Забута історія. Унікальна екскурсія втраченими річками Івано-Франківська

Традиційно ми знаємо, що Івано-Франківськ – місто, яке лежить у межиріччі двох Бистриць. Проте, мало кому відомо про інші річки нашого міста, які давно чи й недавно втрачені. На місці їхніх русел – новобудови. І тільки специфічні бетонні підвищення деяких бордюрів викликають здивування – навіщо вони потрібні. Виявляється, це рештки старих мостів, які були над зниклими на сьогодні річками. Пропонуємо читачам Правда.іф екскурсію невідомим Івано-Франківськом. Уявімо собі 10 додаткових зелених відпочинкових зон на місці звичних уже нашим очам мікрорайонів. А проведе екскурсію архітектор, дизайнер, художник, вітражист, реставратор Валер’ян Федоряк, який багато років поспіль цікавиться темою втрачених річок Івано-Франківська.

Якщо ми говоримо про Станиславів, він був адміністративно в рази менший, ніж нинішнє місто. Усі прилеглі села становили окремі юридичні одиниці. Зараз площа Івано-Франківська суттєво збільшена і на цій площі ми, через різні фактори, втратили близько 10 річок. Мова про кліматичні зміни, антропогенну діяльність людини, дуже низьку свідомість пересічних мешканців сучасного міста щодо екології, збереження навколишнього середовища і розуміння проблем розвитку Івано-Франківська. Все це спричинило те, що річок просто не стало. Вони пересохли, втратили свої ареали живлення, зокрема джерела, болотисті місцини.

Лише мости, які залишилися біля цих річок, це свого роду пам’ятники екологічній проблемі.

Ми під’їхали до межі Івано-Франківська і Крихівців. Одразу перед кільцем по обидва боки дороги видно невеликі кам’яні підвищення – ніби й не бордюри, а так, невідомо що. Виявляється, саме це і є залишком моста через праву притоку річки Млинівка, яка колись протікала тут.

Млинівка Крихівецька колись відділяла дві юридичні одиниці, по цій річці була межа міста і села. На зникнення річки вплинула трудова діяльність селян, так би мовити, антропогенний фактор: джерела не чистилися, засипалися бур’яном, землею. Замість того, аби покосити траву, викорчувати дерева, сформувати русло і дбати про нього, аби вода постійно протікала, його засипали. Комусь бракувало метра землі на городі, комусь – на подвір’ї. Із часом русло було майже засипане. Його в окремих місцях видно фрагментарно, але вода зникла. І на місці неіснуючої річки з’явилася новобудова.

У Крихівцях сходилося три річечки Млинівки: Центральна – ще тече, вона є у Калиновій Слободі, живить штучно зроблене озеро і це невеличкий плюсик, який дуже вибивається із стандартної схеми. Тобто річечка остаточно не знищена.

Чому така назва – Млинівки, бо колись у Крихівцях стояли млини. Також Крихівецькі Млинівки частково живили штучне озеро, зроблене в 60-ті роки у парку Шевченка, і вони впадали у Бистрицю.

Була проведена меліорація, зникла одна притока, потім інша, Центральна Млинівка перетворилася в тоненький шнурочок, який і курка перестрибне. Забудівельники засипали озера, які почали підсихати.

Цікаво те, що місто Станіславів збудоване на місці села, яке називалося Заболоття. Чому так? Бо його з усіх боків оточували болота, звідки не дивитися – з Чернієва, Пасічної чи Микитинців – але село було «за болотом». Власне усі ці болотисті місця, які живили потічки, що впадали у річечки, впродовж останніх ста років були методично знищені.

Наступна наша зупинка у селі Опришівці, де ще не до кінця знищене русло річки. Саме тут можна було б зробити проект по відновленню річечки.

Ми на березі Млинівки села Опришівці. Зараз в центрі села частина річки закрита і пущена через трубу. На площі, викладеній бруківкою і з пам’ятником Христа, лише стара верба є свідком того, що в цьому місці раніше був берег річки. Сама ж вода – брудна, у ній плаває сміття, береги захаращені чагарником, бур’янами і відходами.

Далі ми мандруємо до річки Рудка, яка зникла тому, що починала усі свої маленькі потічки і притоки в ареалі заболоченої місцевості. У післявоєнний період на генплані тут було відведене величезне місце під Промзону, усі болотисті місця були забудовані, засипані, зникли усі джерела і Рудка, яка текла через Середмістя ще Станіславова, поступово зникла.

На місці сучасних вулиць від Ребета до Дудаєва були непрохідні болота, які живили Рудку, тут повзали вужі, гадюки, тритони, росли комиші. Всі будинки, зведені тут, стоять на болотах. Колись неподалік викопали технічне озеро, вода, яка прибула до нього, трішки осушила навколишню землю.

Фрагмент русла річки зберігся попри колію, яку сформовано було у 1880-х роках, ще за Австрії. Це русло існувало донедавна. Власне це штучне русло, тут був зроблений водовідвід, аби колію можна було протягнути через болото.

На перехресті колії і вул. Ребета оця стара верба була якраз на березі Рудки. Інші старі верби зрізали, проте на їхньому місці виросли молоді верби, саме там, де був берег річки.

Рудка текла попри колію, потім переходила на другий бік, петляла Майзлями, виходила на Софіївку і, на початку Вовчинців, впадала у Бистрицю.

Чому така назва – Рудка? Річка була рудого кольору, бо усі ці болота були сильно насичені окисом заліза. При контакті із світлом, вміст заліза одразу іржавів і ставав рудого кольору. Вода була завжди зафарбована в рудуватий колір і люди почали її називати Рудка, від слова «руда». Навіть зараз, якщо взяти воду із скважин в цих околицях, вона ніби й чиста. Якщо ж її налити в пляшку і поставити на світло, через добу вона стане трохи рудого кольору, бо відбувається процес окислення металу. Тому, аби цю воду можна було пити, треба ставити фільтри. Ця ж проблема наявна і в районі дач Шкірзаводу, там вода має концентрований вміст окисів металу. Вся територія будинків, побудованих біля міського озера, зведена на болотах.

На Майзлях, біля Храму Царя Христа, збереглися рештки моста через Рудку.

Ми стоїмо на залишках мосту через Рудку, зараз в цьому місці пішохідний перехід, за кілька метрів – автобусна зупинка, позаду монастир. Річка була не так велика, як дуже довга, найдовша з усіх зниклих річок. Скласти їй конкуренцію може лише річка Черешенька, яка текла через нинішній мікрорайон Пасічна.

Рудка не могла конкурувати з Бистрицею, бо зі слів оповідань моєї бабці, коли вони йшли в Станиславів торгувати, то шум Бистриці у хорошу погоду, було чути ще за пару кілометрів. А зараз її неможливо почути, навіть стоячи на дамбі.

Через Майзлі ми їдемо в бік Угорників. Тут, одразу за Бистрицею, справа, колись протікав Угорницький Потік. Колись, за Польщі, тут були старі склади, де євреї робили невеличкий бізнес. Згодом тут виникла невеличка промзона, збудували автопарк, потім – станцію обслуговування автомобілів «Жигулі».

Угорницький Потік був невеликий, він починався у Микитинцях, йшов городами, пересікав дорогу і вливався у пасовище. Усі новобудови за Бистрицею, після заправки ОККО, зведені на колишньому Угорницькому пасовищі, де усі мешканці випасали свої корови. Потім потік впадав у Микитинецьку Млинівку, разом вони впадали у Ворону майже біля самої Бистриці, а уже згодом Ворона впадала в Бистрицю.

Далі ми приїхали до так званої Млинівки Микитинецької. Коли тут почалася забудова, Млинівку пустили через трубу, від неї залишилися рештки моста. Власне цей міст найкраще зберігся, тут навіть є металева огорожа. Якщо спуститися вниз з насипу, видно невелике болотце, це те, що залишилося від русла Млинівки.

Власне, Опришківська і Микитинецька Млинівки колись були потужними річками, шириною півтора-два метри, на яких стояли млини і люди мололи там собі зерно.

На місці цього будинку колись стояв великий, потужний млин, який працював до 80-х років.

Черешенька – друга по довжині річка після Рудки. На території, яка відділяє Пасічну від Автобазару, були три притоки, які починали свій маршрут в лісі, вони з’єднувалися на полі і утворювали центральне русло річки Черешенька, яка петляла через Пасічну і впадала в Бистрицю на тому місці, де зараз будують новий міст.

Помітити колишнє русло річки Черешенька просто, треба лише звернути наліво з вулиці Галицька дорогою, яка веде до обласної лікарні.

На місці русла залишився тільки місток. Можна здогадуватися, що назва річки походить від слова «черешня», річка текла полями і садами, можливо, на її берегах було багато черешневих насаджень.

Якщо піднятися трохи вгору, то між будинків збудована церква Святого Великомученика Дмитрія, річка тут вигиналася підковою, а старі обрізані дерева колись коренями опускалися у води Черешеньки.

Черешенька мала три русла: одне природне, друге – штучне, після повені 1967 року і створення Набережної, і третє – штучне, після перепланування мікрорайону Пасічна в кінці 70-х початку 80-х. Коли створили «Німецьке» озеро, дамбу в Дем’яновому лазі і зробили штучне бетонне русло, яке фактично є межею Загвіздя та Пасічної.

Проблема втрачених річок Івано-Франківська дуже актуальна. На сьогодні просто необхідно  два русла Бистриць, які оточують наше місто з двох боків, виділити в окрему рекреаційну зону. Це не потребує багатьох коштів, потрібна лише політична воля. Щоб там не забудовували, щоб ці місця зберегти і поволі розвивати цю рекреаційну зону. Аби у перспективі люди мали красиві місця для відпочинку, щоб була збережена екологія, і аби ці дві Бистриці були збережені від тотального знищення.

Всю зелену зону біля річок – дерева, корчі, необхідно оголосити недоторканою територією і поступово, вкладаючи кошти, розвивати, як паркову, садову ділянку, де люди зможуть відпочити, подихати свіжим повітрям.

Якщо ж цього не зробити, то уже за кілька років обидві Бистриці перетворяться на невеличкі потічки, які забудують впритул до води.

Підготувала Любов Загоровська