У 1930-х європейський середній клас захопився лижним спортом. Ця мода не обійшла стороною і довоєнну Польщу: там виникло близько 100 зимових курортів, 47 з яких — на території сучасної Західної України.
«Р усини дуже швидко бігають на лижах по снігу, — писав італієць Алессандро Ґваньїні у 1578 році. — Ці лижі дерев’яні, довгі, із залізною підкладкою знизу, два або три ліктя завдовжки, які замість постолів надягають на ноги, на довгі загострені на кінцях палиці спираючись, — дуже швидко, одначе, бігають».
Ґваньїні перебував на службі різних вельмож Великого князівства Литовського ще до того, як воно об’єдналося з Польщею у 1569 році, і пізніше виклав свої спостереження у Хроніці європейської Сарматії (книжкова назва України у XVI столітті). Незрозуміло, чому автор приписував використання лиж тільки русинам, але зрозуміло, що у простого народу тих часів вони були звичайним засобом пересування.
Розкішшю лижі стали вже у першій половині ХХ століття. Тоді багато європейських містян, віддаючись цій зимовій пристрасті, викладали за можливість покататися по снігу кругленькі суми. І навіть небезпека такого відпочинку в горах їх не зупиняла. Улюбленим регіоном для лижних туристів стала теперішня Західна Україна.
Лижники-професіонали підкорювали глядачів стрибками з трамплінів. Село Знесіння (зараз у межах Львова), 1930-і роки / Фото: NAC
Дороге задоволення
«Ч им була досі для нас зима? Період наглухо закритих вікон, нудьги, нежитю та очікування весни. Для жителів міст зима була найважчим і втраченим часом року. Лижі відкрили красу зими» — такими словами починався польський рекламний буклет про 10-денне турне потягом Лижі — танці — бридж, яке передбачало широку програму відпочинку.
Спальний вагон поїзда Лижі – Танці – Бридж / Фото: NAC
Перший такий поїзд вирушив із Краківського вокзалу в суботу 21 лютого 1932 року. Незабаром вояжі стали регулярними без особливої реклами. А в перший круїз у наступному сезоні завчасно купили квитки 157 туристів.
Крім комфортних спальних місць, у потязі був вагон для прийняття душу, а за ним — ресторан зі столичним варшавським меню, який легко перетворювався на нічний клуб з оркестром, танцями й картами. За бажанням мандрівників до поїзда часто додавали ще й кіновагон. У Львові до його складу чіплялися вагони з Варшави, Катовіце та Познані. Далі пасажири-лижники вирушали в турне східними гірськими долинами довоєнної Польщі.
За 10 днів поїзд проходив 1,2 тис. км. Ішов він переважно вночі, бо вдень пасажири віддавалися лижним прогулянкам на кожній станції-зупинці. Там на них чекали проторені траси з досвідченими інструкторами, а професіоналів — трампліни. До послуг мандрівників завжди були також бари й ресторани численних місцевих пансіонатів.
Селище Ворохта (зараз — у Івано-Франківській області) був найвіддаленішою південно-східною станцією на шляху цього круїзного поїзда. Від неї склад повертав на Славське, після чого зупинявся у Закопаному і повертався до Кракова.
Пансіонати для лижників часом будували далеко у горах. На фото — схроніско на Морашевській поблизу Ворохти в останній рік будівництва, 1935-й / Фото: NAC
Коштував цей вояж з елементами активного відпочинку 200 злотих з одного пасажира. За даними Анни Суліх-Ліги, керівника архіву Краківського музею етнографії, в ті часи середній місячний оклад фахівців у Польщі — викладачів, лікарів, інженерів — становив 280 злотих. У звичайних робітників він не перевищував і сотні. Тому для них чистим божевіллям виглядала навіть ціна 8 злотих за квиток на підйомник у горах — це була їхня зарплата за два дні.
Проте, коли 1936-го в Закопаному лижників вперше почали піднімати в підвісних вагончиках нагору після спуску, за рік на цей «атракціон» продали 165 тис. квитків.
Утім, оплата підйому була лише частиною витрат, які поставали перед лижниками. Наприклад, хороші лижі з ясена або північноамериканського горіха гікорі коштували 50−60 злотих, кріплення до них — 15−20 злотих, сталева оббивка — 7−10 злотих, пов’язки з тюленячої шкури (фоки) — 20 злотих. Останні були необхідні на випадок, якщо доводилося на лижах йти схилом угору: тоді до них знизу прив’язувалися фоки так, щоб дерево не ковзало проти руху.
Лижники утрамбовують сніг на поверхні трампліна перед стрибками. Закопане, лютий 1933 року / Фото: NAC
Ті любителі зимового відпочинку, кому не до смаку був занадто богемний стиль дорогого круїзу, могли поїхати звичайним поїздом і оселитися в якомусь загубленому в горах пансіонаті. Один із таких у 1937 році недалеко від Ворохти відкрило Карпатське товариство лижників — схроніско на Маришевской. До нього майже неможливо було дістатися автомобілем. Але за перший рік пансіонат прийняв 3 тис. гостей.
Предметом особливої гордості були лижі, виготовлені власноруч. Журнали з покрокоою інструкцією цього процесу видавав чи не кожен спортивний клуб, а в Польщі перед війною таких було 293.
«Лижне божевілля», як інколи називали одержимість цим спортом газетні фейлетоністи, до того ж підвищувало рівень життя жителів гірських долин. «На трасі Львів — Ворохта завжди можна було зустріти місцевих жіночок із кошиками, наповненими ковбасами, сирами, яйцями… а також із лижами. Звичайно, перекупки не мали найменшого розуміння, як на них стояти, але без сумніву вміли добре рахувати», — описував особливості обслуговування туристів у Карпатах один із лижників.
Команда лижників на фініші після триденного марш-кидка. Ворохта, лютий 1935 року / Фото: NAC
З присмаком ризику
Н а початку 1930-х міністерство оборони Польщі додало біатлон у програму військових навчань особового складу діючої армії. Особливо відомими стали тренувальні рейди лижників так званим Гуцульським маршрутом. У 1935 році його вперше влаштували на честь 20-річчя битви біля Рафайлової (зараз — село Бистриця Івано-Франківської області). Під час того бою часів Першої світової війни бійці Польського легіону, який воював на боці Австро-Угорщини, зупинили наступ російських частин.
За умовами перегонів за три дні треба було подолати 79 км на лижах від Рафайлової до Ворохти. До того ж найдовші відрізки дистанції йшли в гору. Зрізати шлях дозволялося тільки за сильної негоди, але навіть у цьому випадку допомога ззовні не передбачалася. Тому в навчаннях брали участь тільки добровольці, яких у газетах прирівнювали до олімпійських чемпіонів.
Курортники біля підніжжя трампліна у Закопаному. Березень 1931 року / Фото: NAC
У березні 1934 року польських зимових курортників потрясла трагедія. У Закопаному лавина накрила шістьох лижників. «Несподівано сніг під нами тріснув. Ми присіли і в такому положенні почали з’їжджати разом зі сніговим шаром», — розповів про ту подію 21-річний Анджей Коверський. Він зумів вижити, протримавшись під снігом чотири з половиною години, доки його не знайшли рятувальники. Під час Другої світової Коверський став співробітником британської розвідки.
Лавини в горах не були дивиною, і місцеві жителі вміли їх передбачати. Але міські відчайдухи часом нехтували порадами навіть досвідчених інструкторів.
В останні дні 1936 року газети знову вийшли з заголовками про «білу смерть». Цього разу в біду потрапили лижники зі Львова, які вийшли вранці 29 грудня з пансіонату Заросляк біля підніжжя Говерли. Лєслав Хліпальскій, 25-річний лікар, і 19-річний гімназист Анджей Штойзінг проігнорували попередження інструктора про можливу лавину і вирушили на прогулянку. Лижників накрило 8-метровим шаром снігу.
Віднесений лавиною Анджей Коверський протримався під снігом чотири з половиною години. Березень 1934 року / Фото: NAC
На їх пошуки кинули понад сотню рятувальників і місцевих жителів. Можливо, таку увагу до зниклих викликало те, що один із них був сином відомого тоді у Львові професора медицини Здіслава Штойзінга. Але врятувати відчайдушних лижників не вдалося.
Проте любителі комфортних подорожей і азартних ігор продовжували витрачати гроші на залізничний тур Лижі — Танці — Бридж до самого початку Другої світової війни.
Цей матеріал опубліковано в № 3 журналу НВ від 30 січня 2020 року
