У 2018 році виставі “Солодка Даруся”, яку поставив в Івано-Франківську режисер Ростислав Держипільський, виповнилося 10 років.
Саме стільки часу ця постановка проймає душі українців у цілому світі, адже акторська трупа немало гастролювала з цією виставою.
Виставу поставили за романом української письменниці Марії Матіос. Це історія про гірку долю Дарусі та її батьків, понівечених радянським НКВД у довоєнний та післявоєнний період окупації радянськими військами Західної України.
227 вистав зіграли актори, однак кожного разу вона була якоюсь особливою.
Десять років тому це була дипломна робота студентів-акторів. Акторки Галина Баранкевич, Надія Левченко та Олеся Пасічняк у цій виставі з першої постановки. Журналістка WestNews поцікавилася у творців вистави, як на їхню думку змінилася вистава.
“Ми подорослішали. Дівчата схудли, хлопці змужніли (сміється). Ми всі працюємо на один результат, тому коли у виставу вводилися нові актори, ми їх підтримували. Це не болючі вводи, бо всі люди, які вводилися це наші колеги з якими ми працюємо вже багато років. Ми всі один одного знаємо. Цю виставу ми робили коли були ще студентами. Це наша дипломна робота. У мене особисто був завжди комплекс, що я не вмію співати, а на цій виставі я заспівала. Тому найтяжче для мене – це було зрозуміти для самої себе, що я таки співаю”, – розповідає акторка Надія Левченко.
“Змінились ми, наш світогляд, інше розуміння життя! Вистава складна, бо складна історія нашого народу, яка знову повторилась. Найважчим було взяти правильний звук, який береться, звучить на початку вистави, бо треба відчути всіх людей, звук з яким вони прийшли! І цей звук відтворити! Який звук, так і пройде вистава!” – каже акторка Олеся Пасічняк.
“Якщо переглядати відеозапис з прем’єрної вистави, яка відбулася 10 років тому в листопаді, і тепер, то нам, акторам, різниця відчутна одразу. Тоді працювалося обережно, повільно, без зайвого слова і руху чи звуку. Присутня була якась особлива не схожа ні на що атмосфера. Протягом 10 років, кожна людина, так само і актор, дорослішає, отримує досвід життєвий, сценічний, і мимоволі переносить його у виставу. У цьому теж є свої переваги, бо акторська впевненість, то є велика сила на сцені. А ще цікаво, коли з’являються моменти імпровізації з різноманітних причин. За 227 зіграних вистав траплялося чимало казусів і доводилось викручуватись, однак такі випадки нічого не зруйнували. Проте, незмінними залишились цілісність вистави, її основа, дух, наша відданість і самопожертва”, – говорить акторка Галина Баранкевич.
Вистава “Солодка Даруся” 2 жовтня відкривала ювілейний 80 театральний сезон Франківського драмтеатру. Опісля вистави творці вистави поділилися з глядачами архівним відео, яке було відзнято 10 років тому.
“Ми знайшли відео, яке показали укінці вистави. Всі дуже сміялися, бо це ж була студентська робота. Ще тоді вони грали як студенти, хоча тоді ми цього не бачили, а зараз вони виросли, 10 років минуло. Більшість акторів уже грали багато інших головних ролей, знімалися у кіно. На мою думку, тоді вони виконували режисерські задачі, але професійно, круто та майстерно. Зараз вони вже грають своїм життєвим багажем, досвідом, додають якихось нюансів вже, навіть те, що я їм не викладав”, – розповідає режисер вистави Ростислав Держипільський.
Ростислав Любомирович зазначає, що іноді вони грали на різних площадках: на камерних сценах та великих, у маленьких селах, а в Торонто актори грали мало не на стадіоні. І кожного разу вистава мала якесь інше звучання.
“Я завжди хвилююся, коли ми граємо в іншому місті. Переживаю, чи зрозуміють ті діалекти за кордоном, але у цій виставі закладені такі механізми, що ті, які не розуміють мову, чи ті, які не розуміють до кінця діалекти, їх все одно проймає. Вони попадають у якесь таке особливе середовище, яке спочатку було закладено авторами цієї вистави. Укінці люди підходять вражені, заплакані, у них дійсно щось відбувається, перевертається. У цьому, мабуть, феномен вистави, що вона живе вже 10 років, і на неї постійно розкупляють квитки. Люди хочуть її побачити ще і ще”, – зізнається режисер.
Цікаво, що 2 жовтня у актора Івано-Франківського облмуздрамтеатру Івана Бліндара відбулася прем’єра у цій виставі. Актор зіграв роль коханого Дарусі – Івана Цвичка.
“Мене тільки ввели у виставу. Це була прем’єра у ролі Цвичка. Важко було лише те, що мало часу. Готувався близько тижня. Але наша команда дуже допомогла. Підтримка дуже важлива в таких моментах, і Ігор Захарчук у цьому дуже допоміг. Все до останньої краплини віддав! Тому можна сказати, що мене легко ввели. Але було достатньо страшно … Боявся підвести всю команду”, – зізнається актор Іван Бліндар.
“Ця вистава є дуже міцним скомпонованим механізмом. Якщо випадає якийсь пазл, ми туди вставляємо іншого і він працює знову, як дорогий швейцарський годинник: чітко конкретно і дуже точно. Це одна з головних чоловічих ролей. Іван Бліндар один з найкращих молодих акторів. Він надзвичайно круто справився з цим завданням. Ми класично з ним читали, класично я йому розказував, він сам працював, і вже на генеральній репетиції я йому допомагав з деякими нюансами. Ніяких інших методів чи вводу актора у виставу не існує. Він чудово влився, я неймовірно ним задоволений!” – зазначає Ростислав Держипільський.
Написала Ірина КУЙБІДА
P. S.: Прикро зізнаватися, але я вперше побувала на цій виставі лише 2 жовтня під час відкриття театрального сезону. Дуже давно мріяла на неї потрапити, однак завжди щось перешкоджало.
Ще у школі я читала цей твір Марії Матіос. Читала і рюмсала. Роман мене довго тримав. Якось не могла я навіть уявити, що відчувала маленька десятилітня дівчинка Даруся. На жаль, вона була не єдиною такою дитиною, якою маніпулювала тодішня вдала. Важко було зрозуміти, що насправді відбувалося у той час в Україні. Звичайно, у школі історію України вчила, однак та історія багато чого замовчує, а шкода.
Мені так було цікаво, як же поставили твір, який так пройняв. Я лише була впевнена, що й вистава так мене “триматиме” опісля перегляду. По-перше, складна історія нашого народу. По-друге, постановки Ростислава Держипільського завжди залишають мене під враженням надовго.
І ось, я сиджу у театрі на виставі та знову ллю сльози дві години, які взагалі не могла контролювати. Була ще трохи шокована, що я взагалі на таке здатна.
Я не застала тих часів, у яких відбувалися ті жахливі події: коли я народилася, вони, на щастя, давно минули, та й Україна вже була незалежною. Однак, з тією ситуацією, яка відбувається уже на сході нашої країни, залишається лише вірити, надіятися і молитися, щоб там не було таких же маленьких солодких Дарусь. Надто важка ноша!
