За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Незламна стійкість, палка віра і щоденна війна із передчуттям смерті. Добровольці з Івано-Франкіщини Андріана Сусак, Михайло Дзюба, Роман Дорожівський, Василь Арсенич і Тетяна Мороз поділилися із Суспільним Карпати спогадами про найбільш емоційні моменти, пережиті на Сході.

Андріана Сусак — доброволиця батальйону “Айдар”, голова ГО “Жіночий ветеранський рух”Facebook/Andriana Susak

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Було ще одне звільнення. Тоді бабуся дуже-дуже літнього віку — десь років 70-80, — не боячись ніяких там БТРів, танків, коли ми звільнили, вибігла, впала перед нами на коліна і почала цілувати український прапор, тому що вона дуже чекала нас. Це те, заради чого ми там були.

— Я поїхала на фронт 8 травня 2014-го року з Майдану. Поїхала, бо не бачила іншого виходу, не змогла би по-іншому. Коли сталися події в Одесі, вже був захоплений Крим, ми зрозуміли, що щось робиться. Почали збирати активістів Майдану, сотників. До мене просто підійшов друг, який, на жаль, вже загинув в АТО, і спитав, чи я їду і чи є у мене паспорт. Я принесла паспорт і наступного дня ми сіли в автобус і з вулиці Грушевського відправилися туди. Facebook/Andriana Susak

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Найяскравіше я пам’ятаю бойові операції 2014-2015 років. Я була у складі штурмової групи, ми звільняли міста. Пригадую, коли Луганський аеропорт ми вже деблокували, було звільнення Хрещоватого — одна з найскладніших операцій “Айдару”. Коли ми пішли в розвідку за мінометним розрахунком ворога, вийшла місцева жінка літнього віку. Вона дуже сильно пахла моєю бабусею — пиріжками. Вона пекла пиріжки і дуже сильно пахла випічкою. І вона допомогла нам, сказала, що мінометний розрахунок виходить на кладовищі. І вона говорила чистішою українською мовою, ніж на Західній Україні. Оцей міф про російськомовне населення — це просто маніпуляція, інструмент для поляризації суспільства. Насправді дуже багато людей в Луганській і Донецькій областях розмовляли українською. Facebook/Andriana Susak

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Багато моментів було, тому що у мене і кохання, і вагітність на фронті, але найцінніше — це люди, яких ми звільнили.

Михайло Дзюба — капелан добровольчого військового підрозділу “Чорна Сотня”Михайло Дзюба

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Навіть та молитва — там нема таких умов, там на пеньку можна простелити якесь маленьке полотнище чи синьо-жовтий прапор і правити літургію — трошки співану, трошки читану, але то така молитва натхенна і щира — деколи і в храмі так не помолишся на мирній території.

— Почалося все не так із Донбасу, як із Майдану. Я приїжджав туди десь чотири рази — на тиждень, на десять днів, одного разу два тижні був. Потім хлопці пішли на фронт — було багато добровольців, з якими ми зустрілися в Києві на Майдані. І саме з огляду на те, що це були практично мої друзі, я вирішив не тільки на їхнє прохання, але й сам поїхати до них, молитися із ними.

Станиця Луганська і Щастя — з цього боку, а з того — Мар’їнка — впритул до самого Донецька. Я відчував, що є велика потреба бути капеланом там. Дехто каже: “Та я молюся тут”. Звичайно, молитва кордонів не має, і, звісно, Бог їх вислухає. Але ж капеланське служіння означає — бути поруч. Хоч ти й не береш зброю — ми не маємо права брати зброю, а натомість, наша зброя — хрест, Святе Євангеліє, і наші молитви — Господнє Благословення для воїнів. Вони найбільше цього потребували — просто поговорити, як кажуть — “по душах”, чи вислухати. Деколи навіть і плакати разом. Особливо, як хтось загине, тоді не маєш якихось особливих слів розради, але маєш своє серце і ділиш те серце з тим горем, з великою втратою. Це місія капелана. Михайло Дзюба

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

У 2015-му році я поїхав у військовий госпіталь у Дніпрі. Там було жахіття. Навіть на фронті іноді було легше, коли не було вбитих, поранених. Побачити там у лікарні хлопців без рук, без ніг… Мене навіть не допускали до деяких палат, бо й самі медсестри мліли. Вони не витримували, коли бачили живих людей, які не мали двох ніг і рук.

Коли вдавалося відвідати, то заходив о 10-й ранку, а виходив о 17:00. Було багато поранених у палатах. Так, була спільна загальна молитва, але потім все одно присідаєш біля кожного на ліжко і щось собі говориш, бо тож не просто — помолив, поблагословив і пішов — ні. Із кожним — звідки він, що, бо то були різні хлопці: той — з Білої Церкви, той — з Волині, той — із Закарпаття, той — із Дніпра, той — зі Львова — збір усього народу. Було цікаво з ними говорити, вислухати їхню потребу. У них сповідь правдива. Ми тут іноді вчимо людей сповіді, а там і без знання катехизу, і Біблії не читавши — але то від серця. Після того я зрозумів, що мені потрібно на фронт. Михайло Дзюба

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Їхали ми в Мар’їнку. Я, який їхав звідси, повен відваги, мужності, духу — воно мусить бути у серці, бо ти знаєш, куди ти їдеш, — коли почалися обстріли, коли почали бити гранатомети по стінах, то моє прозріння враз пройшло. Я навіть на мить подумав: “Чого я сюди приїхав?” Вже коли ми втікали вниз ховатися, то була така думка: “Чого?”. Раціонально я міг пояснити, чого я їхав сюди — помогти воїнам, бути з ними. Але воно сковує тебе, ти розумієш, що якби вони прорвали нашу оборону, то нам — кінець. Ми не мали ні танків, ні чогось такого, а лиш кулемети, гранати. Коли бачиш, як трясуться мури, то є таке відчуття: “Господи, спаси!”. Ти можеш загинути, і це великий страх. Ти не певний, чи вийдеш із цього, і навіть не маєш кому сказати, бо на телефон нема часу. Михайло Дзюба

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Було, що наші віськові загинули, бо хтось із місцевих кинув гранату з-за паркана. А вночі там на кожному кроці чатує небезпека — навіть не знаєш, в який спосіб це може статися. Ти будеш у місті, а хтось із тамтешнього проросійського криміналітету ножа тобі в спину може запхати, коли десь ітимеш.

Знаєте, я завжди готовий їхати, якщо мене покличуть. Я ніколи не противлюся цьому, бо я полюбив тих хлопців, я люблю бути з ними. Як би не було — вони воюють там, тримають оборону і хочеться бути з ними.

Був ще момент, я роздавав військовим образочки. Їх було десь чоловік 80, і один хлопчина каже: “Я невіруючий, я атеїст”. Я думаю: “Боже мій, та як він атеїст?”. А він каже: “Моя мама молиться, а я — ні”. Я дав йому образок, і кажу: “Ну то даси мамі, най молиться за тебе”. Потім питаю: “А як твоє прізвище?”. А він відповідає: “Дзюба”. Я дуже здивувався: зустрів 20-річного юнака Андрія з Чекрас із таким самим прізвищем, як у мене, а він — атеїст. Михайло Дзюба

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Тоді пригадав собі історію про великого полководця Александра Великого. Коли його армія ішла в бій, Александр був попереду і побачив, як один із його воїнів увесь час намагався заховатися. Коли бій скінчився, то половодець покликав того воїна до себе і питає: “Як тебе звати?”. А він каже: “Александр”. Полководець тоді: “Ти або зміни своє ім’я, або припини бути боягузом!”. А це аналогічна ситуація — я тому хлопцю кажу: “Ти або зміни своє прізвище, або припини бути атеїстом, бо ти мене підводиш”. Він взяв того образочка, притулив до себе, сказав, що віддасть мамі. Я ще запитав, чи він уже був на передовій — не був. Я кажу: “Як туди поїдеш, то хоч і не знатимеш молитов, а своїми словами проситимеш Бога помогти”.

Роман Дорожівський — доброволець, голова ГО “Галицькі леви” Роман Дорожівський

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Одначе війна — це як правила дорожнього руху: якщо ти певних правил дотримуєшся, свідомо до всіх речей підходиш, то імовірність того, що ти виживеш, — дуже велика. Є лише декілька винятків — Донецький аеропорт, Луганський аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве.

— Вперше я поїхав на фронт, як волонтер, у квітні 2015-го року. У Великодній вівторок я вже був у Пісках. Рік я волонтерив, ну, як волонтерив — позаяк у нас війна гібридна, ми їздили зі зброєю, шукали місце, де можна повоювати. І в 2016-му році так сталося, що ми з Божою поміччю потрапили в промзону Авдіївки. Для порівняння: Авдіївська промзона у 2016-му — це як у 2014-2015 роках Донецький аеропорт. Там ми і залишилися і разом із 122-м батальйоном і 72-ю бригадою протягом року перебували у промзоні Авдіївки у найгарячіші моменти.

Чого вирішив піти на фронт? Це питання навіть не виникало тоді. Як першого грудня поїхав на Майдан, то можна сказати, що додому не повернувся. Це просто наш обов’язок — кожного свідомого адекватного чоловіка — захищати свою країну.

Ви знаєте, з війною, це так як із коронавірусом: коли була перша хвиля, то всі були перелякані, не знали, що мають робити, боялися, зараз уже третя — ніхто нічого не боїться. Людина така істота, яка звикає до будь-яких речей. Тож усе було дуже швидко, на адреналіні.

Перед людьми, які допомагали усім, чим могли, знімаємо шапку. На початок війни у нас повністю було зруйноване тилове забезпечення, і ворог сподівався завдяки цьому повністю зламати наш опір. Однак прості люди закрили це питання. Це єдина річ, яку не врахували наші вороги. Наша армія вистояла.

Пригадую, як наприкінці січня-на початку лютого 2017-го року, наші підрозділи пішли на зачистку ворожого опорного пунтку, який називався “Алмаз-2”, для того, аби вирівняти лінію фронту. Тоді почався дуже серйозний заміс. Люди з Авдіївки деякий час жили на стадіоні у мороз -25, адже розбомбили їхні тепломережі. Усі молилися, плакали, просили: “Помоліться за наших захисників”. Ми за день зібрали допомогу, взяли зброю і поїхали на Схід. Зв’язку із нашими хлопцями не було, тому ми їхали “наосліп”. Зв’язок з’явився лише на під’їзді до Авдіївки. Ми не просто заїхали в Авдіївку, а прямо — на передові позиції. Далі розвантажилися, машину “відпустили”, а самі залишилися там. Тоді був такий час, що по “промці” за день випускали по 1 000 снарядів 152-го калібру. Хоча ти звикаєш до цього всього. В мене не було якогось страху за своє життя. Я поїхав, а в мене — дружина, маленька дитина, і зрозуміло, що вони всі плакали, просили: “Тату, не їдь. Куди ти їдеш, чого ти їдеш?”. І в мене був єдиний страх — якщо я не приїду, то що буде думати моя дочка. Це був момент, коли переживав не за себе, а за те, як дитина сприйме, що тато поїхав і більше не повернеться. А взагалі — до всього звикаєш.

У нас у мирний час на автошляхах, у водомах, пожежах гине в десятки, якщо не в сотні разів більше людей, ніж солдатів на фронті. Тому, якщо зважати на логіку, то ми би мали не їздити на машинах, не ходити на річку купатися тощо. Але ніхто ж про це не говорить.

Хочу також сказати, що багато людей на мирній території низько б’ють поклони, одягають вишиванки, ходять до церкви, а перевірити свою віру більше, ніж на війні — нема де.

Де би ми не їхали — всюди Бог допомагав. Якось ми машиною виїжджали із Франківська і нам вирвало форсункуМашина була перевантажена удвічі. У нас був автомеханік, він щось почарував, за пів години все полагодив, і ми доїхали до Донецька.

Тетяна Морозова — доброволиця, госпітальєрка “Української добровольчої армії”Тетяна Мороз

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

Я думала, що буду боятися, але нема там страху. З ким би я не бачилася — були і дівчатка по 18-20 років — і вони не боялися. Саме відчуття того, що нема страху — найбільше вражає.

— На фронт я пішла за чоловіком. Він на той час вже був дві ротації у Пісках у складі госпітальєрів, тоді ще медичного батальйону “Правого сектора”. У квітні 15-го року, якраз на Великдень, я потрапила у Піски. І три роки, поки не захворіла, я була у складі цього батальйону.

Можу розповісти дві історії. Одну веселу, одну трагічну. Пригадую, як приїхала з Пісків на базу. До того у нас був лише “серветковий” душ — коротше, умови не для жінки. І хлопці, знаючи мою безкінечну тягу до теплої води, зробили на тиловій базі душ. І пам’ятаю, з яким кайфом я стояла на пакеті від сміття і на мене лилася тепла вода із незрозумілого чорного шлангу, а навкруги — пліснява. Це неможливо передати. Мабуть, я пам’ятатиму його завжди.

Трагічна це про те, як ми почали втрачати своїх — у нашому батальйоні переважно помирали від хвороб. Якось ми потрапили в аварію. З нами тоді в машині була одна жінка — Єва, мій чоловік давав їй шлюб. І через місяць ми потряпляємо в аварію — Єва не виживає. Це, напевно, було найтрагічніше, бо до людей дуже звикаєш, особливо, коли в таких умовах, коли пліч-о-пліч з ними, коли вже стаєте однією сім’єю. І от, ти тримаєш цю жінку за руку, і вона на твоїх очах згасає… Звичайно, трагічно, коли вивозиш хлопців, намагаєшся їм допомогти — так. Але, коли ти спав із цією людиною, ділився шматком хліба… От коли вони згасають, це дуже і дуже боляче.

На фронті мене вразило те, що там нема страху. Тому що я, якщо чесно, коли їхала туди, то не була пов’язана ані з військовою, ані з медичною справою, я їхала за чоловіком. Я думала, що буду боятися, але нема там страху.

Василь Арсенич — воїн Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор” Facebook/Василь Арсенич

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

І от поранили побратима шостого січня, а в нього якраз було день народження. Слава Богу, із ним все добре. Він ще потім жартував, що просто ловив кулю рукою.

— На фронт я пішов у грудні 2017-го року. На той момент я перебував в організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Перша ротація тривала до середини лютого 2018-го. Друга — із червня 2019-го до серпня того ж року.

Пригадую, коли наші побратими виконували бойову операцію, і нам передали по рації, що когось поранили. Однак ми не зрозуміли, що сталося, як поранили. І було моторошно за друзів, бо якось постійно нас минала ця річ. І от поранили побратима шостого січня, а в нього якраз було день народження. Слава Богу, із ним все добре. Він сам із Тернополя, і в нас до сих пір залишилися добрі братерські стосунки.Facebook/Василь Арсенич

За покликом духу. П’ять фронтових історій від добровольців із Прикарпаття

За словами начальника відділу соціальної підтримки ветеранів та внутрішньо переміщених осіб в обласному департаменті соціальної політики Володимира Глизнера від початку російсько-української війни 160 прикарпатцям було надано статус добровольця. Близько 20 із них отримали статус учасника бойових дій на державному рівні.