У Карпатах ватаги вже давно погнали худобу на полонину. Щороку літувати разом з батьком йшов і 22-річний Іван Максим’юк із села Замагора Верховинського району. Та вже третю весну полонинський хід починають без нього.
Іван у війську з 2022 року, а останні пів року вивозить поранених на Запорізькому напрямку, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Наполегливий Іван
На наступний день після вторгнення 20-річний Іван пішов у військкомат, але тоді його відправили додому. Він знову прийшов 3 березня і наполегливого хлопця лишили служити у роті охорони при військкоматі у Верховині.
У серпні минулого року створювався новий бойовий батальйон, тож Іван перевівся туди, аби бути корисним на фронті. Нині Максим’юк служить у 453 окремому батальйоні 141 бригади.
Після навчань в Україні та Великій Британії, у грудні, Іван вже відправився на фронт. Його батальйон зараз виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку. Іван – водій евакуаційної машини, евакуює поранених.
Ми, можна сказати, друге плече, – розказує Іван Максим’юк. – Є бойові медики, які евакуйовують поранених з поля бою, а ми вже після них. Наші медики проводять детальніший огляд, а далі вже веземо на стабілізаційний пункт. Слава Богу, останній час Він оберігає наших хлопців. Наразі рідко є виїзди, але ясно, що стоїмо на варті. Є дві евакуаційні групи, тож ми чергуємося.
За словами Максим’юка, до стабілізаційного пункту їхній екіпаж намагається доставити пораненого якнайшвидше – за 15-20 хвилин. Каже, хоч дорога недалека, але ситуації бувають різні. Зі стабілізаційного пункту до лікарні поранених доставляє вже інший екіпаж.
Між побратимами Іван наймолодший, але, каже, це не заважає працювати, адже всі здружилися, один одного зрозуміли.
Кожен до війни займався чимось своїм, – говорить Максим’юк. – Кожен займався чимось різним і є плюс у тому, що ми можемо одні з одними поділитися чимось й розказувати щось зі свого цивільного життя.
Полонина помагає бути людиною
А Івану є, що розказати. До війни він займався фермерським господарством у високогір’ї Карпат. Разом з батьком працювали на своїй полонині Бибратківка, що на висоті 1200 метрів над рівнем моря. Там ціле літо Максим’юки випасали корів та кіз.
Іван розказує, що то прадідівські землі. Там свою господарку мав його прадід, але у період Другої світової все знищили. Аж у 2011 році його батько – також Іван, почав відновлювати дідову справу. Він побудував на полонині хату й вони з сином працювали там ціле літо.
Літував Іван ще школярем, каже, брали тоді по 12 голів худоби. Аби подоїти їх, хлопцеві треба було до двох годин.
Уже три роки він не ходить літувати, каже, сумує за тою роботою.
Це була робота, яка приносила задоволення і це хотілося робити, – говорить Іван. – Тепер обставини змушують робити інше.
Перше літо після повномасштабного вторгнення полонина Бибратківка пустувала. Минулого року роботу відновили, тож цьогоріч Іванів батько та молодший брат Василько, як каже Іван, «будуть брати цей сезон». Крім корів та кіз, ще будуть вівці. Хоча цьогоріч полонина Бибратківка відкрила сезон одною з останніх.
Тато з братом спеціально притримали, аби ми побули разом вдома, поки я у відпустці, – говорить Іван. – Якби вони би вже пішли догори, то ми б не змогли стільки часу провести вдома. Вони йдуть і вертаються вже аж у середині вересня. І ні разу не сходять.
Також під час відпустки Іван здавав сесію, бо вчиться на першому курсі магістратури на спеціальності «Лісове господарство» у Львові. Хоч перебуває на війні, але паралельно здобуває вищу освіту.
За словами Івана, має підтримку спільноти карпатських ватагів. Вони допомагали його підрозділу, коли проводився збір на авто. Також постійно допомагають підтримкою, посилками.
Ми з хлопцями смакували домашні верховинські й полонинський смаколики, – розказує Іван. – Хлопці дали мені позивний – «Фермер». Питали, як то бути самому на полонині, як працювати, як ночував на стаї, чи ніхто не приходив? Та хто туди прийде? Там гори! До всього звикається, особливо, якщо самому того хотіти.
Досвід літування на війні, каже, допомагає йому залишатися людиною без змін, незалежно від обставин.
І дійсно є багато чого розказати, згадати якихось цікавих історій, – говорить Іван. – Були такі бесіди з хлопцями, що закінчується війна і вони всі до мене на полонину. Я показую їм фото, де там в нас що знаходиться, які пейзажі, які краєвиди. З Божою допомогою, думаю, неодмінно приїдуть.
Також хлопець додає, що вдома час дуже біжить, а ще насторожує тиша. У відпустці Іван находився Карпатами, набрався гірської енергії та мусить повертатися, бо хлопці чекають.
Ми вже там – як сім’я, одне від одного залежимо, – каже Максим’юк.
Авторка: Світлана Лелик
