану 2004 року); по-друге, прагнення переключити увагу народу, завуалювати економічні проблеми та падіння рейтингу за допомогою “маленької переможної війни” (тирани та диктатори так робили завжди і в середні віки та у 20 столітті, тому що тиранія – це завжди війна).
Ну і по-третє, це вирішення питання про збереження особистої влади і для себе, і для своїх друзів, а також для своїх дітей та дітей своїх друзів, прагнення забезпечити їх усіх грошима, владою та повною безпекою на роки вперед.
Коли цивілізований світ знову відгородився від країни “залізною завісою” – хто зможе перешкодити їм користуватися цією країною, як своєю особистою власністю, а її громадянами – як кріпаками, які обслуговуватимуть їхні розваги та палаци – все як за часів “колишньої величі” у 18 столітті? Саме тому слова путіна про безпеку та необхідність “захистити свій суверенітет” – брехня! Ні, тут справа, звичайно, не в безпеці росії, а в безпеці того, хто зараз там “господар”! Як “за найкращих часів” – “Все в ім’я Людини!” і ми навіть знаємо ім’я цієї людини!
Після того, як зусиллями трьох попередніх поколінь у росії було створено ракетно-ядерний щит, військова поразка росії у глобальній війні та її окупація теоретично неможливі. Всі розмови саме про військову загрозу росії з боку Заходу є піаром для злиденних духом. Так у чому ж справа? Єдина реальна загроза з боку Заходу полягає в тому, що не тільки його пряме чи опосередковане втручання, але навіть сам факт його існування як приклад альтернативної політичної культури є фактором, який може сприяти зміні влади всередині росії та приходу до неї інших осіб, ніж ті, хто контролює її з початку нульових (а фактично – з початку 90-х). Але це не питання безпеки росії, а питання безпеки, точніше – добробуту цих осіб,
– зазначав політолог Володимир Пастухов.
Швидше за все так і визрів у голові у путіна задум “переможної війни”. На цей раз його запакували в ідею “повернення свого”, того, що нібито історично по праву належало росії. А ось апетит зростав уже під час їжі, одночасно зі зростанням впевненості путіна у своїй особливості, своїй обраності. Спочатку йшлося про претензії на спадщину від СРСР: ще 2005 року, після першого Майдану, путін розповідав держсекретарю США Кондолізі Райз про те, що інтерес москви до пострадянських республік пояснюється тим, що матеріальні ресурси дісталися їм від Радянського Союзу, і це несправедливо!
Але вже після тимчасової передачі свого крісла в кремлі “під охорону” Медведєву, десять років тому, путін повертався до кремля вже з двома “свіжими” ідеями.
Перша: побудувати “Євразійський союз” – конфедерацію пострадянських держав із єдиною зовнішньою оборонною політикою (про це він навіть статтю написав у “Известиях”). Такий собі модернізований варіант СРСР, на місці того, що залишилося після Біловезької пущі у грудні 1991 року.
І друга: зараз це головна ідея путіна, але вперше це було сформульовано в іншій програмній статті перед його поверненням до кремля у 2012 році: “Є росія в її межах, а є “Історична росія”, “Велика росія”: росія як “історична держава”. Наші національні та міграційні проблеми безпосередньо пов’язані з руйнуванням СРСР, а по суті, історично – великої росії, що склалася у своїй основі ще у 18 столітті. З деградацією державних, соціальних та економічних інститутів, що неминуче пішла за цим. З величезним розривом у розвитку на пострадянському просторі”.
Це може здаватися дивним, але путін повторював кроки, зроблені у Веймарській Німеччині після поразки у Першій світовій війні та розвалу імперії: спочатку він повернув радянський гімн, пояснюючи це тим, що хотів дати людям відчуття, що вони не всі втратили з розпадом СРСР (імперська державна символіка була відновлена в Німеччині через вісім років після краху імперії, в Росії – через дев’ять). Згодом він сказав, що розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа. Це було трохи згодом, у 2005 році, після провалу його першого плану “м’якого” приєднання України за допомогою підконтрольного президента Януковича.
Трохи пізніше, у 2006 році, Єгор Гайдар оцінив ситуацію, передбачивши найближче майбутнє у статті про небезпеку пост-імперського синдрому в Росії (стаття в газеті “Коммерсант” – “Веймарський синдром”), статті де він проводив паралелі з Веймарською Німеччиною, що потрапила під чарівність гітлерівського міфу про “особливу країну”, про Німеччину, яку “ніхто не переміг на полі бою” у Першій світовій, але Німеччину, яку “зрадили внутрішні вороги – євреї та комуністи “.
Це було неправдою, так само як і те, що Єльцин, Кравчук та Шушкевич не розвалювали Радянський Союз – він прогнив і впав сам ще за чотири місяці до Біловезької угоди після серпневого путчу. І сталося це не тому, що його хтось планомірно розвалював, а під вагою власних проблем через неефективність планової економіки та брехливість комуністичної ідеології, що було зрозуміло всьому народові.
Все закономірно закінчилося, назавжди і дуже швидко, що важливо, і про це писав Гайдар у статті: “Несподіванка, швидкість, з якою руйнуються, здавалося б, непохитні імперії, породжує відчуття нереальності того, що відбувається. Неважко переконати суспільство в тому, що державу, яка так несподівано розвалилася, можна за наявності політичної волі так само швидко відновити. Це ілюзія, до того ж небезпечна! Платою за неї стали річки крові, пролиті під час Другої світової війни”.
Починаючи з 2000-х, путін вирішив відновлювати “імперську велич” як політично, так і на символічному рівні. Але вже в серпні 2008 року війна в Грузії показала, що під приводом захисту співвітчизників він готовий вторгатися на території інших країн (так само зробив і Гітлер, натхненний всенародною підтримкою після аншлюсу Австрії, вирішив “звільнити” судетських німців від “чехословацького гніту”).
До 2012 року у путіна вже був готовий план дій щодо України, адже на той час у країні президентом став проросійський Янукович і вся вертикаль влади виявилася підконтрольною Москві. Ну і, звичайно ж, без України цей імперський план відродження великої росії був неможливий! Що таке СРСР без Києва та Харкова? І хіба можлива “історична росія” без Одеси та Криму? Збігнєв Бжезінський ще наприкінці 80-х сказав – “Без України росія – не імперія”.
Однак підпорядкувати Україну політичними методами знову не вийшло – знову стався “збій”, а точніше – другий Майдан, повноцінне повстання – Революція Гідності, як гордо назвали її самі українці. І тоді путін вирішив силою забрати Крим і запалити конфлікт на Донбасі, весь час підливаючи олії у вогонь, не даючи йому згаснути, і при цьому весь час корчити миротворця. Все це знову сходило з рук і додавало ентузіазму, а через вісім років його імперські амбіції вийшли на новий рівень, і він розпочав повномасштабне вторгнення і спробу захоплення всієї території України.
При цьому зростання його апетиту підживлювалося суспільною підтримкою, якою користувалися всі його колишні авантюри. Німецький журнал Spiegel дуже вдало проілюстрував на своїй першій сторінці номери в серпні 2022 року – “Чому стільки росіян підтримують путінську війну – тому що він і є народ!”
Політолог Кирило Рогов звертає увагу в інтерв’ю ютуб-каналу “Сахаровського центру”, що реакція суспільства і на війну з Грузією чотирнадцятирічної давнини та захоплення Криму переконували путіна в тому, що війна – це шлях до успіху!
Важливо розуміти цю історію ставлення населення росії до війни та її реакцію. І вона насправді довгий час не помічалася на міжнародному рівні, увага концентрувалася на путіні, на керівництві росії. Але ми повинні розуміти цю зв’язку між захопленою та радісною реакцією, яка є в суспільстві стосовно війн 2008 та 2014 року, і тим, що російське керівництво прийняло на озброєння цю лінію поведінки, бо вона виглядає успішною для нього в політичному сенсі.
І ось війна для путіна – перетворилася на його життя. І доки він не буде переможений – він не зупиниться і розширюватиме свою “історичну росію”! При цьому соціологи хоч і не спостерігають сьогодні такого ентузіазму та наснаги, з яким російський народ зустрів приєднання Криму, але й не бачать гострого неприйняття війни теж. російське суспільство не стільки підтримує війну, скільки відгороджується від неї – все одно вплинути на перебіг подій неможливо, краще пристосуватися, по можливості отримати від цього зиск.
Для представників “глибинного народу росії” війна стала свого роду соціальним ліфтом, за допомогою якого можна розбагатіти на обіцяних “підйомних” та місячних оплатах, отримати компенсацію за поранення та ” прибарахлитись” у заможних “хохлів”. У крайньому випадку родичі зароблять на “гробових”.
Газета “Комерсант” навела результати опитування соціологічної служби Russian Field: 60% підтримали б рішення путіна знову наступати на Київ, при цьому 65% схвалили б його рішення укласти мир. Воістину “залізна логіка”, адже у сумі виходить 125%! Але для досвідченого російського обивателя – звична річ! Адже бувало таке за результатами офіційного підрахунку голосів на виборах від російського центрвиборчкому.
Такий парадоксальний розклад “60% за війну і 65% за мир”, що здається неможливим, якщо про щось і говорить, так це про те, що, по-перше, масової підтримки війни в суспільстві вже немає, і, по-друге, що російському обивателю все одно яке рішення влади схвалювати – як раніше діди казали “нам все одно: що наступати – бігти, що відступати – бігти”.
У російському суспільстві, звичайно ж, є група мілітаристів, агресивних “відроджувачів імперії”, які голосують тільки за війну, за знищення України, Прибалтики, за повернення в СРСР. Їхні прагнення та надії сьогодні озвучує звичайно ж ігор стрєлков-гіркін. Але таких людей не так багато. Зате набагато більше тих, хто пристосовується до війни. Перший шок від неї пройшов, настала друга фаза – ухвалення, звикання, адаптація. Із цим же “треба якось жити”.
Люди бачать, що путінська “спецоперація” затягнулася і явно йде не за планом, а з фронту все йдуть та йдуть труни, а в суспільстві накопичується депресія. І найпростіша та звична реакція російського суспільства – перекласти відповідальність із себе на владу, на путіна. Ось як він вирішить – то хай і буде!
кремлівські соціологи фіксують підтримку війни (“спецоперації”) на рівні 72%. Проте фахівці від соціології вважають, що це пропагандистська надута цифра, отримана за допомогою маніпуляцій. Керівник дослідницького центру “Хроніки” вважає, що на сьогодні кількість прихильників війни та миру в Росії однакова і становить приблизно 40%. Таким чином, Конєва фіксує різке падіння підтримки війни в Україні. Проте переважна більшість чекає на “перемогу” росії в цій війні. Проте який сенс вкладають опитані у слово “перемога”?
Виявилося, що 82% опитаних чекають на перемогу. Не заявляють, що “готові боротися за перемогу”, але “очікують на перемогу”. Як вони це уявляють можна дізнатися тільки непрямими питаннями (люди бояться відповідати відверто). Тому на відкрите питання (без підказок), коли вони фантазують, відповідають так, як хочуть, виходить, що основні змістовні відповіді на таке питання зводяться до того, що “ми просто повернемося до довоєнного рівня”, все повернеться і буде як було раніше, ми знову дружитимемо з Україною,
– стверджує соціолог Трілена Конєва, аналітик Extremscan.
Це абсолютно безвідповідальна, наївна, інфантильна позиція. Позиція людей, які не розуміють чи не хочуть розуміти, що насправді відбувається. Таке небажання суспільства брати він відповідальність носить у росії звичайний характер.
Адже в росії є традиція, яка приживалася за будь-якої влади та будь-яких режимів, і це традиція “пристосовуватися під бажання влади”. Але тепер це стало пристосуванням до страшних і немислимих за рівнем жорстокості нових реалій, створених владою, адже зараз влада вбиває ні в чому невинних людей!
І вбиває їх від імені всього російського суспільства, намагається вбити цілий народ, цілу країну. І що довше путін воює з Україною, то більше у світі переконуються, що винна вся росія. І тим голосніше в Європі звучать заклики відгородитися від росії, заборонити в’їзд і навіть вигнати російських громадян. Ця логіка йде далі – росія не просто не долала свій імперський синдром, вона ніколи і не припиняла мислити “по-імперськи”! А якщо вона ВСЯ бачить себе імперією – то хай і відповідає ВСЯ цілком!
“Повернемося до дружби з Україною” – виявляється, так думає більшість. Тут є і ностальгія, і “великодержавність” і ставлення до всіх своїх сусідів “зверху – вниз”, як до молодших братів, і неповагу до сусідніх народів, їхніх інтересів, їхніх кордонів – це було і є. Так було і за радянської влади, і в 90-х, і в “нульових” є і сьогодні. Питання, як ці комплекси заохочуються і використовуються.
Радянський Союз був тією великою росією, про яку зараз так мріє путін. У тій же статті, в якій десять років тому він запровадив формулу “історичної росії, історичної держави”, він звинувачував тодішніх призвідників суверенітетів, що в запалі боротьби один з одним забули про свою спільну батьківщину. Як зазначалося вище, це дуже схоже на звинувачення Гітлера на адресу “внутрішніх ворогів”, які прирекли імперію на крах.
Що ж станеться далі, і що може зупинити безумство, авантюру в яку з натхненням і ентузіазмом за путіним та його владою включилася більшість російського суспільства? Тільки повна поразка росії фронті, падіння рівня життя у всіх верствах російського суспільства, яке рано чи пізно призведе до бунтів “безглуздих і нещадних”, а в результаті – падіння путінізму і самої ідеї відродження імперії. Це станеться рано чи пізно. Питання лише у тому, яку ціну за це доведеться нам усім заплатити.
