Роман Стефанків зі Старих Кривотул з дитинства мріяв стати військовим і здійснив цю мрію, ставши на захист України.
Про це пише Правда з посиланням на Тисменицьку міську раду.
Роман Стефанків народився 16 червня 1989 року в робітничій родині у селі Старі Кривотули. Мав молодшого на п’ять років брата Івана. З перших років життя був допитливим, щирим та розумним. Любив домашніх тварин, швидко навчився готувати та завжди допомагав матері.
У нього був вівчарка Рекс, якого він придбав.
“Чотирилапий став його другом та улюбленцем, — каже мати, — А ще пригадую його смачні страви, які він залюбки готував для нас, свого сина, друзів та побратимів. Таких смачних дерунів, як умів приготувати Ромчик, вже ніхто нам не приготує”.
У школі Роман навчався добре, мав багато друзів і користувався повагою серед однолітків. У доволі юному віці хлопець визначив свій життєвий шлях.
“Після сьомого класу син сказав нам із батьком, що хоче стати військовим і захищати Україну. Ми підтримали його вибір. Тоді ніхто не міг уявити, що колись йому доведеться віддати за Батьківщину найдорожче — власне життя”, — розповідає мама.
Роман Стефанків став курсантом Богородчанського військового ліцею. Проте, мрію стати кадровим військовим перекреслила хвороба. Романові довелося покинути ліцей та продовжити навчання у школі.
“Ромчик любив слухати музику, писав вірші, мав велику колекцію касет та дисків, якими радо обмінювався з друзями, — мовить мама Героя. — Захоплення музикою в сина було настільки великим, що він організував концерт у нашому сільському будинку культури, на який приїхали десятки виконавців реп-музики із кількох областей”.
Після закінчення школи юнак продовжив навчання в Івано-Франківську, у Західноукраїнському економіко-правничому університеті, обравши спеціальність “Туризм”, бо ще любив подорожі та вмів бачити цікаве там, де інші проходили повз.
Під час навчання Роман зібрав своїх одногрупників та привіз у рідне село, показав їм закинуті шахти, які є біля Старих Кривотул, і територію старого колгоспу.
Та за фахом чоловік не працював. Він став їздити за кордон. Трудився на складах у Польщі та в Чехії. Там знайшов багато нових друзів та знайомих. Роботодавці поважали і цінували працьовитого українця. Йому пропонували залишитися у Європі та будувати своє життя.
Та Роман казав, що лише в рідній стороні він почувається добре, вільно і щасливо. Найбільшою цінністю для чоловіка була родина. Він дуже любив свого сина Давида і завжди знаходив час для близьких.
Коли розпочалася велика війна, Роман був за кордоном, але повернувся додому. Певний час ще працював в Івано-Франківську. З квітня 2024 року став на захист рідної землі.
Після навчань на Львівщині воював на Сумському, Харківському та Донецькому напрямках. Служив солдатом-механіком у 44-й окремій механізованій бригаді.
Був військовослужбовцем 2-го відділення обслуговування та ремонту радіоелектронного обладнання взводу технічної радіоелектронної боротьби ремонтно-відновлювального батальйону. Побратими знали його за позивним “Стефа” – скороченням від прізвища.
На фронті Роман зарекомендував себе як надійний товариш, мужній воїн і людина великого серця. Під час відпусток майже не розповідав про війну, беріг рідних від зайвих переживань. Більше спілкувався з батьком, аби мама не хвилювалася.
Не стало бійця 8 лютого 2026 року. Він загинув унаслідок артилерійського удару поблизу міста Костянтинівка на Донеччині.
За день до трагедії воїн написав мамі, що він із побратимами буде переходити на іншу позицію, та додав: “Я тебе дуже-дуже люблю”.
Синові написав, щоби був чемним та слухався маму. Поховали Героя у рідному селі.
