«Замордовані у підвалах навколишніх будинків». Які таємниці зберігає франківська Софіївка

У Івано-Франківську є чимало мікрорайонів, вулиць та будинків, про які відомо дуже мало. Однією з таких місцевостей є Софіївка. Колишнє село, згодом мікрорайон. Колись тут проходила межа міста, зараз за Софіївкою розбудовані інші вулиці та райони міста. Керівник КП «Пам’ять» та журналіст Правда.іф спробували дослідити деякі загадкові місцини Софіївки.

Директор комунального підприємства «Пам’ять» Василь Тимків розповідає: «Село Софіївка дуже своєрідне. Кожен населений пункт славиться своєю древньою історією, першими згадками про село, тощо. А Софіївка, як населений пункт, проіснувала 30 років. Село виникло на початку 20-х років ХХ століття, як польська колонія, 40% населення села були поляками, на болотистих пустирях біля Станиславова і проіснувало 30 років, адже в 1950 році Софіївку приєднали до міста. Тобто це село з чи не найкоротшою історією в Україні.

Тут були суцільні болотисті місця і тут завершувалася межа міста, біля Меморіалу воякам-червоноармійцям була кінцева зупинка автобусного маршруту №2, автобус тут розвертався і повертався до вокзалу.

У чи не найстарішій споруді Софіївки зараз знаходиться обласний фтизіопульмонологічний центр. Будівлю одразу облюбували партійні боси. Коли на Західну Україну в 1939 році прийшла совєтская власть, вони одразу зайняли це приміщення. Тут знаходився районний комітет комуністичної партії так званого Станиславівського району. Усі навколишні споруди також використовувалися для адміністративних потреб радянської влади.

Будинок на вулиці Героїв УПА – колишній районний військовий комісаріат. А за адресою вул. Миру 134 знаходилося управління міліції.

Є така історія: на початку 80-х років, під час якихось господарських робіт, у підвалах будинку знайшли кістки, схожі на людські. Було викликано комунальні служби, які вивезли ці кістки в невідомому напрямку. Років 4 тому ми проводили в цьому місці пошукові роботи, люди, які там зараз мешкають, і розповіли нам цю історію.

Софіївка була свого роду центром Станиславівського району. З цією місцевістю пов’язано багато складних доль повстанців, адже Станиславівський район фактично відповідав за ареал досить потужно організованого повстанського руху, насамперед мова про Чорний Ліс. Найближчі від Софіївки села – Пасічна, Угринів, Ямниця, Павлівка – усі національно свідомі села. До того ж зовсім поруч великі лісові масиви, де базувалися потужні повстанські відділи. Додаємо до цього регіону ще Вовчинці, ліс Стінка, який тягнеться вздовж Дністра майже до Коломийського району – ось той ареал повстанського руху, з яким боролися енкаведисти Софіївки. Тут стояли військові гарнізони внутрішніх військ НКВД, які приходили на допомогу оперативникам.

У цьому районі є цілий ряд ймовірних місць, де могли здійснюватися поховання загиблих підпільників і тих, хто був замордований у підвалах навколишніх будинків. Власне, тут було багато вільних житлових будинків, польське населення одразу після війни було виселене, а їхні домівки позаймали енкаведисти.

На місці нинішнього приміщення гімназії №3 раніше було болотисте озерце і є свідчення, що саме в нього колись скидали тіла замордованих українців.

Потужних розкопок в цьому районі не велося, район Софіївки активно забудували.

Цілком можливо, що арештованих повстанців тримали у підвальних приміщеннях обласного фтизіопульмоцентру, але й будь-яка більш-менш добротна кам’яниця в цій окрузі могла використовуватися енкаведистами. Є записані свідчення, що на подвір’ї фтизіопульмонологічного центру і сусіднього дитячого садочка можуть бути поховання».

Ми спробували потрапити до медичного закладу, хотілося, власне, глянути на підвальні приміщення, але працівники установи сказали, що такі візити неможливі без спеціального дозволу головного лікаря. Додзвонитися ж до чиновника під час нашої екскурсії Софіївкою нам не вдалося.

Ми підійшли до Меморіалу загиблим червоноармійцям. Василь Тимків розповідає, що це перепоховання уже 60-х років. Під час наступальної операції на Станиславів на цих теренах загинуло багато червоноармійців, їх перепоховали ось тут, але є припущення, що це перепоховання відбулося на місці поховання жертв комуністичного терору, можливо для того, аби таким чином закрити незручне для радянської влади місце політичних репресій.

До нас підійшла місцева мешканка, пані Люба. Жінка уже 12 років прибирає цю територію. Про Меморіал каже, що його здалося б оновити, адже все тріскається, розсипається і ніхто за це не хоче братися. «Пам’ятник – все ж є пам’ятником», – наголошує пані Люба.

Взагалі мешканці Софіївки говорять, що це місце спеціально не впорядковують, аби воно остаточно зруйнувалося і аби тут звели чергову багатоповерхівку.

Є біля Меморіалу і кілька цвинтарних надгробків. Пані Люба відкрила нам таємницю їхнього походження:

«Це не поховання, це все зробив один такий собі «Фанатик», як ми його називали. Тут навпроти жив чоловік, уже помер і він, і його дружина. То він наймав одного пиячка і той за гроші з цвинтаря привіз йому ці надгробки. А де він їх потягнув, з якої могили – невідомо. Він хотів, щоб тут була така пам’ятка, щоб було видно, що тут люди поховані. Він тут садив дерева і квіти, був такий собі «фанатик».

Нам вдалося поспілкуватися з мешканкою будівлі за адресою вул. Миру 134. Жінку звати Іванна Василівна Осадца, вона 1934 року народження.

«Нам дали квартиру в цьому будинку. Тут, де ми живемо, тут була тюрма. Навпроти був паспортний стіл, той будинок знесли, бо побудували школу. Поряд був якийсь відділ міліції. Тут, де зараз школа, було озеро, на розі – колись стояла аптека, а за нею, як повертати на вул. Гоголя, 4-річна маленька така школа, там зараз новий будинок звели. Якщо повернути на вулицю Софіївка, там був фінвідділ. А на вул. Гоголя була колишня селищна рада, зараз там такий будинок з мезоніном.

Про те, що тут була тюрма, нам люди сказали. То не так легко було в ті часи дістати квартиру. В цьому будинку були такі маленькі віконечка, як форточки. Оці більші вікна, то ми вже з часом попробивали. Будинок дерев’яний, але стіни були ще раз обмуровані цеглою, були дуже грубі стіни. Колись до нас приходив працівник Меморіалу і питав, чи не було нічого на стінах, бо хлопці свої імена кров’ю писали на стінах камер. Але ми, коли заселилися, нічого такого не бачили. І кісток ніяких не викопували. Лише ось там, в кінці городу, був колючий дріт, і все.

Перед нами тут ніхто не мешкав, лише була тюрма. Ми як поселилися, тут не було ні вікон, ні дверей, чоловік спав у такому порожньому домі на розкладушці, бо багато було охочих квартиру тут зайняти. І так, з 59-го року ми тут живемо.

Ось тут була камера, і там була камера, і там, де зараз моя кімната. А ось тут, казали, була якась така прийомна», – показує Іванна Василівна.

На Софіївці є чимало місць, які потребують дослідження і вивчення. Проте тут ростуть одна багатоповерхівка за іншою. Можливо, саме тут заховано ще чимало тіл жертв НКВД. Проте мешканці новобудов про це уже ніколи не дізнаються. Та й чи захочуть знати?

Любов Загоровська