Військовий з 10 окремої гірсько-штурмової бригади Анатолій Сенищ підірвався на міні на Донбасі. Майже рік лікувався в Україні, шансів на збереження ноги лікарі не давали – лише ампутація.
Але нещодавно його прооперували у США, і нині Анатолій ходить без палички. Обіцяє, як буде летіти додому, то станцює в аеропорті польку, пише “Репортер”.
З Анатолієм «Репортер» зустрівся у Нью-Йорку, в районі Брайтон-Біч. Тут він уже три місяці живе у квартирі, яку безкоштовно надали волонтери. Сміється, що спершу й не розумів, куди потрапив. Ніби ж Америка, а всюди російськомовні люди, вивіски.
Розказує, як гуляв набережною, а ходив лише у військовому, бо лише ті штани налазили на апарат Ілізарова. І одного разу його побачили якісь чоловіки й закричали: «Слава Україні!». Підійшли, почали бажати здоров’я.
«Це були грузини, – говорить Сенищ. – Розказували, що їхні товариші теж воюють за Україну. При мені телефонували до свого друга, який зараз на фронті».
Вже й танцював
Анатолій каже, що нині на передову знову поїхали його побратими з 8 батальйону «десятки». А він призвався у серпні 2018 року, а вже в листопаді у Кримському підірвався на міні. Поранення отримав в обидві руки й ногу, яка постраждала найбільше. Рік провів у київському госпіталі, переніс понад 40 операцій.
У госпіталі військовий і познайомився з Іриною Ващук – головою фонду Revived Soldiers Ukraine. Цей фонд допомагає з лікуванням та реабілітацією поранених українців, яким не можуть допомогти вдома. Вона пообіцяла, що в Америці Сенища поставлять на ноги.
До США Анатолій прилетів просто з госпіталю. У нью-йоркській клініці Hospital For Special Surgery після обстеження в нього виявили зараження, довго лікували, а на початку січня цього року прооперували.
«В аеропорту мене зустрічали волонтери, то ледь на милицях стояв, а зараз можу ходити без них. Вже й танцював, – посміхається. – Українці робили забаву у Брукліні й мене запросили. Коли їхав сюди, побратими підбадьорювали, що все буде добре. Тепер я багатьом розказую, що надія є. Після операції не прийняв жодної таблетки знеболювального. Все дякуючи українській громаді, волонтерам фонду».
Анатолій ще кульгає. Часто виходить покурити на балкон. Каже, за одну операцію йому зняли апарат Ілізарова, поставили пластину й розтягли сухожилля на стопі.
«В Україні треба було б кілька операцій, а тут усе за один раз! Далі чекає реабілітація. Бачу, що перед від’їздом в аеропорту ще польку станцюю».
Діти хочуть знати все
До Анатолія якраз зайшов волонтер Тарас Cадовий. Він родом зі Стрия. Тут уже більше 10 років. Розказує про волонтерський рух в Нью-Йорку. Каже, дуже багато людей організувалися під час Майдану і досі допомагають.
«Ми на початках одні батальйони вдягали у форму MTA – працівників метро, – пригадує волонтер. – Вони щороку отримують новий одяг. А там працює кілька українців. Вони як почули про війну, то лишали собі минулорічні форми, а нові відправляли в Україну. По 50 комплектів разом з берцями».
Нині вже «речової» допомоги не треба, тож волонтери переключились на військових, які прилітають на лікування. У 2015 році Тарас долучився до Revived Soldiers Ukraine. За його словами, з того часу тут побувало десь 30 поранених українців. Ще багато лікувалися по інших штатах. Згадує, як організували зустріч військових з дітьми, як малі хотіли все знати про війну.
«У нас був такий Костя Шкапоєд з Одещини, – розказує Тарас Садовий. – Мав поранення в голову, погано говорив, але був з дружиною і вона його доповняла. Дітей цікавило все: як атакували, як оборонялись, як копали, а чи було страшно, чи багато москалів, чого вони взагалі нападають? Вони плакали, як все те чули. Обіймали його потім».
Ще розповідає про десантника Віктора Легкодуха, який зараз готується до «Ігор нескорених» у Нідерландах. Легкодух швидко знайшов спільну мову з тутешніми пластунами, багато з ними розмовляв. Діти навіть організовували для нього збір грошей, робили турніри, продавали сувеніри – самі захотіли.
«Або Євген Редька з 56 мотопіхотної бригади. Йому в США операцію на очі робили, – згадує Садовий. – Сидів якось з нами за столом на благодійному концерті на Лонг-Айленді й заплакав. Я питаю, а він каже, що вперше бачить після фронту. Всі замовчали, не знали, що й говорити. Це була радість і страх одночасно».
Вчитися поваги
На подібні зустрічі з українською громадою, які організовують при церквах, їздить і Анатолій Сенищ. Одного разу познайомився там з українцем – ветераном війни у В’єтнамі.
«Мали спільну мову. Якби в нас було стільки впевнених у собі українців, які є тут, – в Україні все було б зовсім інакше, краще! – впевнений Сенищ. – Вони тут дуже запеклі. Не конче, аби всі були там і воювали. Багато значить і та допомога, яку вони надають».
Тарас Садовий згадує недавній випадок. Їхали з Анатолієм в автомобілі, заговорились і Тарас проїхав під знак заборони.
«Дивлюся у дзеркало – мигають, у гучномовець кажуть, аби зупинився. – розказує волонтер. – Стаю і вже знаю, що зараз буде штраф і то немаленький. Підійшов офіцер, побачив, що поруч людина у формі, на нозі – апарат. Спитав, хто ми. Я все розказав. Поліцейський навіть на мої документи не подивився. Віддав честь, побажав швидкого одужання й закінчення війни. Тут повага до військового дуже велика. В Україні ще цього вчитися».
Того ж дня Садовий зустрів місцевого шерифа, до речі, родом з Івано-Франківська, та попросив його подякувати тим поліцейським, що були на зміні.
