“Добрий день. Бажаєте взяти участь в опитуванні “5 питань від президента”?
Якщо 25 жовтня ви ходили на дільниці обирати місцеву владу, то, з високою ймовірністю, могли чути цю фразу.
Опитування, яке в команді Володимира Зеленського анонсували перед виборами, щоб заманити на них людей, викликало жваве обговорення, полярні позиції і шквал критики.
Щоб побачити кухню “5 питань” зсередини, журналістка УП влаштувалась туди інтерв’юером. Точніше, “волонтером”, як їх називають організатори.
Чи справді це були волонтери? На яких умовах вони працювали? Як забезпечували чесність і валідність опитування? І головне – що відбувалось після закриття виборчих дільниць?
“Українська правда” дає відповіді на ці запитання, спираючись на власний досвід, листування і внутрішні документи мережі інтерв’юерів. Усе це ми публікуємо, виходячи із суспільної ваги інформації і враховуючи, що організатори показали на загал відшліфовану і неправдиву картинку.
Розповідаємо про шлях “волонтера” в одному з районів Києва від початку і до кінця.
Етап 1. Рекрутинг і конспірація
За 3 дні до виборів у мережі почали помічати оголошення про набір волонтерів. Враховуючи потенційну ЦА, пошукати щастя я вирішила у, мабуть, найпопулярнішому зараз серед молоді месенджері – telegram.
Гортання чатів з пошуку роботи досить швидко дало свій результат, і я знайшла кілька потрібних повідомлень. Щоб не прогадати, зупинилась на тому, де чітко писали про “5 питань від президента”.
У цьому оголошенні – короткі умови і лише одна вимога до працівників: потрібно було мати 18 років, причому одразу попереджали, що вік перевірятимуть у паспорті.
Авторка оголошення переправила в окремий чат у тому ж telegram, де вже було півсотні таких як я – майбутніх інтерв’юерів одного з районів Києва. Чат був каналом нашої комунікації від початку і до кінця. Авторка оголошення – студентка, як і її ЦА – разом із колегою-ровесником були нашими координаторами.
Для попередньої реєстрації треба було заповнити гугл-форму. Тут я мала би вигадати собі легенду і змінити ім’я, щоб не бути викритою. Але навички, здобуті за читанням шпигунських романів, не знадобились. Влитись у, як нам потім скажуть, “команду президента” виявилось набагато простіше.
Змінювати дані сенсу не було: вже з оголошення стало зрозуміло, що роботодавцю доведеться показати паспорт. Залишалося ризикувати – за прізвищем, ім’ям і номером телефону вирахувати мене як журналістку було простіше, ніж відповісти на питання Зеленського.
Але, схоже, це нікого не турбувало. Навряд чи координаторка перевіряла, кого бере в команду. І її можна зрозуміти. За словами дівчини, протягом двох днів вона мала знайти 150 людей для свого району. Тож переймалась не стільки якістю, скільки кількістю: закликала приводити друзів і хвалила тих, хто записувався компаніями.
Людей, які вдягнуть на себе бренд президента і будуть гарантами чесності опитування, принаймні у нашому районі, на чесність і відповідність бренду не перевіряли
Організація шкутильгала не лише на цьому етапі. Точніше, навіть, це були квіточки. Про те, як красиві плани розбились при зіткненні з жорсткою реальністю, мова піде трохи далі.
Спершу – про красиві плани. Про те, як була влаштована мережа інтерв’юерів і їхня підготовка. Як процес мав виглядати у планах організаторів, в інструкціях та поясненнях координаторів.
Етап 2. Щоб простий студент “жив як соціолог”
Координатори намагались відповідати на всі питання, які виникали в чаті. Кілька разів нас запевняли: не треба хвилюватись, що можуть не заплатити, все “більш, ніж офіційно”.
Нагадували, що опитування – справа добровільна, змушувати нікого не потрібно.
Нас називали “волонтерами”. Це слово фігурувало в табличках і формах для заповнення даних. Хоча для всіх це була оплачувала робота.
Пізніше, вже в день виборів, координаторка іронічно нам пояснить: “Взагалі, у вас немає зарплати: це не зарплата, а винагорода”. І мої колеги, відповідаючи на запитання прискіпливих громадян, будуть продовжувати нести в маси міф про “роботу на волонтерських засадах”.
Загальні умови роботи інтерв’юерів:
- на основі договору;
- оплата – 1200 гривень, гроші мають прийти на картку протягом тижня;
- Робота з 8 по 20 годину + приїхати за 15 хвилин до початку, а ввечері – порахувати голоси;
- 4 перерви по 15 хвилин;
- у кожного з собою – спеціальні манішка та опломбована урна для анкет, на собі – маска та рукавички;
- координація і контроль через чат і спеціальний чат-бот у telegram.
Інтерв’юери зобов’язані:
- стояти за дільницею, поруч із виходом, і опитувати тих, хто вже проголосував;
- піклуватись про збереження урни та анкет;
- дотримуватись карантинних норм;
- забезпечити чесне опитування, без повторного голосування і з точним підрахунком голосів.
Інтерв’юерам заборонено:
- мати при собі будь-яку партійну символіку;
- піддаватись на провокації і створювати конфлікти;
- бути в стані сп’яніння, палити.
Зразок зовнішнього вигляду інтерв’юеру з внутрішньої інструкції
У четвер-п’ятницю нас розподілили по точках. Зазвичай – із розрахунку дві людини на дільницю. На ті, що розташовані дуже близько одна до одної, могли ставити по одному.
У моєму районі можна було записатись на точку разом із другом. Але за словами нашої кураторки, деякі її колеги формували пари самостійно і принципово не виконували забаганки інтерв’юерів – щоб краще працювали.
Мені дісталась школа, в якій було одразу три дільниці. Тому напарника я не отримала. Мене закріпили за спортзалом, колег – за вестибюлем і коридором. Тобто біля різних виходів школи загалом чергували троє інтерв’юерів.Розподіл дільниць між “волонтерами” у Києві
Нам одразу пояснили, що мерзнути на вулиці не будемо. Хоча і стояти на самій дільниці заборонено як законом, так і нашими інструкціями. На моє питання, як же все-таки робити правильно, відповідь була така:
“Можна стояти в приміщенні поза межами дільниці. Там помічені дільниці, це не вся школа”.
Забігаючи наперед: в день виборів спостерігачі та члени виборчкомів переважно виставляли інтерв’юерів на вулицю. У моєму випадку дільниця починалась майже одразу за входом, то ж місця всередині для мене особливо і не було. На щастя, 25 жовтня погода в Києві була на нашому боці.
Орієнтовно по обіді п’ятниці в чаті вже назбиралось 150 людей. Далі нас усіх внесли в базу спеціального чат-боту в telegram.
Цей бот був першим кроком, що змусив відчути себе в якомусь жарті “95-го кварталу”, не до кінця усвідомлюючи його суть. Називався цей бот “Вільгельм Шиккард” – за ім’ям німецького науковця, математика і східнознавця.
Бот мав координувати інтерв’юерів у день виборів: перевіряти їхню геолокацію, попросивши фото з дільниці, надсилати інструкції і підказки, швидко контактувати з відповідальними у разі потреби. Цей же бот у два дні перед голосуванням надсилав навчальні матеріали.
У “Вільгельмі Шиккарді” потрібно було знову реєструватись – на цей раз вимагали вже фото паспорта і обличчя інтерв’юера. Це був єдиний випадоку протягом усіх 4 днів, коли з нас взяли згоду на обробку персональних даних.
Щоправда, кому саме я цей дозвіл надала, у документі не значилось. Це був стандартний незаповнений бланк, а я мала просто відповісти на нього кнопкою “так”.
Питанням конфіденційності взагалі особливо не опікувались. Наприклад, усі ми мали доступ до таблички з ПІБ і телефонами інших “волонтерів”, жодних зобов’язань на нерозголошення ніхто, звісно, не підписував.
Після підтвердження реєстрації у “Вільгельмі Шиккарді” інтерв’юери почали отримувати інструктаж – детально прописані файли та відео-уроки. Їх ми опишемо (і покажемо) дещо нижче.
У субботу, останній день перед виборами, ми, за планом, мали отримати спеціальний “набір волонтера” – інвентар для опитування. Того ж дня ввечері цей інвентар потрібно було підготувати, зокрема, зібрати урни для голосування.
Вранці 25 жовтня інтерв’юери мали приїхати на свої точки і о 7:45 зачекінитись через чат-бот на своїй дільниці. А о 20 годині забрати речі та поїхати підраховувати голоси.
Ключове слово в цих двох абзацах – за планом.
Етап 3. Зірковий інструктаж
Мабуть, найвідповідальніше були підготовлені інструкції. Кожен із нас отримав спершу файл, де текстом і схематично роз’яснили всі етапи нашої роботи: від теорії до практики.
Тут організатори прописали задачі і принципи, пояснили, що робити з інвентарем, як вести себе на точці, що робити після закриття дільниць і як рахувати голоси.
Крім того, була завчасно заготовлена довідка про законність наших дій та відповіді на каверзні питання й закиди, такі як “ви не маєте права тут знаходитись”, “скільки вам платять” чи “назвіть ваше прізвище та ім’я”.
«Page 2 of 2»
Координатори нам також писали, що в день голосування мають працювати “машини швидкого реагування” на випадок провокації чи інших проблем. У цих машинах: юрист і “людина, яка буде говорити по-іншому, якщо не доходить словами”. Про випадки, коли ці машини приїжджали, чути не довелось.
Про роботу “волонтерів” знали і поліцейські, які чергували біля дільниць. Вони були на контакті з координаторами, контролювали, коли ми йшли з місця, а декому пропонували провести до транспорту.
Крім того, більша частина інструкції була відтворена у відео-уроках. У них знявся Артем Гагарін – артист “Студії квартал 95”, який став обличчям і спікером президентського опитування.
У 5 частинах навчального курсу Гагарін, в принципі, розповідав усе те саме, що й інструкція. Хіба що робив це більш молодіжно, наприклад, проводив “розпаковку”, як прийнято це робити у YouTube-блогерів.
Остання частина відео-інструктажу, в описі під якою є посилання на всі інші ролики
Відео і тексти від організаторів, окрім боту, кидали і в чат. Особливо акцентуючи увагу, щоб інтерв’юери запам’ятали відповіді на незручні запитання. У день виборів нам нагадували, щоб, розмовляючи з журналістами чи просто обуреними виборцями, ми не сказали зайвого. Наприклад – про зарплату. Точніше, “винагороду”.
При цьому “зайве” іноді могли не знати і ми самі. Наприклад, якщо біля дільниці ви спробували поцікавитись, хто проводить “5 питань від президента”, найімовірніше, почули відповідь: соціологічна компанія. Більше вам ніхто не міг сказати.
Кілька разів я і мої колеги намагались дізнатися, що відповідати на питання про назву цієї “компанії”. Відповіддю була стандартна заготовка: “я не зобов’язаний надавати вам цю інформацію”.
Я не знала і не знаю досі, для кого збирала інформацію. А виборці, які взяли участь в опитуванні, не знають, кому насправді цю інформацію давали.
Одразу після того, як Зеленський розповів про свою ідею, “Українська правда” звернулась до його Офісу з низкою питань, зокрема, про те, хто відповідає за організацію. За 5 днів, передбачені законом на відповідь, прийшла відписка: ОП продовжив термін розгляду запиту на 20 днів.
Етап 4. (Не)підписаний договір і (не)виданий інвентар
Напередодні виборів інтерв’юери мали підписати договори і отримати набори з інвентарем. Адресу і час назвали лише ввечері п’ятниці, координатори до останнього шукали “штаб-квартиру”.
Ми мали впоратись між 14-ою і 20-ою годинами в суботу. Однак не впорались навіть о 21.
Сперше час посували через те, що затримувалась машина з інвентарем. І поки це відбувалось, під входом у будинок недалеко від центру, на вулиці Саксаганського, почала збиратись чималенька черга.
Зрештою, вже опів на дев’яту нам раптом сказали: привезли браковані анкети. І відправили всіх додому. У чаті запанував хаос.
За 11 годин ми мали стояти на своїх точках. І були змушені виходити на роботу без бюлетенів, скриньок і договорів.
Це викликало в декого побоювання, що організатори можуть не дотриматись обіцянок. Зобов’язання виплатити гроші трималося на словах: “Ви думаєте на всеукраїнському опитуванні не заплатять волонтерам? Та потім почнеться не те що Майдан, а ще гірше”.
Урни, за інструкцією, потрібно було склеїти за ніч до голосування – щоб пломби на них встигли висохнути.
І, ніби знущаючись, у суботу ввечері наш “Вільгельм Шиккард” нагадав: “Збери картонну коробку сьогодні до 20:00”. Із жартів “95 кварталу” ситуація почала перетворюватись на вибухове поєднання якогось утопічного роману і трагікомічної п’єси.
Безумовно, я бачила роботу лише одного з районів Києва. Однак координаторка переповідала, що проблем достатньо всюди.
Наприклад, дехто з її колег попри карантин впустив до “штаб-квартири” одразу сотню людей, через що їх вигнали з приміщення, а компанія заплатила штраф.
Важливо, що договори, скоріше за все, насправді мали бути підписані. Нам пересилали їхні драфти з прикладом того, як треба заповнювати. Нічого особливого в цьому документі не було. Але не було і замовника послуг.
Весь комплект інтерв’юера ми отримали вже в день голосування, через що суттєво спізнилися на дільниці.
Я чекала на свій набір у компанії приблизно двох десятків людей. Хтось у чаті запропонував місцем зустрічі свою локацію. І на узбіччі біля АЗС ми сиділи з 8-ої години ранку.
– Ти теж з НАКККІМ (столичний виш з галузі культури і мистецтва – УП)? – питає мене одна з колежанок.
– Ні, я вже не студентка.
– А. Я так зрозуміла, тут ціла група звідти, подумала, ти теж.
Студентів, звісно, була більшість. Але в нашому районі працювали не лише вони. Були люди середнього віку і навіть старшого.
А був і неповнолітній, щонайменше один. Схоже, обіцянка перевіряти вік у паспорті не спрацювала.
Пакунки з інвентарем на наше узбіччя біля АЗС привезли майже об 11 ранку, на третій годині виборів. Ми розібрали їх у натовпі, не переймаючись карантинними правилами, і нарешті пішли на точки. Урни збирали вже на місцях, прямо перед початком роботи.
Всі наші зволікання не викликали питань у “Вільгельма Шиккарда”. Бот-контролер, не отримавши чекіну, просто мовчав, змирившись, що його ігнорують.
Етап 5. “Вітаю, бажаєте пройти опитування?”
– О, а ось ці “5 питань”.
– Так вони тепер тут всюди стоять.
– Та хай стоять.
– Звісно. Тут же навпаки були претензії: де вони.
Члени виборчої комісії на дільниці зустріли мене добре. І, схоже, навіть були раді бачити. Виходячи на перекур, брали почитати питання, питали, як йдуть справи. ФОТО: ЕЛЬДАР САРАХМАН, УП
Я зайняла місце прямо навпроти виходу, як було написано в інструкції, щоб ми з виборцями одне одного не пропустили.
“Дитино, скільки тобі хоч заплатили?” Це була одна з перших фраз, яку я почула. Відповіла завчене: ми працюємо на підставі договору, його деталі є конфіденційними.
Моя дільниця, у порівнянні з іншими, була просто штилем. Можливо, мені вдалось вселяти доброту, можливо, свою роль зіграв спокійний спальний район.
Принципові критики були і не уникали можливості висловити свою позицію. Однак у моєму випадку робили це пристойно і цензурно. Зазвичай – чемно відмовлялись, іноді кидаючи вслід “це незаконно”, “без толку” чи “я не хворий”.
Поки колеги з інших точок воювали з нардепом Нестором Шуфричем, ставали об’єктами телекамер і заяв у поліцію, або навіть слухали погрози, мене максимум просили передати свої запитання президенту і раз попередили, що можу отримати штраф.
– Що таке канабіс?
– Наркотик, тут йдеться про медичний, тобто як знеболювальне.
– Аааа. А ви як вважаєте, потрібно воно? Наркомани будуть, як Черновецький. А він он втік за кордон. А хай буде! Щоб їхали за кордон.
Поставивши хрестик у стовпчику “так”, цей дідусь, очевидно, не розумів, що саме він “підтримує”. І це була не рідкість.
Сказати чесно, що якесь питання незрозуміле, мало хто наважувався. Тоді до твоїх обов’язків раптом додавалось проведення лікбезу.
“Вільна економічна зона? Навєрноє, “так”. Щоб люди були вільні, не в тюрмі же їм сидіти”, – вголос ділилась роздумами жінка похилого віку.ФОТО: ЕЛЬДАР САРАХМАН, УП
Хоча розрахунок влади був саме на молодь – привести її на вибори – старші люди погоджувались частіше, навіть вперше почувши про президентську авантюру.
У більшості випадків працювало перше запитання – про довічне ув’язнення за корупцію. Побачивши його, ручку діставали навіть ті, хто сумнівався, чи взагалі брати участь.
Другою віддушиною було: “Чи підтримуєте ви скорочення кількості народних депутатів до 300?”. На відміну від інших, ці запитання без відповідей не залишали.
Загалом анкети брали відсотків 30-40 виборців. Дехто шукав мене сам, бо “Вова сказав” або “президент попросив, значить треба”.
– А як ви контролюєте, щоб не відповідали двічі? – спитала мене жінка, розставляючи “пташки” у клітинках анкети.
– Ми можемо опитувати лише виборців нашої дільниці, після того, як вони проголосують. Ну от я вас запам’ятала, вдруге не дам бюлетень.
У цю відповідь я і сама не повірила. І теж задумалась: а як ми контролюємо?
Неодноразово стикалась, що люди виходили з голосування і казали, що вже пройшли опитування на сусідній. Тобто колеги видавали анкети виборцям не тільки своєї дільниці. А я ловила себе на тому, що не всі обличчя запам’ятовую.
Тобто контролювали не ми, а чесне слово.
Етап 6. Соціологічна компанія на узбіччі під заправкою
Після закриття дільниць, о 20 годині, інтерв’юери мали відвезти урни в спеціальне місце, порахувати голоси та скласти протоколи. Так було прописано в правилах. Але вийшло не так.
Під вечір координаторка прислала інструкцію. Варіантів було два. Перший – їхати туди, де проводили брифінг для журналістів, показово відкривали урни і рахували бюлетені.
Туди пускали лише гарно вдягнених і з правильно опломбованими коробками.
Другий варіант – нишком відкрити скриньку, дістати використані анкети та передати їх кураторам, а все інше – пусті анкети, коробку – просто знищити. Це не помилка і не перебільшення. Координатори чітко дали інструкцію самостійно забрати з-під запломбованої кришки заповнені бюлетені і викинути весь інвентар так, щоб ніхто не помітив.
Я пішла другим шляхом.
Після 19 години у сусідньому дворі, в темряві, зірвала пломби з урни. Відчуваючи себе мало не злочинцем і озираючись навколо, пересипала бюлетені у пакет з-під коробки.
Все, що залишилось, саму коробку, пусті аркуші, я зім’яла і забрала з собою. А голоси громадян дбайливо понесла координаторам у великому чорному пакеті. Виходячи з двору на шосе, все ще озиралась. Атмосфера навіяла думку: “Ніби в пакеті не бюлетені, а труп”.
Зустрілись ми, як і вранці, біля заправки. В улоговині біля дороги, в темряві, переклали “голоси” у файлики. Що з ними було далі – я вже ніколи не дізнаюсь.
На цьому моя робота скінчилась.
– Договір ми не заповнюємо, так? – поцікавилась наостанок у координатора.
– Головне – google-форма (ввечері ми вкотре заповнили форму, вказавши дані для оплати), від неї будуть відштовхуватись. А договір, сказали, к єдрєні фєні, все одно він з іншої сторони не підписаний ніким.
До речі, у суботу, напередодні виборів, кілька людей все ж встигли підписати договори. Потім виявилось, що дарма. Але частину цих документів було видно на відео-повідомленні у чаті. Вони були без жодних реквізитів “соціологічної служби”.
Тобто нам спершу готували договори ні з ким.
Ті, хто їздили показово відкривати урни, таки мали можливість укласти договір. Пізніше їх таки підпишуть і всі інші. Станом на ранок 26 жовтня, коли дописувався цей матеріал, координатори дороблювали документи з боку замовника.
***
Вся ця історія свідчить: “5 питань від президента” були дуже погано організовані, а дотримання процедур особливо не контролювали.
Поза цим тестом лишились ще десятки повідомлень від координаторів і “волонтерів”, з яких зрозуміло: багато хто не мав зацікавленості у чесному голосуванні.
Звісно, ми не узагальнюємо і не стверджуємо, що по всій країні було однаково.
Але у таких умовах ніхто не може гарантувати валідність і репрезентативність опитування. А відповідальних за провал може просто не бути.
Вся ця історія свідчить про брехню чи, щонайменше, приховування реальної ситуації на всіх рівнях.
Про повний хаос всередині опитування. Хаос під брендом президента.
Соня Лукашова,
Нагадаємо, що
[…] За кулісами “5 питань від президента”. Розповідь “вол… […]