З найближчого понеділка, 8 липня, входить у дію путінський указ про заборону пасажирських авіаперевезень з Росії до Грузії. Хтось може на це сказати: «Ну чому завжди так? Чому будь-який провал російської політики закінчується тим, що російський президент щось учергове забороняє власним громадянам?» А я відповім: «І правильно робить, нехай його громадяни знають, кому і за що вони мають дякувати!»
Та й для Грузії спокійніше: завжди-бо є вірогідність, що ще один російський пасажирський літак, наприклад, упаде. Або спалахне на злітній смузі. Або піде на таран з якимось іншим літаком – просто так, заради великороських амбіцій. Унаслідок чого, як уже свого часу попереджав той-таки Путін, загинуть усі, але громадяни Росії при цьому матимуть ту суттєву перевагу, що потраплять у рай.
Потраплять чи не потраплять, перевірити поки що нікому з нас не вдасться. Тож нехай росіяни краще сидять удома, а про чудову Сакартвело тимчасово забудуть.
Дуже прикметно, що все це трапилося водночас із шаленим сплеском моди на Грузію. Свідченням її – й незліченні туристичні пропозиції, й повсюдна телереклама грузинських курортів, і дедалі гучніші заклики придбати у Грузії нерухомість, укластися в їхні готелі та резорти власною копійкою й не відходячи від домашнього комп’ютера. Додамо сюди безкінечні гастролі балету Сухішвілі або Ніно Катамадзе. Додамо Кікабідзе. І Піросмані додамо – з погляду вічності.
А чергова хвиля грузинського куховарства, яка так рясно заполонила не тільки наші, але й польські міста? При цьому в Польщі всі ті повсюдні хінкальні, як і «хачапурі з вином», незрідка відкривають замасковані під грузинів українці. Ну а якщо й не відкривають, то в будь-якому разі працюють у них, наприклад, офіціантами. Таким робом маленька Грузія за посередництвом своєї особливої кулінарної слави дає змогу заробити на життя і нашим співгромадянам. Це наче такий потрійний економічний союз Польща – Грузія – Україна. Поляки забезпечують клієнтуру і грошву, грузини – бренд і чачу, українці миють посуд і загалом обслуговують. Усе по-чесному.
І ще не забудьмо про всюдисутнього Саакашвілі. Втім, він уже далеко не грузинський, а український політик – так чіпко й не на жарт за нас ухопився. Це, зрештою, чи не єдине, чим ми допомогли братам-грузинам – відтягли Міхо на себе. І навіть під час протестної штовханини, щодо якої він – правди ніде сховати – ще й досі мастак, грузини вже не кличуть його додому.
До речі, про недавні протести.
Здалека могло скластися враження, ніби Грузія у стосунках із Росією дещо заспокоїлася. Ніби грузини все забули і пробачили. Ніби вони толерують якщо не політику Путіна, то принаймні простих росіян із їхніми квазікультурними та квазірелігійними сантиментами й передусім – уявною любов’ю до всього грузинського. Бо інакше чого б вони туди так масово перли? Чого у Грузію в рази більше, ніж у рідний Крим? Я ж пам’ятаю ці натовпи, ці стоголові російські отари на вуличках і по винарнях Старого Тбілісі – як у травні 2016 року, так і в жовтні 2018-го.
Загалом таки зрозуміло чого. У Грузії красивіше, смачніше і дешевше. Та ще й – на відміну від усяких європ – усі говорять із тобою твоєю ж мовою. А це для російських туристів узагалі найважливіший чинник – щоб із ними говорили російською. Хочете, щоб росіяни перестали до вас їздити – відповідайте їм англійською.
Грузини відповідають їм російською, і росіяни це люблять. Ну чим не ще одна прекрасна південна провінція великої імперії? Як їй за це не влаштувати православну парламентську асамблею в залі засідань її ж парламенту, як не посадовити на місце спікера одіозного «православного комуніста», що підтримав війну й анексію!
Потужніший детонатор годі й вигадати. Інколи я навіть думаю, що такі персонажі на пострадянських просторах зовсім не випадкові і їх умисне вирощують у секретних лабораторіях. Щоб вони поволі настоювалися, розвиваючи в собі саме той комплекс особливостей поведінки й характеру, що здатні обурити максимальну кількість притомних людей. Це як таргани, яких ніхто не любить, але вони виживають за всіх несприятливих умов. Або як шашіль, який здатен непомітно роз’їсти зсередини найздоровішу деревину. Власне, весь «рускій мир» я бачу таким от шашелем.
Україна сьогодні вкотре ввійшла у звичну для себе недобру фазу, коли нам украй потрібен аналогічний детонатор на зразок «православного комуніста» з Росії у кріслі парламентського спікера. І найближчі вибори несуть нам цілком очевидну можливість цього знущання. От лише чи вистачить українцям грузинського гніву, щоб детонатор здетонував?
