Іван Сметанюк із Прикарпаття пробув у російському полоні 29 місяців, від 12 квітня 2022 року. Оборонця Маріуполя вдалося повернути додому 13 вересня 2024-го. Дружина Івана, Анна Сметанюк, поділилась, як минало очікування звільнення чоловіка.
Іван Сметанюк родом із Городенківської громади, що на Івано-Франківщині. До початку повномасштабного вторгнення він вже був чинним військовослужбовцем 36-ї бригади морської піхоти.
У лютому 2022 року в нього закінчився контракт, проте продовжив оборону Донеччини та з початком повномасштабної війни обороняв Маріуполь. Дружина Івана Сметанюка, Анна, каже, що, за розповідями чоловіка, велика війна для захисників Донецької області почалася значно раніше.
Вони не здалися в полон – їх оточили й захопили
“Приблизно в середині лютого 2022 року почалися частіші обстріли з боку окупованих територій. Іван був на Маріупольському напрямку, там вони і приймали бій. Вони базувалися на заводі Ілліча. Іван телефонував декілька разів звідти й завжди говорив, що все добре. Він така людина – завжди каже, що все гаразд. Уже згодом почав говорити про перевагу російських військ. Потім Іван сказав, що, мабуть, їх візьмуть у полон. Самі вони не здавалися, про це навіть не йшлося. Морпіхи були дуже вмотивовані, налаштовані боротися до останнього. Але в росіян була значна перевага. Крім того, в наших бракувало їжі, медикаментів, було дуже багато поранених. Морпіхи 36-ї бригади намагалися повернутися на територію України, але цей штурм був невдалим. Хлопці опинилися в оточенні і їх захопили в полон 12 квітня 2022-го”, – розповідає Анна Сметанюк.
Жінка каже, після того, як зрозуміла, що чоловік у полоні, переглядала російські телеграм-канали, де викладали фотографії полонених. Намагалася знайти там свого чоловіка, проте ні його, ані побратимів там не було.
Анна Сметанюк зверталася всюди, куди лише могла: в Координаційний штаб з питань полонених, Національне інформаційне бюро, Об’єднаний центр з питань поводження з військовополоненими при СБУ, Комітет Червоного Хреста, Європейський суд, військкомат, Національну поліцію.
“З дружинами інших полонених ми брали участь у всіх можливих мітингах. Нам казали, що наші рідні є у списках на обмін, що процес триває. Бійців 36-ї бригади морської піхоти досі дуже багато в полоні. Ми чекаємо кожного захисника і разом продовжуємо боротися за їхнє звільнення. Але цей період очікування був дуже складним. На початку я навіть не знала, як діяти, куди бігти, як допомогти йому, повернути додому. Згодом ми об’єдналися з іншими військовополоненими. Тоді вже боролися разом за кожного нашого героя, виходили на зустрічі з відповідними структурами, на акції в підтримку військовополонених, поширювали інформацію в соціальних мережах. Також ми спілкувалися одна з одною, підтримували, допомагали, передавали якусь інформацію від звільнених, якщо це було можливо. Я думала тоді не лише про свого чоловіка, а й про інших. Так само дівчата – думали ще й про мого Івана”, – говорить Анна Сметанюк.
Отримала від нього лише одного листа
Рівно 13 місяців Анна нічого не знала про місце перебування свого чоловіка. 12 травня 2023 року Росія підтвердила, що Іван перебуває у полоні.
“12 травня 2023 року мені повідомили, що полон мого чоловіка підтвердила Росія, тобто вона підтвердила перебування мого чоловіка в статусі військовополоненого на території Росії. Потім я бачила фотографії Івана, які викладали на російських сайтах. Ми намагалися шукати інформацію по неофіційних сторінках. Потім про стан чоловіка розповідали побратими, яких уже звільнили з російського полону.”, – каже Анна.
Іван Сметанюк зміг надіслати їй лише одного листа – 12 травня 2023 року. Анна ж писала йому регулярно, проте, як розповів Іван після звільнення з полону, він отримав лише 13 листів.
“Але їх було значно більше”, – додає Анна Сметанюк.
“Вітаємо, Івана Сметанюка звільнено з полону”
Анна пригадує день, коли дізналася про те, що чоловіка обміняли. Це було 13 вересня 2024 року. Тоді жінці надіслали повідомлення: “Вітаємо, Сметанюка Івана Романовича було звільнено з полону”. Через 20 хвилин Іван і сам зателефонував дружині, проте розмова тривала недовго – мусив передавати телефон побратимам, які теж хотіли подзвонити рідним.
“Під час першої зустрічі після полону я була шалено щаслива. Але я була щасливою і з моменту його дзвінка про повернення в Україну. Не запитувала його про полон, відколи повернувся. Думаю, ще зарано про це говорити. Але й ту інформацію, яку знаю, Іван просив не розповідати. Я щаслива, що він вдома. Але ми всі розуміємо, особливо ті, хто чекає своїх рідних, в якому стані вони повертаються з полону. Навіть візуально можна зрозуміти, в яких умовах утримували людину”, – пояснює жінка.
За її словами, зараз Іван проходить усі необхідні обстеження, здає аналізи. Надалі його чекає реабілітація та, як і всі повернені з полону українці, Іван перебуватиме на карантині певний час.
“Іван зараз відвідує багатьох лікарів, його обстежують. Наразі немає встановленого діагнозу чи висновку медиків”, – додає жінка.
“Ми хочемо знати хоча б про стан полонених”
На запитання про те, чого найбільше потребують рідні військовополонених Анна відповідає коротко – підтримки. Жінка каже, що навіть організація Червоного Хреста, яка мала б надавати гуманітарну допомогу, не допомагала їм із психологічною підтримкою, яка повинна була бути увесь час.
“Полонених росіян відвідують волонтери Червоного Хреста, а наших хлопців і дівчат – ні. Бо росіяни їх просто не допускають. Для нас важливо знати, в якому стані наші рідні, чи все в них є, чи дотримуються всі статті Женевської конвенції. Ми розуміємо, що не можемо обміняти за один день усіх наших військовополонених, але хоча б повинні розуміти, що вони в нормальних умовах, що в них добре харчування. Крім того, влада також має підтримувати сім’ї зниклих безвісти, загиблих і військовополонених. Оскільки ми вже не знаємо, чим саме можемо допомогти нашим рідним. Ми робимо усе можливе. Нам так здається. Можливо, часом це дріб’язкові речі, але ми робимо хоча б щось…”
