Думками про те, чому Україні потрібна мобілізація і які наслідки загрожують українцям, якщо вона зірветься, поділився політичний і військовий аналітик, ветеран АТО, колишній командир штурмової роти батальйону “Айдар” 2014-2015 роках Євген Дикий.
Наводимо текст повністю:
Чесно кажучи, не думав, що доведеться писати цей тест. Все, що буде написано нижче, мені видається настільки очевидним, що аж трохи ніяково класти це на папір.
Однак запитання від журналістів та участь у публічному обговоренні показали: багато речей, які для українського патріота «зі стажем» та «кантуженого АТОшника» виглядають як двічі два чотири, для значної частини нашого тилового соціуму досі є не те що біномом Ньютона, а цілою релятивістською фізикою. Це дуже сумно, але це факт. І з цим фактом в бекграунді ми таки маємо «злетіти», тобто мобілізуватись. Ну, або ж не злетіти – і цього разу вже назавжди.
Отже, нижче мої відповіді на запитання, які найчастіше доводиться чути, та на які я задовбався відповідати останніми тижнями.
1. Чому ЗСУ зараз потрібна велика мобілізація?
Для початку – вона потрібна не ЗСУ. Сказати що ЗСУ потрібна мобілізація, це те саме що сказати що ЗСУ потрібно воювати.
Ні, мої дорогенькі. Це нам з вами, українському тилу, потрібно, щоб окупанти не прийшли до нас в дім, не вибили нас, не зґвалтували і не пограбували.
А для цього нам з вами потрібно, щоб ЗСУ нас захистили. А для того щоб нас захистити, у ЗСУ має бути достатньо бійців.
От саме так виглядає правильна послідовність того, кому що потрібно у цьому житті, і постановка питання «ЗСУ потрібна мобілізація», «армія вимагає дати людей» тощо – це переставляння з ніг на голову та повна підміна понять.
Мобілізація потрібна саме нам з вами, українському тилу, щоб нас могли захистити та оборонити – тому самому тилу, який досі інфантильно пручається і не хоче прийняти цю реальність.
Мобілізація потрібна не зараз, вона мала б розпочатись більше року тому.
Справа в тому, що неможливо успішно воювати проти ворога, значно чисельнішого за тебе.
Ну, тобто можливо, за умови що у тебе просто космічна технологічна перевага над ворогом – десь як у армії США над Талібаном. Тоді так, можна відправити проти двадцяти моджахедів із РПГ-7 верхи на віслюках одного сержанта Джона Рембо, якого років десять тренували для цієї місії, який матиме онлайн інфу з супутника, та через цей же супутник будь-якої миті викликатиме авіапідтримку, ракетний удар, арту, безпілотники, а як щось пішло не так – рятувальну місію на гелікоптерах. Правда ніхто не має ілюзій що у нас така технологічна перевага над армією РФ?
Ми з ворогами воюємо зброєю одного покоління («дискотека восьмидесятих» із незначними вкрапленнями більш сучасних технологій), використовуємо в точності однаковий спектр видів озброєння, часто-густо одні й ті самі моделі. Щось краще у них, щось у нас, але загалом це одна вагова категорія стосовно технологічного рівня, і явна перевага у ворога за кількістю озброєнь.
З цього з невмолимістю двічі два чотири (хоч як би кому не мріялось отримати у добутку двадцять вісім) витікає, що і кількість бійців має бути щонайменше співставною. А якщо хочемо перемагати, то необхідно створити кількісну перевагу над ворогом.
Можливо, когось я здивую, але ми весь час воюємо меншою кількістю бійців, аніж ворог. І навіть наші успіхи та перемоги здобуті меншим військом над більшим.
Але всьому є межа, і межа досягнень суто за рахунок більшої мотивації наших воїнів пройдена. Тепер компенсувати ворожу кількість мусимо нашою кількістю.
Таким чином, потреба в мобілізації виникла (та стала очевидною будь-кому, хто вміє додавати два та два) не зараз, а у вересні 2022 року. До оголошення загальної мобілізації на росії був шанс здолати отой контингент, який зайшов сюди на «СВО», а не на війну, силами тих, хто одягнув на себе піксель навесні 2022. Як тільки росія почала великий «мобілізєц», стало ясно, що і нам цього ніяк не уникнути.
Однак, замість того, щоб озвучити та усвідомити це ще тоді і, маючи запас часу, спокійно опрацювати необхідні для цього зміни в законодавстві, у підзаконці, у практиці роботи ТЦК та впродовж всього 2023 спокійно відмобілізовувати необхідну кількість бійців, ми вирішили повторити нашу недавню шашличну історію.
Рівно так само, як ми до 24.02.2022 не вірили у велику війну і збирались на шашлики на травневі, за що потім сплатили страшну ціну життями найкращих із нас, ми весь 2023 рік відмовлялись говорити про мобілізацію і наївно сподівались, що «якось пронесе» чи «саме розсмокчеться».
Не пронесло і не розсмокталось, бо живемо не в казці, а дива якщо і трапляються, то лише якщо їх робимо ми самі ціною надзусиль та великих жертв – як те диво, яке ми всі разом зробили у 2022. І от тепер ми нарешті поволі, зі спротивом. змиряємося з тим, що насправді було очевидно на рік раніше, і намагаємось наздогнати потяг, на якому мали б давно вже їхати.
2. А можемо ми не проводити мобілізацію? Ну, дуже ж не хочеться…
Та без проблем. Можемо. Але єдиною альтернативою масовій мобілізації є окупація нас росіянами.
Треба збагнути, що люди, які одягнули піксель майже два роки тому, фізично не здатні довоювати цю війну до перемоги. Вони здатні ще якийсь час тримати фронт, та забезпечити нам у тилу ще декілька місяців спокійного життя в стилі «не дивись нагору» (в нашій версії – «вірю у ЗСУ»), але не більше. А далі вони просто закінчаться, і якщо ми до того їх не замінимо, прийде орда.
Ще треба збагнути, що ніхто не пропонує нам проміжних варіантів. Нема опції «зустрітись посередині», нема прийнятного, хоч може і неприємного компромісу. Росія не приховує, що не погодиться ні на який компроміс, і що має намір воювати саме до «пабєди», тобто до повної окупації України та «окончатєльного рєшенія укрАінскаво вапроса», в гітлерівському розумінні остаточних рішень.
Варто почути їхніх офіційних осіб, які прямо говорять про «врємєнно окупірованниє русскіє города Кієв, Днєпропєтровск, Запорожьє, Одєссу, Харьков і многіє другіє», щоб збагнути, що орда не планує зупинятись на «кордоні ЛДНР», як дехто досі наївно артикулює. З усіх кордонів вони планують зупинитись лише на українсько-польському, та й то тимчасово.
І треба розуміти, що цей сценарій не став назавжди неможливим лише тому, що у позаминулому році ми не дали ворогам то зробити знаскоку. Як тільки ми припинимо опір, зокрема через те, що воювати не буде кому, він знову стане близькою реальністю.
Окупація буде не як у Криму – це буде спершу одна велика Буча, яка потім перетвориться на один великий Херсон. Тобто спершу прийдуть не «вєжлівиє люді», а «бойові буряти», витягнуть із підвалів ухилянтів, які там пересидять мобілізацію, на їхніх очах розважаться з їхніми жінками та дітьми. До тих кого буряти «сгарячя» не пристрелять, трохи згодом прийдуть феесбешники, і кожному пригадають і найменший донат, і найвіддаленіших родичів у ЗСУ, і навіть лайки у соцмережах. І лише для тих, хто якось і це переживе, наступить Крим – але не Крим-2014, а Крим-2023, з тотальною мобілізацією, і російськими воєнкомами, яким всяку байду не порозказуєш.
Ще варто пам’ятати, що сплеск шокової емпатії до нас у Європі давно пройшов, і ніякий ЄС не планує прийняти 32 мільйони біженців. Цього разу кордони закриють не наші прикордонники, а армії європейських країн, і що-що, а стримати потік втікачів-ухилянтів вони зуміють, це ж не з росіянами воювати.
І як на те вже пішло, у випадку програної війни найбільші шанси вижити матимуть ті, хто довоює її до кінця, і у складі останніх недобитих загонів зі зброєю в руках вийде інтернуватись за кордон, як то було і з добровольцями армії УНР, і з повстанцями УПА. В очікуванні світової війни ветеранам з досвідом війни з росіянами будуть раді у переляканих європейських бонсай-арміях, тоді як ухилянтів та пацифістів у Європі вистачає своїх.
От тепер, знаючи це все, ми можемо свідомо вирішувати, потрібна нам мобілізація, чи ми оберемо альтернативу – окупацію. Ті, що у пікселі, вже свій вибір зробили. Тепер вибір за нами, українським тилом.
3. Наскільки великою має бути наша мобілізація?
Дивимось на масштаб мобілізації у ворогів, і «дзеркалимо», якщо не точна кількість, то принаймні порядок величин має бути тим самим. Впродовж 2023 армія РФ поповнилась півмільйоном контрактників, до того восени 2022 вони набрали 450 тисяч мобіків. Набір на росії триває.
Тож озвучена публічно цифра півмільйона новобранців для ЗСУ – це не те що не забагато, це замало.
Я не бачу в цій цифрі ні запасу для компенсації демобілізації тих, хто вже своє відвоював, ні тим більше резервів для створення переваги над ворогом.
Ці півмільйона, якщо їх набирати впродовж всього року, тобто по 40-50 тисяч на місяць – це так, непогано для оборонної війни. Вистачить щоб міцно тримати фронт, заміщати втрати, навіть забезпечити нормальні ротації частин з нулів до тилу і назад. Але не більше.
Якщо ж спромогтися набрати їх однією великою хвилею, за три-чотири місяці, поставити до лав ЗСУ на весну, а вже далі спокійно щомісяця набирати ще тисяч по 40-50, тоді інша історія – історія про наближення нашої перемоги.
4. А чи реально набрати пів мільйона однією хвилею, за якихось 3-4 місяці, чи потягне це наша мобілізаційна система?
Вкрай тяжко, але не неможливо.
Мобілізаційна система держави сама такий обсяг новобранців не «перетравить», без нашої допомоги. Але ми вже маємо відповідний досвід.
Навесні 2022 лави ЗСУ за пару місяців поповнили навіть не півмільйона, а 700 тисяч бійців, і ніякого колапсу системи не сталось, навпаки – сталась боєздатна армія, яка зупинила орду.
Секрет в тому, що тоді поповненням лав ЗСУ займались далеко не тільки ті, кому це належиться за посадою, і навіть не тільки держава, а ми всі разом. Новобранців розміщували школи, садочки та заводи, годували та одягали волонтери та місцеве самоврядування, допомагали всі цивільні довкола. І разом ми вигребли цю надзадачу, чим власне і переламали хід того етапу війни.
Якщо ми здатні повторити те саме, тільки вже більш організовано та впорядковано, у 2024 – у нас дуже непогані перспективи закінчення цієї війни.
Якщо не хочемо чи не здатні – дивись пункт 2.
5. Росіян все одно більше, ніж нас. Тобто скільки б ми не мобілізували, ми все одно закінчимося раніше за них…
Дуже поширена помилка.
Цей аргумент, який ніби виглядає логічним та непереборним, насправді, вибудований на хибному припущенні. Він мав би сенс, якби за кожного вбитого ворога ми втрачали по одному своєму бійцю.
Натомість реально наші втрати значно менші за ворожі.
На початку минулого року в обороні Бахмута співвідношення втрат було 1:8 на нашу користь. Потім ми перейшли у наступ і нібито мали б помінятись ролями, але ніт: всі місяці нашого наступу ми тримали співвідношення втрат 1:2-3 на нашу користь. Наразі вороги перейшли до контрнаступу, і вуаля – в Авдіївці наші втрати співвідносяться з їхніми в найгіршому для нас разі так, як то було в Бахмуті, а то й значно краще.
Запас живої сили у орди звісно ж більший за наш, але не на порядки величин – лише в 3-4 рази, пропорційно до населення країн (демографічні піраміди у нас із росією схожі). Тож навіть при збереженні нинішньої динаміки втрат припущення що «ми закінчимось, а їх ще буде валом», м’яко кажучи, не витримує критики.
А над збільшенням цього співвідношення втрат ще більше на нашу користь також можна і треба працювати, тут ще дуже навіть є що покращувати та куди зростати. Але працювати над цим можна лише тоді, коли власне є кому воювати, і не стоїть гостра потреба просто хоч когось знайти тримати лінію фронту…
До речі, ми тут рахували людей, але ж людям треба чимось воювати. А по техніці співвідношення втрат впродовж минулого року було від 1:5 до 1:10 по різних видах техніки, тож ще раніше, ніж ординці закінчаться фізично, у них може закінчитись все, що серйозніше за «калаші», і над цим також вже працюють.
Однак, це все має сенс також лише за умови, що у нас загалом вистачає захисників. Ніякі успіхи окремих спеціалізованих та високопрофесійних підрозділів (які, власне, роблять статистику цієї війни настільки «українопереможною»), на жаль, не здатні компенсувати брак загальної кількості захисників на умовний кілометр фронту.
А от якщо ця загальна кількість нормальна – все інше набуває сенс, і перспективи війни вимальовуються далеко не такі песимістичні, як при механічно-бездумному повторюванні «їх там так багато…».
6. Якщо всіх заберуть на війну, хто ж працюватиме у тилу та підтримуватиме економіку?
Почнемо з того, що ніхто не планує забрати «всіх».
В країні наразі 32 мільйони людей, тобто не менше 16 мільйонів чоловіків. З них умовно третина замолоді, третина застарі, тож лишається десь 5-6 мільйонів військовозобов’язаних.
Хай навіть половина з них непридатна за станом здоров’я – все одно лишається мільйони зо три мобілізаційного резерву, з яких треба мобілізувати від півмільйона до мільйона, тобто максимум кожного третього, а то й кожного шостого.
Тобто навіть із відносно нечисельної (відносно загального населення країни) групи фізично придатних військовозобов’язаних чоловіків мобілізувати одночасно треба далеко не всіх, не більшість, і навіть не половину.
Загалом, можливо, з цієї категорії дійсно послужити доведеться всім або більшості – але по черзі, заміняючи один одного, оскільки вже майже гарантовано буде встановлено граничний термін служби в часі війни.
Ну, а всі інші категорії крім цієї взагалі не мобілізуються. І от власне вони мають зайняти на час війни ті робочі місця, які звільнять мобілізовані. Так, можемо зменшити безробіття серед жінок та дати трохи роботи пенсіонерам – чим погано?
7. Чому я маю помирати за ТАКУ державу?
(далі йде перелік претензій індивіда до держави, яка йому, індивіду «нічого не дала», та перелік всього, що в нашій державі, на думку індивіда, не так, як він би мріяв)
Найгидотніший аргумент ухилянтів, універсальне виправдання ницості та боягузства. Не дарма саме цей аргумент так любить «штовхати» патентований зрадник та преміальний агент росії, «полковник оральних військ» дезертир Арестович.
Чесно кажучи, важко пояснювати те, що самому видається очевидним, як біле та чорне, і тому не потребує пояснень.
Для мене очевидно, що воюють не за «державу», навіть якщо під державою розуміти те, чим вона є, тобто набір інституцій.
Тим більше не за державу в тому сенсі, який в це слово вкладають арестовичі та інші потвори – тобто за «владу», ще й владу персоніфіковану тими, хто наразі обіймає політичні та державні посади.
Воюють за КРАЇНУ. За НАЦІЮ. Тобто за те, що від природи своє – і на що зазіхнули та що хочуть загарбати та знищити чужинці.
Ця різниця свого та чужого, рідних та ворогів – основа ідентифікації людини, і воюють завжди за своє та своїх в найширшому сенсі. За те та за тих, кого та що люблять, та проти того та тих, хто/що загрожує тим/тому що ти любиш.
Держава в цій схемі річ другорядна, допоміжна – її інститути мають допомогти організувати війну за своє та своїх проти ворожого та чужого, і не більше.
І якщо ми самі (а ніхто, крім нас, нам в цьому не винний) поки не спромоглися побудувати цю державу, тобто ці інституції, такою/такими, щоб нас задовольняла їхня ефективність, це не привід дозволити ворогам знищити ці поки що недосконалі, але наші і придатні до подальшого розвитку інститути, та замінити чужими – з тим, що от на них ми вже ніколи і ніяк вплинути не зможемо, і муситимемо терпіти їх якими є, тобто якими їх зробила інша, відмінна від нас, нація.
Це було б точнісінько так, навіть якби нас намагались завоювати країни із більш розвиненими та ефективними інституціями – все одно ми маємо вчитись самі, хай і у тих самих країн, але самостійно, аж поки не побудуємо те, що нас задовольнятиме.
Однак у реальному житті реальні окупанти замінюють наші недолугі державні інституції та практики своїми – щонайменше так само недосконалими (зокрема корумпованими, бюрократичними, нелюдяними тощо), а зазвичай незрівнянно гіршими за наші, ще й завідомо настроєними проти «аборигенів» на окупованих теренах. Тож навіть при найбільш споживацькому ставленні до держави «гешефт» виходить щонайменше невигідний.
Але боюся, що для більшості потворок арестовичевого типу наведені вище, насправді елементарні, аргументи – заскладна «вища математика». Чи можемо щось пояснити доступно для них?
Не пробуємо пояснити основи суспільного договору та такі ази Конституції, як те, що наявність прав (від яких жодна з потворок не поспішає відмовлятись, користується ними, качає їх де і як тільки може) прямо передбачає певні обов’язки, і ці речі нерозривно пов’язані. Якщо потворка цього сама не відчуває та не розуміє, боюсь, ми вже йому це не пояснимо, провтикали родина та школа багато років тому.
Виносимо за дужки такі очевидні речі, що оте «нічого», яке нібито держава йому «не дала», насправді, включає в себе купу всього від освіти та медицини до дорожнього руху за правилами (та й, власне, самих доріг для цього руху), що в грошовому еквіваленті коштує більше аніж середньостатистична потворка, яка це озвучує, колись за життя заробила. Не повірить, бо воно ці речі не цінує, і водночас щиро вважає, що всіма цими функціями йому абстрактна «держава» чомусь зобов’язана просто по факту, що воно тут народилось, воно ж у відповідь не зобов’язане нікому та нічим.
Не нагадуємо, що цю саму ненависну йому «владу» потворка сама собі обирає, ніхто її нам з Марса не надсилає на голову – воно настільки тупеньке, що ніяк не бачить зв’язку між своїм голосуванням та якістю людей у владі.
Але є речі, доступні будь-якій потворці, і наше завдання це пояснювати.
Найважливіше для потворки збагнути, які реально варіанти її очікують – от не у теорії, а в реальному суворому світі.
Частина доступних аргументів наведені у пункті 2. І оскільки уява потворки може бути влаштована специфічно, і воно може впритул не вірити, що от саме його зґвалтує голодний бурят та/або заріже розлючений кадирівець («а його ж завіщо?!»), то от принаймні пояснити йому, де зараз всі ті, хто намагався відкосити від мобілізації у ЛДНР та Криму, видається можливим.
Тобто потворка має збагнути, що воювати все одно піде: якщо не за свою країну, то за росію, і от там вже ніяк не відкрутиться.
Ну, а наостанок взагалі-то варто боротись не лише із суттю цього гнилого запитаннячка, а ще і з формулюванням.
«Чому я маю помирати…» – вже відпочатку крива постановка питання.
Робота солдата – не помирати, а вбивати. Вбити ворога та самому лишитись живим – саме для цього людей мобілізують до війська, а не на смерть.
Так, на війні ризик загинути вищий, аніж у тилу, але це саме про підвищені ризики, а не про вірну смертушку, і наразі тих, хто воює вже майже два роки живий та відносно здоровий, поки що (тьфу-тьфу!) незрівнянно більше, аніж наших загиблих героїв.
Піти на війну – це не «піти помирати», а піти вбивати ворогів, щоб повернутись героєм. І більшості це вдасться.
8. Чому я маю служити, якщо не служить син Порошенка?
(чи брат Єрмака, родичі депутатів, діти міністрів – доповнити список за смаком)
Цей аргумент «справедливості» я з огидою чую ще з далекого вже 2014, і це насправді всього лише варіант наведеного вище «аргументу дезертира Арестовича».
Мені було дико почути нещодавно цей аргумент у виконанні одного з колишніх нардепів від блоку Порошенка – того самого Порошенка, відсутність чийого сина на фронті за цією логікою мала б перешкодити мені воювати за свою країну у «Айдарі». Здавалося б, ну хоча б власний прикрий досвід мав би навчити хоча б політиків з цього табору, але ж ніт, спокуса дешевого популізму така сильна…
Так от, не знаю як там хто, але я не воював за Порошенка, так само і за Турчинова (коли я взяв до рук зброю, в.о. президента ще був він). Я воював за свою країну, яка належить не президенту, яким би не було його прізвище, а мені, моїй родині, моїм друзям та мільйонам інших українців.
Власне, воював за цих українців – тих, яких я люблю, і тих, кого недолюблюю, бо не всі вони були в змозі захистити себе самі, тож потребували захисників.
За мою країну, до якої вдерлися зайди, та за мою націю, яку ці зайди хочуть ліквідувати.
Так само наразі я знаю дуже багато наших захисників, але не знаю жодного, хто б воював за Зеленського. Вони так само воюють за нашу країну та за всіх українців у тилу. Зокрема і за мене, який, на жаль, перейшов до категорії тих, кому потрібні захисники.
Якщо умовний «синпорошенказеленського» готовий взяти до рук зброю та стати до лав захисників – значить, його добре виховали, і після повернення з війни він матиме гідне життя громадянина. Якщо не готовий – це варто буде пригадати на наступних виборах, вирішуючи, чи продовжити мандата його батькам і чи давати старт його власній кар’єрі. І все. Не більше і не менше.
Що дасть публікація списку родичів можновладців, які служать або, навпаки, не служать у ЗСУ? Наразі – нічого корисного, лише зайвий аргумент для прикриття власного боягузства ухилянтів фіговим листочком «бажання справедливості».
А от після війни цей список міг би бути корисним перед наступними виборами.
Бо якщо б навіть виявилось, що з нинішніх можновладців жодний не має рідних на фронті (що, наскільки я знаю, далеко не так, але уявимо найгіршу картину) – це б значило лише те, що ми не вміємо обирати у владу достойних.
Але це аж ніяк не значило б, що ми маємо через це наше невміння допустити окупацію нашої країни, та назавжди позбутись будь-якого шансу коли-небудь кого-небудь кудись обирати.
Якщо виграємо цю війну – матимемо безліч часу та можливості навчитися обирати кращих із нас. Програємо – вже ніколи не навчимося.
9. Навіщо армії примусово мобілізовані?
(адже вони будуть поганими солдатами, з низькою мотивацією, тікатимуть, дезертируватимуть тощо)
Це питання, незрідка одразу ж разом із категоричною відповіддю на нього – ніт, звісно ж такий непотріб нікому не здався! – можна почути від цілком адекватних людей, включно із бойовими командирами та бійцями-добровольцями.
Звісно ж, кожний, маючи вибір, волів би воювати пліч-о-пліч із мотивованими добровольцями. І під командою мати добровольців – це зовсім не те саме, що наловлених ТЦК мобіків.
Але ж ключове тут – «маючи вибір». А ми вже його не маємо.
Кожна нація має досить обмежений відсоток пасіонаріїв – потенційних добровольців. Ми в цьому сенсі нічим не гірші за інших, може, навіть і серед кращих. Але об’єктивно пасіонаріїв завжди меншість, і це насправді нормально – адже у мирний час від них буває більше проблем, аніж користі, отож мудрий природний добір тримає їхній відсоток у популяції в певних визначених межах. Українці в цьому сенсі просто така само нація, як усі.
На жаль, жодна велика війна ніколи в історії не вигравалась виключно силами добровольців. Тут працюють закони великих чисел – проти мобілізованої маси доводиться виставляти таку само мобілізовану масу, а не купку навіть супермотивованих пасіонаріїв.
Тобто без тих, кого держава мобілізує недобровільно, ми просто фізично не протримаємось.
Але справа не тільки у цьому.
Не варто вважати, що кожний, хто не прагнув до війська та на фронт – обов’язково лайно, боягуз, і головне, що це невиліковно.
Не хотіти на війну – це взагалі-то нормально. І боятися смерті та інших незручностей у війську – так само нормально.
А на природну слабкість часто накладається вплив оточення, і, м’яко кажучи, далеко не завжди друзі та родичі морально підтримують навіть тих, хто добровільно збирається воювати («і ото воно тобі треба? В тебе ж діти, справи, здоров’я вже не те…» – так наче у інших ні дітей, ні справ, ідеальне здоров’я), натомість, у ухилянта зазвичай безліч адвокатів, бажаючих допомогти переховатись, готових купою «аргументів» виправдати слабкість та побудувати цілу лінію моральної оборони, навіть якщо сам ухилянт вагається та відчуває що йому насправді просто страшно…
Держава має допомогти слабкому індивіду подолати абсолютно природну слабкість, підштовхнути до єдиного правильного в нинішніх обставинах вибору. На жаль, підштовхнути навіть репресивними заходами, бо нема часу на довге лагідне переконання.
А от коли людина вже опиняється у війську, з нею стаються зовсім несподівані (в тому числі для неї самої) трансформації.
Вчорашній ухилянт, якого виловили та примусом притягнули до війська, після першого шоку прибуває на фронт абсолютно пригнічений та розгублений. А там – зовсім інше життя, абсолютно відмінне від всього його попереднього досвіду.
І в цьому житті раптом зовсім по іншому вибудовуються пріоритети, міняється шкала важливого та другорядного.
Міняється ставлення до страху і ієрархія страхів.
Зокрема, підвести не абстрактну державу, а товариша поруч у окопі стає в якийсь момент страшніше, аніж загинути самому.
Ворожі снаряди продовжують лякати (а їх треба боятись, бо втрата обережності – вірний шлях у «двохсоті»), але цей страх із непереборного та ледь не містичного, яким виглядав у тилу, досить швидко стає цілком контрольованим, можна сказати робочим. З ним можна жити, і навпаки – під контролем він допомагає вижити.
Натомість страх зганьбитись перед друзями у окопі стає екзистенційним і мотивує в моменти слабкості.
А потім поруч гине товариш. І це раптом викликає не відчуття «я наступний», а сувору злість та бажання помсти. І якщо в першому бою новобранець відстрілюється ледь не з переляку, просто щоб не загинути самому, то після цього він вже воює за себе та побратима і стає смертоносним для ворогів.
А ще виникає банально… звичка. Так, людина така істота, яка звикає до всього, і до війни в тому числі. Як каже один мій друг, «привоювались».
А коли людина «привоювалась», з нею стаються інші метаморфози.
Вчорашній ухилянт чи «какаразніца» відчуває себе Захисником. От саме так, з великої «З».
Випрацьовується і громадянська позиція, і людська гідність, які з якихось причин не були досить розвинуті «на гражданці».
А за якийсь час вчорашній ухилянт – примусовий мобік вже сам з погордою відгукується про всіх отих там тиловиків. І дійсно має на це право, бо воює і захищає.
Війна – жахлива кузня, яка виковує захисників з дуже різного людського матеріалу. І з фронту до тилу по війні повернеться значно більше громадян та патріотів, аніж свого часу відправилось з тилу на фронт.
Звісно, так буває не з усіма. Хтось, хто втікав від воєнкома, але не зумів, таки стане у війську дезертиром. Хтось зіп’ється в кончені «аватари», хтось вчинить самостріл або суїцид. Це також частина страшної воєнної реальності, від якої нам нікуди не подітись.
Але перший шлях, із примусово мобілізованого боягуза у лицарі-захисники, проходять значно більше бійців, і саме його слід вважати типовим.
Тож нема чого боятись отримати поруч в окопі або під командою вчорашніх ухилянтів – завтра багато хто з них ще може дати фори декому із матьорих служивих.
10. Чи будуть служити жінки, і чи це потрібно?
Наскільки я знаю, це персональна ідея однієї народної депутатки, не підтримана, крім неї, ніким, і навіть нею формально не внесена до Ради.
Жінки, які мають бажання служити добровільно, мають наразі таку можливість, і це прекрасно.
Жінки-лікарки є військовозобов’язаними з давніх часів, і це ніхто не змінював в жодну сторону.
Мобілізація всіх інших жінок не потрібна, користі з цього дуже мало, якщо взагалі є, а от шкода фронту чимала. Психічний стан наших захисників, яким замість спокою за свої родини доведеться переживати за мобілізованих жінок та за дітей які раптом лишились не лише без тата, але і без мами, я навіть не хочу собі уявляти.
А як же Ізраїль та войовничі ізраїльтянки? Там система призову жінок існує кілька поколінь, і з молодшої школи дівчат готують до цього. Можливо, ми в майбутньому також до цього прийдемо, чом би й ні. Це питання до обговорення після перемоги.
Але цю війну нам ще треба відвоювати за класичними гендерно-нерівними шаблонами, саме з таким консервативним розподілом гендерних ролей, як був у наших дідусів та бабусь під час світових війн.
Ну, а дівчата, які відчувають себе амазонками-косачками, вже давно добровільно в пікселі, і часто дають сто очків вперед більшості хлопців, і від жодної з них я пропозиції жіночої мобілізації не чув.
11. Чи варто допустити до лав ЗСУ засуджених та ув’язнених?
Особисто моя думка – так.
Звісно, крім засуджених за деякі види злочинів, так, наприклад, ґвалтівникам я б зброю до рук не давав.
Але слід розуміти, що ми в такий спосіб не вирішимо проблеми комплектації ЗСУ та не уникнемо масової мобілізації.
У нас сидить загалом біля 60 тисяч ув’язнених, це включно із жінками, літніми людьми, хворими та немічними. Тобто при добровільному наборі (а мова лише про нього) ми зможемо набрати з-за грат «навскидку» тисяч десь від 6 до 12, не більше. Тобто 1-2 бригади.
Тоді чому ж я «топлю» за цю ідею, якщо вона так мало дасть для перемоги?
А, власне, заради цих людей. Війна – той катарсис, який дуже багатьох змінив внутрішньо та змусив переродитись. Тож, на мою думку, варто дати засудженим співгромадянам шанс через фронт повернутись до соціуму, очищеними від «гріхів» та ресоціалізованими.
Гірше від цього точно не стане нікому, а якщо навіть лише кілька тисяч людей повернуться гідними громадянами – це однозначно на користь всім нам.
12. Може, варто мобілізувати всіх нардепів та чиновників?
Абсолютно шкідницька ідея.
Не дарма відповідну петицію на сайті президента зареєстрував не аби хто, а агент «Буратіно» – нардеп Дубинський. Вже сам факт його авторства міг би сказати будь-кому при тямі, що навряд чи пропоноване рішення на користь Україні.
Що по суті не так у пропозиції «Буратінки», крім авторства?
Справа у тому, що, якщо ми запитаємо кожного з підписантів петиції, чи потрібно під час війни ухвалювати закони, необхідні для ведення цієї війни, гадаю кожний з них без вагань відповість ствердно. Хтось має регулярно продовжувати воєнний стан, ухвалювати воєнний бюджет, зрештою, вирішувати, хто підлягає мобілізації, а хто ні. Це нібито очевидні речі, правда?
Так от, оцей “хтось” – це саме Верховна Рада, вибачте за констатацію очевидного. Ніхто інший цього робити не може і не має права.
І якщо мобілізувати всіх нардепів, ми отримаємо від сили один батальйон, та й то неповного складу – і натомість повністю ліквідуємо в країні законодавчу владу. Бінго!
А якщо на додаток до законодавчої треба знищити ще й виконавчу владу – включаємо до тексту петиції «всіх держслужбовців» (цитата), і від держави залишається хіба що воююча армія, без жодної іншої інституції. Ну, а армія без держави – це хіба що повстанці, без надійного тилу та забезпечення…
От вам і весь популізм «простих та справедливих рішень», який дивним чином збігається з інтересами окупантів. Правда, несподіваний збіг?
13. А що з поліцейськими, прокурорами тощо?
Тут справа трохи цікавіша та складніша, ніж у попередньому пункті.
Якщо хтось пропонує мобілізувати «їх всіх» – це рівно те саме, що пропонує «Буратінка», дивимось попередній пункт.
А от питання про те, чи дійсно їх у тилу в часі війни потрібно аж так багато і чи не переглянути квоти на бронювання – оце вже інша історія.
Правда ж, ви при виході з дому не відчуваєте аж такої сильної загрози бандитського нападу, яка була б співставна із загрозою ворожої окупації?
І правда ж, не мені одному видається, що ідея встановити поліцейську охорону у кожній українській школі та пропускати школярів на уроки через рамку-металодетектор – це саме шедевр креативної думки на тему «яку б таку неіснуючу загрозу вигадати у тилу, щоб тільки не мобілізували…»?
Якраз ініціатива поліцейської охорони у школах – яскравий доказ, що чисельність поліції надмірна для виконання дійсно критично необхідних функцій. Якщо є кого поставити на охорону невідомо від чого кількох тисяч шкіл – от як мінімум цих людей точно можна і треба відправити воювати.
Нещодавно шеф Нацполіції публічно виправив, наскільки розумію, моє твердження про чверть мільйона поліцейських, які нас бережуть у тилу, і сказав що їх тільки сто тисяч.
Якщо говорити саме про Нацпол, то наразі її чисельність 140 тисяч «штиків». І як ти не крути, але з цього числа точно можна мобілізувати не менше тисяч так сорока, без зменшення функціоналу інституції. А це все ж таки чи не десяток бригад, або ж ще краще 40 тисяч сержантів та молодших офіцерів до багатьох новостворених підрозділів.
Але ж, крім Нацполу, також є ДБР, СБУ, прокурори, НАЗК та НАБУ, фіскальна поліція, митниця – разом це точно не менше, ніж чверть мільйона боєздатних чоловіків, певну частину яких, тисяч так сто «навскидку», можуть на час війни замінити їхні колеги шляхом переходу на півтори ставки замість однієї, м’яко кажучи, не найбільша незручність в часі великої війни за виживання країни…
Окреме питання – молоді пенсіонери МВС, СБУ, інших спецслужб та прокуратури.
Всі ці люди стоять на так званому спецобілку, тобто їх не можна призвати до лав ЗСУ, лише до їхніх же «контор». «Контори» переповнені, їхні штатки забиті, і ніхто відставників туди не покличе – а для воєнкомів вони «табу», необліковані та недосяжні… І тут мова про десятки тисяч осіб.
14. А чоловіків за кордоном справді можна мобілізувати?
Це ідея із тої серії, що наповнити держбюджет за рахунок скарбів Полуботка – було б дуже добре, якби було хоч трохи реально.
На жаль, жодних механізмів примусової мобілізації українців за кордоном у нас нема, а спроба їх звідти екстрадувати буде дуже потужним пострілом собі в ногу.
Якщо ми спробуємо вимагати видачі ухилянтів із Європи, всі вони подадуть заяви на надання політичного притулку, і всі європейські суди будуть завалені їхніми справами. В підсумку притулок їм нададуть, оскільки на Заході «пацифізм» та ухилення від примусового призову давно вже є «залізобетонною» підставою для надання захисту.
Тож новобранців ми не отримаємо, натомість європейські суди та преса будуть просто заповненими плачами та стогонами наших новоявлених «пацифістів».
Рашистська пропаганда миттєво розкрутить тезу про те, що навіть путінська рашка не намагається вичепити своїх «бєглих» з-за кордону, тож Україна виглядатиме більшою диктатурою, аніж Мордор, і купа європейців на це поведеться.
Враховуючи, що підтримка України за кордоном і так меншає з кожним тижнем та місяцем, ми мало чим іншим могли б собі нашкодити гірше, аніж спробою вимагати видачі ухилянтів.
Все що ми можемо реально – звертатись до сумління та вести якусь рекрутингову кампанію для закордонних українців. Але ефективність її я б особисто оцінив як швидше за все нульову або щось біля того.
Я знаю чимало українців, які добровільно повернулись з-за кордону щоб воювати за свою країну. Мій друг, якого війна застала аж в Антарктиді на «Вернадському», навіть не дочекався перезміни експедиції – «яхтостопом» дістався Аргентини, і вже на четвертому тижні війни був у окопах під Миколаєвом. Мій колишній студент з Могилянки покинув докторантуру у одному із кращих університетів Швеції, до якої йшов років десять, і наразі воює під Славянськом. Це все було, і ми нічим не гірші за ізраїльтян, які також на початку війни масово повертались захищати країну.
Але зараз давно не початок війни, і, на жаль, ще далеко не кінець, тож гадаю що потенціал добровільного повернення практично вичерпаний, можливо, за окремими винятками. Ну, а щодо недобровільного – дивись вище.
15. Як щодо ідеї про можливість відкупитись від мобілізації «через сплату податків»?
У тому вигляді, як її подали, тобто «платиш із зарплатні 6 кілогривень податків – не служи», ця ідея не лише аморальна, але і винятково шкідлива з практичної точки зору.
Аморальність тут не тільки у нерівності та несправедливості, а в першу чергу у тому, що взагалі-то платити податки із заробленого – такий само базовий обов’язок кожної людини, як і захищати свою країну.
Ідея звільнити від виконання одного обов’язку просто за те, що ти сумлінно виконуєш інший – абсурд, порушення основ суспільного договору.
Той, хто так само, як ти, платить податки, але у меншій сумі, бо менше заробляє, виходить має виконувати всі свої обов’язки, а той, хто заробив трохи більше, від одного з них звільняється? В голові у авторів ідеї явно бракує елементарної логіки, не кажучи про правосвідомість.
З економікою війни автор ідеї також не дружить, бо пропонована сума, навіть якби йшлося не про податки, а про додатковий донат, просто смішна порівняно із витратами навіть на утримання одного бійця.
Особисто я людина стосовно війни вкрай прагматична і вважаю прийнятним практично все, що реально сприяє перемозі. Тому була б моя воля, я б розглянув ідею «відкупу», але зовсім у іншому форматі.
Якщо ти сплатив всі податки (ще раз: це і так є твоїм обов’язком), а вже після цього із своїх особистих коштів утримуєш повністю щомісяця хоча б одне повне стрілецьке відділення, тобто 10-11 бійців, а ще краще взвод (30 бійців), і утримуєш саме повністю, із їхньою зарплатнею та бойовими, спорядженням, бензином на транспорт тощо – нема проблем, від тебе дійсно в тилу значно більше користі, аніж якщо ти станеш одним рядовим бійцем у цьому ж відділенні чи взводі. Справно плати – і цим ти більше допоможеш перемозі.
Це так само про нерівність багатих та бідних, але вже не про те, що наша армія стане суто «пролетарсько-бомжацькою», а країна поділиться на більшість військовозобов’язаних лузерів та меншість успішних «ухилянтів в законі».
При такому цензі мова йшла би про те, що невеличкий прошарок найбагатших відкуповується від тягаря служби та ризиків війни ціною дійсно значного матеріального внеску у фінансування війни, а абсолютна більшість українців лишається у одному човні рівно розподілених ризиків.
Я міг би порахувати, скільки приблизно це виходить, і на скільки порядків більше за 6 тисяч, але не бачу сенсу.
Справа у тому, що мій прагматизм поділяють, м’яко кажучи, не всі.
І навіть я погано собі уявляю, як я б пояснював пропоновану мною ж норму про «броню для спонсора стрілецького відділення» не самим бійцям цього відділення (вони то якраз би зрозуміли), а їхнім матерям та дружинам…
Тож гадаю, негативні психологічні та соціальні наслідки будь-якого варіанту відкупу значно переважать можливі матеріальні вигоди для армії, тому навіть їхнє подальше обговорення варто визнати шкідливим та зняти з порядку денного.
16. Ну, а лотерея від Милованова?
Милованов, певно, найбільш видатний «теоретик кунфу» у всьому нашому «бомонді». Пригадую, як ще в часи роботи міністром економіки цей достойник щиро бажав підтримати українську науку і пропонував давати вченим премію «в розмірі 20% від вартості їхніх відкриттів». На жаль, він не затримався у Кабміні, тож я так і не дочекався, як би він обчислював вартість 20% від законів гравітації Ньютона або теорії відносності Ейнштейна.
Ідея мобілізаційної лотереї в наших реаліях це приблизно із тої ж серії і змушує замислитись, чи не за лотереєю у нас інколи обирають міністрів?..
Якщо серйозно, то перш ніж мавпувати американську модель минулого століття варто поцікавитись, яку проблему ця модель вирішувала.
Тоді в Штатах була величезна кількість резервістів, а відправити на війну слід було незначний відсоток від цього числа. Абсолютна більшість солдатів мала служити простими піхотинцями. При такому «розкладі» єдиною проблемою була соціальна справедливість та відсутність корупційних ризиків при мобілізації – і саме цю проблему вирішувала лотерея.
Гадаю, очевидно, наскільки у нас картина інша.
Людей гостро не вистачає, призову підлягатиме дуже істотна частина від загального числа мобілізаційного резерву, а якщо війна затягнеться дуже надовго, поступово по черзі можливо відслужать всі зобов’язані.
Також важливим є набір не просто людей, а потрібних кількостей людей тих чи інших військових спеціальностей, що абсолютно виключається при лотерейному підході.
Ну, і зрештою це можна було б хоча б дискутувати, якби ми обговорювали початок мобілізації. Але нас вже захищає мільйон людей, набраних за чинним законодавством, і всі пропоновані наразі адекватними людьми новації є саме модифікаціями діючого закону, його вдосконаленням, спрямованим в першу чергу на те, щоб він повноцінно виконувався, а не саботувався.
В цій ситуації пропонувати зненацька повністю замінити саму основу діючої мобілізаційної системи – типовий приклад мислення категоріями «сферичного коня у вакуумі», що загалом характерно для «милованівщини». Кого детальніше цікавить це явище як таке – гугліть «ефект Даннінга – Крюгера».
17. Наскільки хороший чи поганий внесений законопроєкт від Кабміну?
З врахуванням того, наскільки ми запізнились із цим законом (нагадаю – більш ніж на рік), і наскільки тепер мусимо поспішати, вважаю його цілком прийнятним за основу.
Сподіваюсь, Рада винесе його на голосування в першому читанні вже на наступному тижні і попри спротив популістів проголосує за основу.
А от далі в режимі депутатських правок між першим та другим читанням, на мою думку, його можна і необхідно дещо «допиляти» та вдосконалити, бо наразі він дуже сирий та містить окремі недопрацьовані та навіть ризиковані норми.
Час тисне, нема коли розводитись із перевнесенням законопроєкту або розробкою з нуля альтернативних. На мою думку, наявний кабмінівський проєкт цілком придатний для доопрацювання, і це можна (і треба!) зробити в межах січня.
