Бронзова призерка чемпіонату світу із сучасного танцю Валерія Ковальчук з Івано-Франківська щодня виходить на мирні акції у Кракові, щоб донести Європі правду про злочини РФ в Україні. Підтримати свою країну та воїнів дівчина вважає своїм обов’язком. Тому двічі на день, о 12:00 та 19:30, її можна побачити на центральній площі міста з українським прапором у руках.
Як іноземці сприймають війну в Україні, що мотивує щодня ходити на акції та яку допомогу вдалося зібрати у Польщі для української армії, Валерія розповіла в інтерв’ю Суспільному, передає Правда.іф.
— Де тебе застала повномасштабна війна?
— У серпні 2021 року я виїхала на навчання у США за програмою обміну FLEX. Жила в американській сім’ї у штаті Вісконсін. У мене війна почалася 23 лютого. Я дивилася засідання Ради Безпеки ООН. Потім Путін оголосив “спеціальну операцію”. Я зателефонувала рідним і сказала: “Прокидайтеся, війна почалася”. Цю ніч я не спала, хвилювалася.
— Як відреагували твої американські друзі на вторгнення РФ в Україну?
— Сім’я, в якій я жила, дуже переживала за мене і за ситуацію в Україні. Дуже підтримували мене й друзі. Пропонували допомогу. В американській школі зі мною навчалася дівчинка з Одеси. І ми разом із вчителями організували збір грошей. За три дні зібрали понад 20 тис. доларів, які надіслали людям в Україну. У столиці штату Медісоні впродовж березня щонеділі відбувалися акції на підтримку нашої країни. Їх організувала українка. Я приходила туди. В акціях брали участь люди з України і зі США. Ми розповідали американцям про злочини Росії в Україні — вбивства людей, тортури, фільтраційні табори.
— Ти повернулася в Україну у травні 2022. Як змінився Івано-Франківськ під час війни?
— Моє місто стало іншим — тривожнішим. Багато людей в чорному одязі, військових, таблички з адресами укриттів на дверях магазинів, черги із сотень людей за гуманітарною допомогою, блокпости на дорогах — ось таким став Івано-Франківськ. Я вперше у житті почула сирену, насправді дуже злякалася, Я ж поверталася із думкою, що вдома — війна. Однак, коли все бачиш на власні очі, то по-іншому сприймаєш.
— Ти зараз мешкаєш у Кракові (Польща). Відколи і як часто у місті відбуваються акції на підтримку України?
— Акції в Кракові проводять з першого дня повномасштабної війни. 24 лютого багато людей вийшли на протести до консульства Росії. Згодом прикарпатець, який вже багато років живе у Кракові, Андрій Фученко виходив на мітинги на центральній площі Кракова біля пам’ятника Адаму Міцкевичу. До нього долучився Олександр. Вони біля себе і почали гуртувати людей.
Я приходжу на акцію щодня, відколи переїхала в Краків. З нами стоять і білоруси, і поляки. Ми поширюємо культуру — співаємо українські пісні, декламуємо вірші. Я щодня виголошую промову англійською мовою, бо Краків — туристичне місто. Розповідаю про злочини РФ проти України, що зараз переживають українці, і пробую донести до всіх, що Україна зараз бореться також і за європейців, тому треба згуртуватися і підтримувати нашу країну. Ми ходимо щодня під посольства США, Німеччини та Франції — нагадуємо про те, що Україні потрібна допомога.
Окрім щоденних акцій, є й масштабніші. 25 липня двоє хлопців з України виїхали велосипедами до Лондона, щоб показати світу, що війна — ближче, аніж люди думають, і можна на велосипедах доїхати. Нещодавно ми проводили акцію, щоб світ визнав Росію країною-терористом. Було дуже багато людей.
— Я знаю, що ти й сама провела перформанс на підтримку України. Розкажи про нього
— 18 липня я вийшла на головну площу Кракова з плакатом “Підтримуєш Україну? Обійми мене”. Дуже багато людей підходили обіймати — люди з різних куточків планети. Вони знали про ситуацію в Україні й висловлювали свою підтримку.
— Під час акцій ви збираєте гроші на ЗСУ. Що купили для українських бійців?
— Ми поставили скриньку і перехожі жертвують гроші. За них купили для українських військових дрони, тепловізори, військову амуніцію.
— Що тебе мотивує щодня ходити на акції?
— Мотивує потреба нагадувати світові про війну Росії проти України. Бо світ забуває, інтерес до України падає. І якщо ми не будемо там стояти, то люди не пам’ятатимуть, що в сусідній країні триває геноцид українців. Ходити на акції — мій обов’язок. У країні, де немає війни, де не літають російські ракети, треба виходити на вуличні акції. В Україні захисники і захисниці віддають своє життя, то можна віддати свій час тут, щоб підтримати нашу державу і солдатів.
