Її засновником стала викладач Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, професійний художник і член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Ольга Мельник-Солудчик, інформує Укрінформ.
Нині майстриня зізнається: ця планка, яку вона поставила для себе, була дуже висока. І щоб здолати її, довелося не лише експериментувати, працювати вдень і вночі, читати і шукати відповіді на непрості питання, а ще – зробити майже революцію у викладацькій справі, щоденно доводячи учням, що немає нічого вищого в житті людини, аніж духовність.
Ідея створювати ікони з соломки з’явилась не відразу. Після довгих роздумів молода викладачка розповіла про солом’яну творчість студентам. Природний матеріал захопив їх з головою. Разом працювали навіть після занять. Ольга Мельник навідріз відмовлялась від усіх стандартних прийомів. До прикладу, відразу відкинула поради створювати ікони з мальованими ликами святих, а потім поєднати їх із декорованою аплікацією. Каже, це було притаманно російським іконописцям, а вона прагнула створити школу на українських традиціях. Вже пізніше зрозуміла – це буде школа іконоаплікації з соломки, а першою темою, за яку взялась зі студентами, стала «Богородиця» у різних типах: «Милування», «Одигітрія» та інші.
«…Прикарпаття – це регіон духовності. Тут не було виробництва, промислових заводів. Люди завше жили серед квітучої природи, де існує обряд, традиції… На цій основі й збереглася тут релігія і храми. Моя школа стала модерним напрямком. До того часу я бачила різне в Німеччині, Польщі. Мені захотілося, щоб мої студенти отримали такі навички, щоб могли самі заробити собі на хліб, упевнено працювати у матеріалі та навчити цього дітей», – зазначає майстриня.
За 30 років роботи з соломкою майстриня створила більше сотні ікон і виховала цілу плеяду учнів. Усіх може назвати поіменно. Зізнається, ситуації в житті були різні, бо ікони часом зникали, а вона так переймалась, що почала бачити віщі сни. У них читала і небезпеку, і зміни. Рятувала художницю лише молитва. Свої твори пані Оля ніколи не продавала, але й не заперечувала, якщо вони потрапляли у добрі руки.
