Коли в обласний центр Прикарпаття прилетіли перші ворожі ракети, мати трьох дітей Городюк Оксана Михайлівна, не вагаючись, пішла до ТЦК та СП. Спочатку її не хотіли брати, мовляв, жінці не місце на передовій. Але її наполегливість і фахові знання перемогли стереотипи і бюрократію й у 2023 році вона таки долучилась до бойової бригади Збройних Сил України.
Парамедик рятувала поранених в складі евакуаційних екіпажів та у медпунктах на Запорізькому та Донецькому напрямках. Під час оманливого «великоднього перемир’я» Відьма отримала тяжке поранення. Але після лікування та реабілітації франківка повернулася на фронт та продовжує робити все, щоб кожна сім’я дочекалась повернення свого захисника додому живим і здоровим, пише “Західний кур’єр”.
Рвалась із тилу на фронт
Коли Оксані Городюк відмовили у мобілізації в Івано-Франківському ТЦК та СП, маючи медичну освіту, жінка влаштувалась працювати на волонтерських засадах операційною медсестрою у шпиталь, де оперували поранених бійців. Згодом вона доєдналась до Добровольчого формування Івано-Франківської громади. У листопаді 2022 року Оксана Михайлівна таки мобілізувалась, однак на фронт відразу не потрапила. Майже рік працювала медиком у Івано-Франківському ОТЦК та СП. Займалась документацією поранених військових, надавала консультативно-роз’яснювальні послуги військовослужбовцям та демобілізованим.
«У тилових військових частинах теж важлива робота і її повинні виконувати фахівці, щоб бійці та ветерани війни могли вчасно і справедливо отримати виплати, оформити інвалідність тощо. Однак, мене тягнуло на фронт – хотіла безпосередньо брати участь у порятунку поранених, щоб мої фахові вміння приносили користь», – зізнається співрозмовниця.
14 серпня 2023 року Оксана Городюк долучилась до новоствореного на Прикарпатті 453 окремого піхотного батальйону 141 окремої піхотної бригади (з грудня 2024 року – 3 механізований батальйон 141 окремої механізованої бригади). У грудні разом із підрозділом прибула на Запорізький напрямок. Працювала бойовим медиком в складі евакуаційної групи та санінструктором у медпункті.
Позивний у Оксани Городюк – Відьма. Каже, що «може бачити те, чого не бачать інші». Однак, більшість побратимів із повагою звертаються до неї Михайлівна.
«Якщо ти мене забрала, значить я буду жити»
Фронт зустрів жінку пекельними реаліями. Кожен виїзд – це ризик, адреналін та удача. Робоче місце – евакуаційний автомобіль, землянка, підвал, гараж чи покинута сільська хатина. Кров, бруд і біль. Багато болю…
«Найважче – нести відповідальність за чиєсь життя. Коли привозять пораненого, час ніби стискається. Лічені хвилини вирішують, чи побачить боєць свою родину знову», – говорить Оксана Михайлівна.
Бойова медикиня добре пам’ятає свого першого пацієнта, якому довелось рятувати життя.
«Він був дуже «тяжкий» – мав поранення рук і ніг, обличчя, втратив око. З позицій його привезли непритомного. У автомобілі він прийшов до тями і каже: «Михайлівна, це ти? Чому я тебе не бачу?». Я взяла його за руку і кажу: «Я з тобою!». Всю дорогу я з ним розмовляла, щоб він знову не втратив свідомості. «Якщо ти мене забрала, значить я буду жити», – сказав він тоді. Коли ми передали його у стабпункт, я вийшла зі «швидкої» і заплакала. Хоча на роботі я не дозволяю собі проявляти слабкість, відкидаю всі емоції та страхи, залишаючи тільки холодний розсудок. Ти маєш стати для пораненого опорою, надією. Те, що переживають бійці на позиціях, словами важко передати», – ділиться бойова медикиня.
На шляху евакуації медикам доводиться не тільки надавати медичну допомогу, а й бути психологами для поранених, тримати їх при свідомості, відволікати від тривожних та панічних думок. Щоб краще розуміти бойових побратимів, Оксана Городюк закінчила онлайн-курси військової психології.
Якщо поранений при свідомості, перше, що він просить медиків – зателефонувати його рідним і повідомити, що він живий. Адже у багатьох бійців телефони розбиті або втрачені.
«Нам повідомили, що є тяжкий трьохсотий. Коли його везли до нас, прикрили мішками з тілами загиблих, щоб у випадку обстрілу авто захистити його. У нього була ампутація ноги. Це була ніч, лив сильний дощ. Часу об’їжджати нормальною дорогою не було і я попросила водія їхати коротшою ґрунтовою дорогою до найближчого стабпункту. Через зливу чорнозем розмок, утворилось болото, але ми ризикнули… Інакше пацієнт просто не дожив би через велику втрату крові та переохолодження. Коли приїхали на стабік, то лікарі були шоковані, як ми змогли подолати той шлях», – розповідає Відьма.
Дрони ускладнюють евакуацію
Кожна евакуаційна поїздка – це величезний ризик, адже, крім артилерії і КАбів, за транспортом всюди полюють ворожі дрони-ждуни. З собою медики завжди мають стрілецьку зброю, щоб у разі виявлення безпілотника збити його. Як показують реалії війни, росіяни не дотримуються жодних конвенцій і атакують медичний персонал та їхній транспорт, що робить евакуацію поранених дуже небезпечною.
«Забирали ми одного пораненого воїна, а він каже: «Перепрошую, але від мене неприємний запах». І показує травмовану руку, а під бинтом на рані вже опариші завелись. Через загрозу дронів провести вчасно евакуацію поранених та загиблих дуже складно. Поранених привозять у крові, болоті, з мокрими ногами. У стабпункті, окрім стабілізації пацієнтів, ми намагаємось помити чи хоча б вологими серветками повитирати їх, переодягнути у чистий одяг, зігріти», – розповідає бойова медикиня.
Водночас, Відьма запевняє, що на фронті неодноразово трапляються прояви чуда Божого:
«Був випадок, коли ми забирали двох бійців із тяжкими контузіями. Вночі вони зблудили та зайшли по мінному полю два кілометри на територію, яку контролює ворог. А потім повернулись назад по тому ж замінованому полю. Живі й неушкоджені!».
Отримала поранення під час «великоднього перемир’я»
Увечері передвеликодньої суботи, 19 квітня 2025 року, якраз коли глава РФ Володимир Путін оголосив «великоднє перемир’я», у будинок, в якому знаходився їхній стабілізаційний пункт, прилетіла КАБ. Оксана Городюк отримала поранення. У бойової медикині був сильний струс головного мозку, закрита черепно-мозкова травма, осколкові поранення обличчя та травмована нога.
«Із будинку залишились руїни. Ми вижили чудом. Спочатку під дією адреналіну я болю не відчувала. Розуміючи, що можу втратити свідомість, намагалась контролювати ситуацію і ще давала поради побратимам, які надавали мені домедичну допомогу, що і як робити. Коли мене привезли на стабік, все обличчя і волосся було у крові, пилюці та склі. На запитання лікаря, що мене турбує, я відповіла: «Я ж тільки голову помила» (усміхається).
Внаслідок тяжкої контузії та акубаротравми жінка частково втратила слух, мовлення та зір на праве око, через травму ноги певний час не могла ходити. Лікувалась у госпіталі в Запоріжжі, потім – в Івано-Франківську. Після лікування та реабілітації у липні 2025 року Відьма повернулась на фронт, хоча мала можливість залишитись на службі у тилу.
«Зараз ми бійцям потрібні більше тут», – відповідає.
Після поранення у Оксани Михайлівни залишився шрам на обличчі. Жінка зізнається, що тривалий час вона дуже комплексувала через це, навіть соромилась вийти в магазин. «Я перебувала у глибокій депресії, тому наважилась звернутись до психіатра, який і допоміг мені прийняти той факт, що бойовими шрамами не соромитись, а гордитись треба. Вони не є вадою, а свідченнями мого непростого шляху. Це ціна, яку ми платимо, аби земляки, в тому числі здорові чоловіки, мали можливість жити у спокійному тилу», – говорить бойова медикиня.
На війні не варто прив’язуватись один до одного
За словами бойової медикині, війна давно стерла поділ на «жіночу» і «чоловічу» роботу. На передовій не розрізняють, хто сильніший. Тут важливо, чи можеш ти виконувати завдання. До жінок у армії ставляться на рівних засадах, хоча певні упередження та стереотипи все ще існують, як і в суспільстві загалом.
«Все залежить, як ти себе зарекомендуєш. У мене такий характер, що я можу і кулаком по столі стукнути, коли треба (сміється). У нашому підрозділі до мене всі чоловіки ставляться з повагою, називають Михайлівна», – говорить захисниця.
У перервах між евакуаційними виїздами Оксана Михайлівна працює у медпункті, надає медичну допомогу хворим бійцям. Також регулярно проводить навчання із тактичної медицини для новобранців.
Окрім роботи із пораненими та хворими воїнами, Відьма працює із тілами загиблих воїнів – оглядає та фотографує їхні речі, прикмети на тілі, тату та інші особливості, які можуть допомогти в упізнанні та ідентифікації особи полеглого.
«Зазвичай, тіла дуже сильно понівечені, часто – у мішку складені окремі частини тіла. Це дуже психологічно важка робота. У багатьох бійців при собі є образки, хрестики, вервички. А ще – дитячі малюнки та обереги. Їх вони тримають у касці чи біля серця під бронежилетом… Перед кожним з них я стаю на коліна і в думках прошу вибачення, що не змогли врятувати», – розповідає бойова медикиня.
І додає, що на війні не варто звикати один до одного, адже чим сильніша емоційна прив’язаність, тим важчий біль втрати.
«Однак, спільно пережиті випробування на фронті, горе та радість зближують нас, взаємна підтримка, готовність ризикувати своїм життям заради іншого, роблять нас однією великою родиною. Тому кожна втрата – це величезний біль для цілого підрозділу, до якого звикнути неможливо», – каже військовослужбовця.
Із багатьма врятованими бійцями Оксана Михайлівна підтримує зв’язок та дружні стосунки.
«Вони пишуть: «Дякую за врятовану руку, ногу, за врятоване життя». Це гріє душу та мотивує продовжувати залишатись у строю. Дякувати Богу, у моєму евакуаційному екіпажі ще не було двохсотого – всіх поранених довезли до стабпункту живими. Надіюсь, і не буде», – завершує розмову бойова медикиня.
