Старт ракети-носія SLS із місією Artemis 1 відкриє нову еру пілотованих космічних польотів за межі низьких навколоземних орбіт. 25-тонна капсула MPCV “Оріон”, пристосована для розміщення в ній (у майбутньому) команди з чотирьох астронавтів, має, як передбачено програмою, облетіти Місяць та повернутися на Землю.
І це не просто початок повернення людей на природний супутник нашої планети. Це ранній світанок нової політики, а, можливо, і нового відчуття реальності. І не з тієї причини, що далеке стає більш досяжним і, відповідно, менш сакральним. І не лише завдяки тому, що людство перетворюється на “багатопланетний біологічний вид”. Але й через те, що з Місяця зручно контролювати усю планету, передає Matrix-info.
Пересічній людині, зрозуміло, важко уявити, яким ефективним інструментом влади може стати Місяць у руках тих, хто побудує на ньому першу відвідувану базу. Тому передусім вартувало б нагадати кілька астрономічних банальностей.
Середня відстань від Землі до Місяця становить 384 400 км. Діаметр супутника Землі – приблизно 3500 км. Швидкість, що дає змогу залишати сферу тяжіння Місяця, уп’ятеро менша за другу космічну швидкість, яка необхідна для відриву від тяжіння Землі.
Той, хто розмістить на поверхні Місяця ракетну або променеву зброю, здобуде майже невразливу позицію. З неї можна несподівано атакувати чи не кожну локацію на земній поверхні. Порівняно невеликі й непомітні апарати, запущені з Місяця, досягатимуть Землі зі швидкістю 7–8 км на секунду і входитимуть в атмосферу за складними траєкторіями, які максимально утруднюють перехоплення.
Ще наприкінці 60-х років минулого століття радянські військові експерти з балістики розробили й реалізували на практиці схеми повернення командних відсіків місячних апаратів серії “Зонд”. Вони передбачали подвійний вхід у земну атмосферу та використання її верхніх шарів для здійснення складних керованих маневрів за схемою “трамплін”. Сучасна техніка дає змогу ще більш ускладнити таке швидкісне “обстрибування” земної кулі. Навіть у віддаленій перспективі не проглядаються технології протиракетної оборони, здатні захистити Землю від таких “слаломних атакерів”, що рухаються з космічними швидкостями.
Для знищення ворожих місячних баз своєю чергою знадобляться й багатоступеневі важкі ракети-носії, і космодроми з розгалуженою інфраструктурою. Сам лише пошук замаскованих військових об’єктів капсульного типу в лабіринтах місячних скельних проломів буде неабиякою проблемою. А захисні системи для таких об’єктів коштуватимуть у 70–120 разів дешевше за атакувальну зброю.
Відповідно, ті великі держави, які тверезо дивляться в майбутнє, уже тепер почали підготовку до перенесення своєї стрижневої “зброї Судного дня” на місячну поверхню.
Хоча пів століття тому Радянський Союз мав потужні здобутки в розробленні та запусках апаратів типу “Місяць-Земля”, теперішня путінська Росія майже повністю втратила науково-технічний потенціал, необхідний для інженерного проєктування й облаштування місячної бази. Спроба росіян запустити в липні цього року перший російський (і дуже примітивний, як на наш час) автоматичний місячний апарат “Луна-25” закінчилася перенесенням дати запуску (вже не першим і навіть не п’ятим) на наступний рік. Коментарі зайві.
Утім, росіяни й не мають великих місячних амбіцій. Вони планують впасти на хвіст китайським товаришам і, якщо буде можливо, узяти посильну участь у будівництві китайської місячної бази. Пропонують розробити для неї ядерну енергетичну установку та пілотований “місяцехід”. Китайці відповідають на ці пропозиції здебільшого двозначно та з взірцевим дипломатичним відчуженням. Принаймні всі спроби Москви позиціювати будівництво бази як “спільний китайсько-російський” проєкт офіційний Пекін твердо відхилив.
Самі китайці в останні роки продемонстрували неабияку волю в прагненні здобути якщо не лідерство, то принаймні стійке друге місце в місячних перегонах. За допомогою важкої ракети “Великий похід-5” КНР висадила місяцехід на поверхню земного супутника, а також доправила на Землю кілька кілограмів місячного ґрунту, зібраного автоматичною станцією. Під час цієї багатоетапної місії було, зокрема, успішно здійснене перше в історії стикування двох непілотованих апаратів на місячній орбіті.
Китайці вже почали проєктувати надважку ракету “Великий похід-9”, схожу за розмірами та можливостями до SLS, і збудували для неї виробничі й монтажні потужності. Через п’ять-шість років цей носій буде виконаний у металі та відправлений у свій перший політ із безпілотною спрощеною версією китайського місячного космічного корабля. Введення в експлуатацію “дев’ятки” стане ключовим етапом для забезпечення постійної присутності тайконавтів на поверхні Місяця.
Але на сьогодні, попри наполегливість та успіхи китайських інженерів, перше місце в глобальному змаганні за Місяць безальтернативно тримають Сполучені Штати. Окрім уже готової велетенської ракети SLS, американці покладають надії на SpaceX Starship Ілона Маска. Саме цей корабель вибрали, щоб доправити астронавтів з орбіти Місяця на його поверхню й повернути назад у місії Artemis 3, а також для наступних спроб висадження на земний супутник. Starship за розмірами й масою суттєво переважає як “Оріон”, так і китайський капсульний апарат для польотів у дальній космос. У перспективі Starship може стати не лише елементом місячного проєкту, але й основною “робочою конячкою” колонізації Марса.
Якщо економіка та політика Штатів у найближчі роки не зазнають системної кризи, можна сподіватися, що вже на початку 30-х років на поверхні Місяця почнеться спорудження перших функціональних модулів американської місячної бази.
Очікується, що вартість цієї споруди буде величезною, проте мільярди доларів не підуть за вітром. Маючи опорний пункт на Місяці та багаторазову транспортну систему Starship, США зможуть знову, як за доби ядерної монополії та у 90-х роках, перетворитися на глобального гегемона у військово-політичній сфері. На сьогодні жодна інша держава, включно з Китаєм, не здатна здійснити технологічний ривок, щоб випередити Штати в місячних перегонах.
Якби навіть КНР (самостійно чи за ресурсної підтримки РФ) спромоглася через років 10–15 підняти червоний прапор над скупченням металевих і композитних “бочок” десь у районі Океану Бур, скопіювати за цей час SpaceX Starship їй однаково не вдасться. А без такої гнучкої транспортної системи ресурсна підтримка постійної місячної бази перетвориться на суцільний менінгіт.
Навіть потужна китайська економіка навряд чи витримає понад три запуски “Великого походу-9” щорічно. А для експлуатації бази потрібно буде ще й зо 6–7 запусків важкої модифікації “п’ятірки”. Усі ці китайські ракети, на відміну від Starship, є одноразовими й неймовірно дорогими. Не варто і згадувати, що кожна серйозна аварія важкої або надважкої ракети-носія потребує щонайменше піврічної паузи для з’ясування причин та усунення проблеми у всіх ракетах серії. У разі, коли на Місяці перебувають люди, така пауза загрожує самому існуванню місячної бази.
Отже, у середньостроковій перспективі авторитарні держави не мають шансів перетворити Місяць на свій військовий форпост і тим шантажувати світ. Сподіваймося, що й через 20 років ми будемо дивитися на вечірній місячний диск без страху і тривоги.
