Білявку, яку наші розвідники з теплом називали «Сонечко», не дочекались місцеві жителі для медичної допомоги в Катеринівці. Поблизу Кримського 20 лютого 2018 року у БРДМ з червоним хрестом окупаційні війська влучили протитанковою керованою ракетою (ПТКР). 23-річна Сабіна Галицька загинула… Про страшну трагедію та неприпустиме вбивство медиків на передовій тоді детально розкажуть у нашій країні, відреагують у Держдепартаменті США, підкресливши, що відповідальність за продовження бойових дій і загибель людей на Донбасі несе Росія. Світова спільнота закликатиме агресора вгамувати «своїх підручних» на Донбасі.
Кореспондент АрміяInform поспілкувалась з дівчиною за 2 місяці до того дня, що змусив усю країну сумувати, не стримуючи сліз.
Розмовляли хвилин з 10, адже попереду на медика чекав бойовий виїзд.
— Що ж про мене писати, я просто виконую обов’язок? А він — за покликом душі, — говорила Сабіна. Дівчина соромилась спілкуватись з журналістами й ніколи не шукала слави.
«Я ж медик, що тут сидітиму, коли мої руки так потрібні на передовій»
— Коли мої друзі один за одним почали їздити на Схід, дуже хвилювалась, бо постійно дізнавалась про поранених, переживала, чи встигають медики надавати допомогу. У відповідь дедалі частіше чула, що не всіх вдається врятувати. Для себе вирішила, що з медичною освітою не маю сидіти вдома, я маю бути там, з тими, кому моя допомога принесе користь, — розповіла Сабіна.
Дівчина народилася й виросла на Житомирщині, закінчила Новоград-Волинське медичне училище та хотіла стати фельдшером, як і її мама. Працювала в сільській лікарні акушеркою, далі у центральній міській лікарні. Попри відмовляння батьків, уперта донька підписала контракт із ЗСУ. А батьки й не знали, що їхня дівчинка на фронті… Вона говорила, що перебуває на полігоні й у неї все добре.
Потрапивши до 10-ї гірсько-штурмової бригади, привітна дівчина відразу знайшла друзів і прихильників серед молодих бійців. Навіть на вулиці біля штабу хоч би хто йшов повз — обов’язково почне залицятися. Проте їй було не до кавалерів. Твердо сказала, що не кохання приїхала шукати, а рятувати поранених. Першою справою для неї було сумлінне виконання всіх поставлених завдань, адже в розвідувальну групу інших не беруть.
— Сабінка дуже переживала за наших, хто служив на бойових позиціях. Та й за нас, адже ми стали великою родиною на війні. Жодної людини не знайдете в бригаді, хто б сказав щось недобре про неї. Вона для всіх була сонечком, — розповіла Оксана, бойова подруга Сабіни. — Вже два роки… А не віриться, ніхто досі не вірить, що її з нами немає. Сабіна назавжди жива в наших серцях.
— Вони не доїхали до Катеринівки буквально п’ятсот метрів, — кажуть співслужбовці. — Сабіна загинула миттєво. Після її смерті у той день у всіх телефони не змовкали. Хлопці не могли повірити в загибель Сабіни. На похорон приїхали навіть ті, хто вже демобілізувався або перевівся в інші підрозділи. Дорослі чоловіки не стримували сліз. Майже всі принесли троянди. Знали, що Сабіна любила саме їх. Стежку, по якій труну несли в храм, воїни теж засипали улюбленими квітами медика… Її поховали не у весільній сукні, а в українському військовому однострої.
Молодший брат Сабіни пішов до війська, поповнивши лави десантників 95-ї бригади. Батьки Павла благають не їздити на Схід. На що він відповідає: «Все одно туди поїду, знову і знову!»
У той день багато воїнів пообіцяли помститися за неї, за відібране життя молодої дівчини, яка вірила в майбутнє, в перемогу й у розквіт держави…
Сьогодні 10-та окрема гірсько-штурмова бригада вшановує пам’ять Сабіни Галицької. Понині дякують «Сонечку» за врятовані життя та вчасну допомогу.
8 березня 2018 року Президент України передав орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) батькам — Тетяні Михайлівні та Станіславу Бернардовичу.
