Неохочі воювати вигадують різні відмазки: «хай спершу депутати підуть на фронт», «на заході України війни наче і немає, а в Космачі он проти мобілізації повстання».
hromadske побувало в Коломиї на Прикарпатті, де на фронт пішли 6 депутатів і 23 працівники міської ради — переважно з високих посад, пише Правда.іф.
Двоє з них загинули: начальник відділу освіти й депутат міської ради. Когось поранили, когось демобілізували через хвороби. Наразі Україну боронить 21 із тих 29, які стали на її захист два роки тому.
«Москалі відрізали голову і грали нею у футбол»
Микола Андрусяк повернувся до роботи після поранення. Нині він керує справами виконкому.
Розповідає, що на початку березня 2022-го група однодумців із міської ради, а також його друзі, куми, рідний брат і він сам домовилися з керівництвом 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», яка саме дислокується в Коломиї, що підуть воювати до них. Простими піхотинцями, бо більшість в армії не служили. Єдиним фахівцем у своїй справі виявився заступник міського голови — Олег Токарчук. Він лікар, тож і на фронт пішов як бойовий медик.
Загалом записалося їх 29: працівники міськради та депутати. А разом із їхніми родичами та друзями назбирався майже цілий взвод.
Запитую, у чому феномен Коломийської міськради? Патріотичний край? Тут і в селах довкола жили люди, які воювали в лавах УПА, були учасниками антирадянської молодіжної збройної організації Галичини, пов’язані з оунівським підпіллям тощо. Коломия опиралася більшовицькій владі як окупаційній дуже довго і затято. Ходив жарт, що комуністи навіть хотіли запровадити спецпотяг «Коломия — Колима».
«Мій дід відсидів у сталінських таборах десять років, баба теж відсиділа десять. Це ще вважалося “по малолітці”, бо потрапили туди дуже молодими, а так би дали по двадцять, — розповідає Микола у своєму кабінеті. — Дід був кулеметником УПА, бабця — в ОУН. Після смерті Сталіна їх амністували. Два дядьки мого тата були вбиті, бо обіймали вищі посади, ніж дід. Одному москалі відрізали голову і грали нею у футбол.
Я розумів, з яким ворогом ми маємо справу, і не дай Боже, щоб він опинився на нашій території. Думаю, у більшості хлопців щось є схоже в біографії».
- Микола АндрусякТарас Подолян / hromadske
- Коломийська міська радаТарас Подолян / hromadske
- Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії у КоломиїТарас Подолян / hromadske
- Портрети українських військових, які загинули на війні, в центрі КоломиїТарас Подолян / hromadske
- Портрети українських військових, які загинули на війні, в центрі КоломиїТарас Подолян / hromadske
Рахував по 9 секунд між пострілами танка
«Ми й у 2022-му розуміли, що потрібні державі. Спершу як маса. Зараз трошки інша ситуація: потрібні фахівці», — розмірковує військовий.
Курс молодого бійця тривав п’ять днів. На 7-8 день уже були перші «двохсоті».
«Ми опинилися на півночі Київщини та Житомирщини, потім біля Чорнобиля. Не розуміли, як воювати, що відбувається, що робити. І перші наші місяці стали місяцями виживання.
Спершу ворог розкладав нас як дітей. Кацапи могли розстріляти кількох цивільних, а решта бігла в наш бік. Ми виходили з місць укриття, щоб їм допомогти, і тоді прилітав дрон. Вираховував, скільки нас є, і лупив», — згадує коломиєць.
Наступний етап війни для нього та земляків — Донеччина і Луганщина у травні-серпні 2022-го.
«Там було цікавіше. Ми пройшли період злагодження й уже розуміли, що і як робимо. Навчилися стріляти й знали, що, як і куди має летіти, — сміється він. — Першу частину війни нас розполовинило на дві роти. Потім мою роту розформували — і я потрапив до побратимів із міської ради. Останні два тижні провели разом у Сєвєродонецьку. Виходили звідти на плотах, адже мости були розбиті».
У серпні «заптурили» автомобіль, у якому був кум Миколи. Усі загинули, а його поранило в ногу — досі лікується. А через тиждень потрапив під обстріл і сам Андрусяк.
«Я злегковажив. Адреналін. Ворог наступав то з одного флангу, то з іншого. Ми — рота вогневої підтримки — його активно зупиняли гранатометами.
Я виліз із посадки й випростався, бо треба видимість: я коригував і наводив АГС. Ну, вони мене й засікли, — сміється, — і почали прицільно стріляти по мені з танка».
Поміж прильотами було 9 секунд на перезаряджання. Микола міг би перебігати потроху в бік побратимів — їх шестеро ховалось у посадці — але розумів, що тоді наведе ворога на них.
Після останнього пострілу його контузило, він уже не міг піднятися. Проте стіна диму дозволила непомітно переповзти до своїх. Миколу поранило в ногу — туди вставили пластину, а за 8 місяців він уже вийшов на роботу. На бійця чекає ще одна операція.
«Ясно, що коли колеги стають побратимами, то в них проявляються якості, про які й не підозрював. Особливо якщо це чоловіки в тісному середовищі. Починають бути схожими на павуків у баночці, — жартує Микола. — Хтось сміливіший, хтось боягузливіший.
Однак під час війни такі штуки нівелюються, братерство все це покриває, все витягує. Мені пощастило, що йшов я на війну з людьми, яких знав. Бо це і довіра, і дружба. Але і втрачати найважче близьких побратимів.
Якщо ти знав когось місяць-два — це теж трагедія. Але не так, як із тими, кого знаєш зі школи. З Любомиром Бордуном, начальником відділу освіти, ми зналися пів життя. Боляче, дуже боляче», — зітхає чоловік.
Зараз на фронті два рідних брати Миколи. Такого багато: у їхній роті воювали і батько з сином. Батька поранили, а коли він лікувався, вбили сина. У кожного з Коломиї на передовій є брат, сват, син або чоловік.
«Це не вибір міської ради — йти воювати. Так збіглося, що міська рада нас об’єднала», — каже військовий. Поза роботою він з колегами допомагає побратимам на фронті. Зараз от ремонтує Starlink.
«Дайте мені зброю в руки»
Справи закрутили Олега Токарчука, заступника міського голови Коломиї, з перших годин вторгнення. Листи громадам-партнерам по всьому світу, організація допомоги, відкриття центру для роботи з переселенцями, хабу для збору гуманітарної допомоги. На початку березня, як і щоранку, він заїхав до центру — і там його попросили… придбати пісок і лотки для котів. Він купив і пішов у ТЦК зі словами: «Дайте мені зброю в руки».
«Хоч і був заклопотаний до пізнього вечора, розумів, що роблю не те, що потрібно», — згадує чоловік. Олег очолює один зі стабілізаційних пунктів на східному напрямку. Він військовий лікар.
Разом із ним вирішили записатися в «Едельвейс» і колеги з міськради. Їм Токарчук сказав: «Нас чекають різні маршрути: мене — робота лікаря за будь-яких обставин, а у вас немає військових професій. Тож подумайте, чи хочете стати піхотою». Та наступного дня прийшли всі.
«Гуртом мобілізувалися та служили в одному підрозділі, в одній роті. У нашій роті розвідки служить мер Борисполя, є в ній і кілька депутатів Верховної Ради, заступник міського голови з якогось містечка Тернопільщини.
Багато пішло воювати з Коломиї — ознака того, що в міській раді працювали патріотичні та вмотивовані люди», — пояснює феномен своєї міської ради Токарчук.
На війні він лікує, а земляки воюють. Як тільки вони проїздять повз лікарні, амбулаторії, стабілізаційні пункти, де він служить, — заскакують побачитися. Близькі ж люди.
«Кави попили, смаколиками обмінялися. Розпитую завжди, як справи, чи добре засвоїли такмед? Якщо ходитимуть без турнікета — кажу, що голову відірву», — жартує лікар.
Біля Бахмута у 2022-му на День медика на його столі з важким пораненням опинився коломиєць Микола Бондаренко, один із 29.
«Мені телефонують, щоби привітати, а він помирає в мене на руках. Дуже важко. Я його добре знав. Це ті втрати, які б’ють найболючіше», — видихає Олег.
Більше колеги до нього не потрапляли, вони переважно дзвонять порадитися: зуб болить, голова. «До кого ж їм ще телефонувати?» — Токарчук завжди готовий допомогти.
- Олег Токарчукfacebook
- Олег Токарчук в стабілізаційному пунктінадано hromadske
- Олег Токарчук в стабілізаційному пунктінадано hromadske
- Олег Токарчук в стабілізаційному пунктінадано hromadske
- Олег Токарчук в стабілізаційному пунктінадано hromadske
«А як до вас потрапити на прийом і коли?» — «Після перемоги!»
У стабпункті до нього часто звертаються: «О, докторе, привіт! Я у вас був», «Ви мою дитину лікували», — це все колишні пацієнти з цивільного життя, де Олег Токарчук був дитячим травматологом.
«Коли боєць потрапляє до мене і бачить знайоме обличчя, то почувається безпечніше. Може розслабитись і точно знає, що йому допоможуть. Хоча ми, звісно, всім допомагаємо. Нема такого, що за коломийських більше боремося. Усі бійці — всі 100% наші рідні», — каже Токарчук.
Він за звичкою з педіатрії називає поранених «котиками» і «зайчиками». Просить підняти «ручку» чи «ніжку». Ті не проти.
«Ще ніхто не поскаржився вищому командуванню, що я називаю його котиком чи сюсюкаюся з ним», — сміється військовий.
Він розповідає, що на фронті доводилося засвоювати деякі професійні навички з нуля. У цивільній медичній практиці він не стикався з вогнепальними пораненнями, та й техногенних катастроф у дитячій травматології немає.
«Проте медикам легше на війні, бо за будь-яких обставин ми воюємо своєю базою: шприцом і бинтом. Не змушені копати траншеї, тримати в руках автомати.
Я не вважаю, що мені важко. Хлопцям в окопах, у багнюці чи на морозі, під обстрілами — устократ гірше і небезпечніше. Мені не складно знаходити для себе мотиваційні речі, не вигоріти ресурсно, ще й підтримувати інших».
Розпитую, по скільки годин найдовше доводиться не спати.
«Минулого року під Соледаром спали по дві години на добу. А під Бахмутом щодня було по 200 поранених, тому про сон ніхто не думав».
Він хвалиться підтримкою міської ради — та допомагає бригаді: дронами, грошима на ремонт автівок тощо. У грудні Токарчуку для стабілізаційного пункту купили генератор за 300 тисяч гривень — тепер він не залежить від вимкнень світла. Команда об’єднання «Самопоміч», до якої входив Токарчук, подарувала столи з підігрівом, а волонтери з Коломиї возять на фронт ліки й одяг.
«Прямо зараз до мене їде машина з колесами для евакуаційного транспорту. Наш мер щомісяця вирушає до бригади. Зустрічається з керівництвом, зі своїми підлеглими. Зі мною зокрема. Ми говоримо про війну і те, що відбувається у громаді. Міський голова називає це виїзними нарадами», — сміється Олег.
Не всі бригади та підрозділи мають підтримку від громад і своїх місцевих волонтерів. Якщо в них пункти дислокації на окупованих територіях (Маріуполь це чи Бахмут), то там усе сумно. Коломийській «десятці» пощастило.
Насамкінець питаю, яка роль Токарчуку найближча: заступника міського голови, дитячого травматолога чи військового лікаря?
«Чесно кажучи, третя. Але я впевнений, що попередні дві мені в цьому сильно допомагають. Я керую стабілізаційним пунктом, і тому управлінська роль для мене дуже важлива.
Якщо є проблеми, швидко знаходжу спільну мову з місцевим самоврядуванням — тут, де ми розміщені. Я лікую поранених, тому роль травматолога теж дуже важлива.
І я щасливий, бо впевнений: роблю те, що маю робити. Війна — це трагедія, це катастрофа, гинуть люди. У мене на столі помирали діти з прифронтових територій. Усе це жахливо. Але для чоловіка робити те, що вважаєш за потрібне, — момент найкращої сатисфакції.
Хтось із поранених хлопців — наших коломийських — рветься назад на війну, бо тут хоч і небезпечніше, але й простіше — чіткий поділ на свій/чужий, а навколо самі однодумці».
Йому телефонує на інший номер цивільний пацієнт:
«Лікарю, як до вас потрапити на прийом і коли?» — «Після перемоги!»
