Актуально зараз

-Реклама-spot_img

Як з приходом “перших совітів” в’язні станиславівської тюрми передавали інформацію

-Реклама-spot_img
spot_img
Історія станиславівської тюрми насичена драматичними подіями. В її стінах було безліч історій, які вражають своєю жорстокістю, героїзмом та боротьбою за життя.

Про побут та умови утримання в’язнів станиславівської тюрми (1939–1941 рр.), зокрема про способи передачі інформації, Бліц-Інфо розповів кандидат історичних наук, старший науковийспівробітник музею МК «Дем’янів Лаз» Олександр Коломийчук.

«…Один закривавлений, з опуклим обличчям, другий без сорочки, весь у ранах, третій зі струпами на плечах і грудях, тіло четвертого вкрите синіми басаманами, у п’ятого перебитий ніс, у його сусіда надірване вухо, ще інший без передніх зубів, з розпухлими від побоїв губами. На підлозі біля мене непорушно лежав понівечений, зі збитим на квасне яблуко обличчям чоловік. Неподалік голий в’язень теребив вивернуту сорочку, шукаючи вошей», – так розпочинається опис однієї із в’язничних камер Станиславівської тюрми в період серпня 1940 р., автором якого був ув’язнений на ім’я Василь Ніньовський. Однак такі жахливі та моторошні картини були лише невеликим фрагментом із багатогранного життя ув’язнених міської тюрми. Іншою достатньо цікавою та оригінальною стороною в’язничних буднів була організація та процес обміну інформації поміж утриманими. «Баландьор», «рунда», «минашки», «телефоніст» – ось неповний список «в’язничної» термінології, пов’язаний із передачею інформації. Як не дивно, навіть у таких складних, здавалося б нелюдських умовах, арештанти знаходили спосіб налагодити достатньо інформативну та надійно законспіровану внутрів’язничну комунікацію. Іншими словами, вісті із світу та новини із життя інших в’язнів, односельців чи просто друзів були у всіх на устах, незважаючи на заборону будь-якої переписки всередині місця позбавлення волі.    

Спершу інформація від камери до камери передавалася у більш простий спосіб. Для цього дієвими інструментами були перестукування через міжкамерну стіну, або ж опускання на нитці через вікно камери «коника» з інформацією.

- Advertisement -

Інший доволі оригінальний спосіб внутрів’язничної комунікації описує Василь Ніньовський у своїх спогадах «Відлуння ленінського пекла» (Івано-Франківськ, 2002): «Для такого зв’язку ми мали горизонтальний «телефон» (в’язні називали його «дучка»), який з’єднував нас із камерами праворуч і ліворуч. «Телефон» той містився трохи нижче від туалетного сідала. […] в кутку камери здавна було пристосоване фаянсове сідало, аби арештанти могли справляти свої природні потреби. Позаду цього пристрою була кругленька дучка, сантиметрів шість у діяметрі, закоркована чопом. За більшовицьких часів механізм із сідалом не діяв».

Далі автор цікаво описує процес обміну інформацією: «Як лише треба було наладнати зв’язок із сусідніми камерами, наші вартові ставали на чати коло дверного «чоловічка», крізь який корпусний стежив за поведінкою в’язнів. Орест («найспритніший «телефоніст» в цій камері») лягав на підлогу, виймав чіп і глухо ляпав долонею по дучці, звук той переносився трубою сідала до пристрою в сусідній камері й викликав їхнього «телефоніста». Почувши відгук із сусідньої камери, Орест устромляв голову в куток між стіною й задньою конструкцією сідала, балакав у дучку, через яку розмова передавалася сусідньому «зв’язківцеві». По закінченні розмови знов закорковував дучку чопом».

Втім, такі форми внутрів’язничної комунікаці були спрямовані на невелике, обмежене коло осіб. Дещо пізніше в стінах Станиславівської тюрми було винайдено новаторську на ті часи та достатньо ефективну форму внутрів’язничної комунікації масового характеру під назвою «Рунда». Авторами її були арештантки Надія Білобрам, Ольга Слюсарчук, та Варвара Логаза (усі три мешканки м. Станиславова). Більш детально про неї можна дізнатися із спогадів в’язня Омеляна Крайківського (камера № 55), якому вдалося вибратися із Станиславівської тюрми після відступу радянських військ. О. Крайківський пригадував, як арештовані самі роздавали їжу. Кожна камера по черзі делегувала когось на роздачу так званої «баландьори» (жаргонізм «баландер» – той, хто роздає їжу у в’язниці). І тут якраз розпочиналось найцікавіше. Ув’язнений, що розкладав миски (минашки) з інформацією, був у ролі «рунди» (дослівно з польського – «рух навколо доріжки, дороги, шляху»). В цьому випадку «рундою» називали передачу письмової інформації окружним шляхом – не з однієї тюремної камери до другої, а через харчоблок чи посудомийню. На в’язничних мисках часто описували ситуацію на фронті, хід слідства у своїх справах та справах приятелів, розсекречення інформації під тиском тортур, навіть любовні послання. Символ «+», висічений алюмінєвою ложкою на такій мисці, означав, що в’язня засуджено до розстрілу. Відома одна із тюремних мисок із камери смертника, де були написані підбадьорливі рядки: «Заходи – не плач, виходи – не смійся!».

На ще одній тюремній мисці було нанесено наступний текст: «Коломия. Для панни Ірки Карачевської. Останній поклін тобі, мила, з грат і решітки я шлю. Бо завтра, позавтра, дівчино, Ти знаєш! На що я тут жду. Розвіялись мрії кохані… Тямиш слова ці останні – Вкраїно, життя лиш тобі». Належаливони заарештованому вчителеві з Коломиї Нестору Хоржевському. Під тортурами він зізнався, що мав псевдо «Орлик» і був керівником окружного проводу молодіжної ОУН. Від районного керівника ОУН Василя Мельничука отримав текст юнацького гімну і написав мелодію. За це Станіславським обласним судом 14 лютого 1941 р. був засуджений до розстрілу.

Однією із важливих форм комунікації у Станиславівській в’язниці були тюремні стіни. Тут також вміщували надзвичайно цінну для в’язнів інформацію, зокрема, прізвища арештованих, з яких місцевостей походять, в яких камерах і на якому поверсі сидять в тюрмі, терміни ув’язнення, смертні вироки, а також кого з в’язнів транспортом відправили на заслання тощо. Наприклад, вже згадувані автори «Рунди» сиділи в келії ч. 9, про що довідуємось якраз із графіті на стіни камери. Воно було наступного змісту: «Білобрам Надія, Логаза Варвара, Грабовенська Марія, Мисевич М., Яцишин Г., Кричевська Ірина, Чорнушка С., Яворська Р. 26.VI.41 Слюсарчук Ольга, Баринець Н». Алюмінієва миска із цієї камери доповнює інформацію про її утриманців: «Оля С. (Слюсарчук – Авт.) і Надія Б. (Білобрам – Авт.) кара смерти. Маруся Г. (Грабовенська – Авт.) вже з нами по касації дістала 10 літ».

Окрім того, повідомлення дл своїх співкамерників дуже часто залишали на стінах бані або ж сходової клітки, куди виводили арештованих на прохід після завершення судового засідання. Засуджені уже не поверталися до своїх слідчих камер, тому вчиняли саме так. Такий напис, зокрема, залишила Ольга Слюсарчук після рішення суду в її справі.

Ользі Слюсарчук та Надії Білобрам тоді присудили смертну кару, яку першій замінили 10 р. виправно-трудових таборів. А от із Надією Білобрам пов’язаний неординарний епізод із святкових буднів Станиславівської в’язниці. Він засвідчує, зокрема, що комунікація поміж утриманцями в’язниці дуже часто слугувала вагомою пітримкою в боротьбі за власне життя, та в підсумку додовала сил в надії на близьку волю. Ось як про це розповів у своїх спогадах один із арештантів: «Пізно вночі Великодньої суботи 1941 року (а тоді вона припадала на 19 квітня – Авт.) в нашій камері хтось зауважив за вікном мотузку, що звисала з камери дівчат-смертниць. Виловивши її, відв’язали маленьку передачу: вузеньку блакитно-синю стрічку з вишитим на ній жовтими нитками написом: «Христос Воскрес! Воскресне Україна! Маруся (Грабовенська), Надія (Білобрам), Оля (Дутка)». Усі в нашій камері, українці й не українці, тихо заплакали, передаючи стрічку з рук у руки, цілуючи напис й імена дівчат».

Таким чином, дівчата, що були засуджені Військовим трибуналом до смертної кари, ще й підбадьорували своїх земляків із сусідніх камер. Вчинок, гідний подиву та нашої пошани…

НОВИНИ НА ЦЮ ТЕМУ

Ігор Василик
Ігор Василик
Журналіст, фрілансер. Закінчив факультет журналістики ЛНУ в 2008 році журналістка, власкор регіональних та центральних ЗМІ. Закінчила Києво-Могилянську академію у 2019 році.
-Реклама-
купити iphone 15 Pro у Львові, ціни в Україні