Про перші дні повномасштабної війни, окупацію, втрату батьків та порятунок собаки Лойда розповіла жителька Маріуполя Ольга, яка вже понад рік мешкає на Івано-Франківщині.
Про це пише Правда.іф з посиланням на Суспільне.
“Рускій мір”, “освободітєли” звільнив мене від усього — від батьків, друзів, дому, квартири, від моря. Від усього. Я ніколи не думала, що в 60 років мені доведеться починати все знову”, — каже Ольга.
Життя в окупованому Маріуполі
— 24 лютого приблизно о 4:30 ми почули вибухи. Ну все й почалося. У перший день я навіть змогла піти на ринок та купити хліб. 25 лютого до мене прийшла подруга із сином. Вона — за 2-3 км від нас живе. У них вже не було ні зв’язку, ні тепла, ні газу. Вони приходили до мене до 2 березня. Ми гуляли з Лойдом.
Після 2 березня подруга із сином залишилися в мене. Я мешкала на четвертому поверсі з батьками. І так ми жили 42 дні. Їжу готували на вогні біля під’їзду. У нашому під’їзді був підвал і там, мабуть, половина жителів перебувала. А ми залишалися на четвертому, на останньому поверсі, бо в мене тато не ходив. Батькові в березні 92 роки виповнилося, а мамі — 85. Ми всі дні були з ними на четвертому поверсі.
Наші хлопці з під’їзду їхали на бази й привозили все, що можна було. Ми готували, їли разом біля під’їзду. Вночі летіли літаки й кидали бомби. Все, що в них було, — в нас стріляло.
Приблизно 12-14 березня виїхали всі, у кого були автомобілі. Нас залишилося 17 людей в під’їзді. А 30 березня — лише я з батьками, моя подруга Олена та її син. Також на першому поверсі у нас були 88-річна жінка та її 67-річний син з інвалідністю.
Я не змогла поховати своїх батьків
— 6 квітня 2022 наш будинок почав обстрілювати російський танк. Ми були у підвалі, а батьки залишилися у квартирі. Ми розуміли, що це наш будинок обстрілюють, але чомусь мені здавалося, що в мою квартиру не влучили. Коли все закінчилося, вже було темно. Ми піднялися до третього поверху, але не можна було ліхтарики вмикати. Ми ходили, слухали, може, хто стогне, але не бачили ще масштабів того, що сталося.
Вранці ми піднялися на третій поверх. З нього вже було видно небо. Мої батьки загинули. Я не змогла зайти у квартиру, бо дах впав, не змогла навіть відчинити двері. Я не змогла знайти своїх батьків, не змогла поховати.
Цілодобові обстріли
— Того ж дня українські військові сказали, що росіяни будуть “добивати” будинок. Я, подруга і син побігли у сховище. Коли ми бігли, то свистіло просто зі всіх боків.
Лойд (собака — ред.) був з нами. Почали спускатися вниз в укриття, а він — підійматися на другий поверх. Ми прийшли у сховище, поклали речі та побігли за Лойдом. Але його вже не було. Втік.
Цей будинок також обстрілювали, як і наш. Тільки наш дім не горів, він просто був зруйнований, а цей — горів. Там лежача жінка живцем згоріла. Ми знову перейшли буквально за 20 метрів у найближчий будинок, де було сховище. Пробули там два дні. Обстріли — 24 години на добу. Не можна було вийти, щоб воду закип’ятити. На третій день загорівся вже й цей дім.
Ми вийшли. Нас було 40 людей. Довелося повернутися у те сховище, яке горіло три дні тому. Там був хлопець. Він сказав, що “кадирівці” (вони обстрілювали наш район) взяли в заручники та змусили підпалювати будинки. Сказав: вас — багато, є діти та старі, можливо, ви підете до “кадирівців” і вони дадуть добу, щоб люди могли вийти. Моя подруга і ще дві жінки пішли до них та спробували домовитися, щоб нам дали хоча б пів години. Вони сказали, що в них нема часу і викликали танк по рації.
Кінець дня і ніч ми хто стояв, хто сидів. Змогли хоч якось покласти дітей спати. Боялися. Вранці вирішили: уб’ють, так уб’ють. Ми пішли в окупацію.
Фільтраційний табір
— Через 500 метрів вже не стріляли. Там були “ДНРівці”. Ми спустилися біля моря в Ляпино, там вже була окупація. Ми знайшли будинок, з якого виїхали люди. Нас було восьмеро.
На неокуповану територію України ми вже не могли ніяк потрапити, тільки через Росію. 17 днів шукали знайомих, які б за гроші нас “профільтрували”. Там весь день стріляли тільки в бік “Азовсталі”, а вночі летіли літаки — один зі сторони Таганрога, а другий, мабуть, — з Єйська, бо через море. Вони такі бомби кидали на “Азовсталь”, що у нас вікна повибивало, а ми були десь за 2-3 км звідти.
27 квітня ми виходили з Ляпина. Росіяни почали пускати за пропискою. Ми жили на “Площі”, це — такий район у Маріуполі. Тоді ми зустріли із сусіднього дому людей. Вони сказали, що наш Лойд — в нашому будинку у підвалі, що його там підгодовує жінка, яка ходить по блокпостах. В мене була 1 000 грн і я передала, щоб вона хоч якось його підгодовувала, поки ми знайдемо, хто його вивезе.
В Ляпино зв’язок вже глушили, але якось наш сусід зміг зателефонувати моїм дівчатам — дочці та племінниці, які виїхали до Косова. Ми сказали, що живі, а бабуся з дідусем загинули. Діти почали шукати, хто нас вивезе до Новоазовська та “профільтрує”.
Ми знайшли жінку, яка нас мала “фільтрувати”. Гроші вони люблять. Вона нам сказала о котрій годині треба прийти. Нас сфотографували анфас і в профіль, взяли відбитки пальців і все. Внесли у свою базу і видали якісь папери. Ми приїхали до Ростова. Пробули там п’ять днів. Потім поїхали через Санкт-Петербург і Таллінн. А там вже приїхала моя племінниця і забрала нас у Косів.
Пошуки Лойда
— Увесь цей час дівчата шукали, хто б міг забрати Лойда з підвалу нашого будинку. Потім виявилося, що він втік і півтора місяця бігав по Маріуполю. Ми всі його шукали.
Одного разу я побачила фотографію дівчини-ветеринара. Вона годувала покинутих собак та котів і викладала фото в соцмережах, щоб знайти власників. Я побачила фото і мені здалося, що це — Лойд. Я зв’язалася з нею. У собаки не було одного ікла зверху та був чип. Коли його знайшли, дівчина мені каже, що на кличку Лойд він не відгукується, а чип вона не знайшла, та й зуби в нього, мабуть, всі. Моя донька сказала: “Якщо серце лежить, то бери хто є — наш, не наш”.
Я знову зателефонувала дівчині й кажу, що, можливо, це і не мій Лойд, але оскільки ви годуєте чужих тварин, я надішлю вам гроші. І тут вона мені пише: “В нього немає зуба і я знайшла чіп”. Ми зв’язалися зі своїм ветеринаром, перевірили в реєстрі чипів. Це був наш Лойд.
Племінниця та донька знайшли у Запоріжжі чоловіка Віктора, який погодився вивезти Лойда з Маріуполя. Це було дуже тяжко. Ми вдячні йому. 16 чи 17 червня Віктор зателефонував і сказав, що собака — в Запоріжжі. Я з моєю племінницею вирушили туди.
Ми приїхали. Віктор відкрив хвіртку, а там Лойд під столом спав в альтанці. Я його покликала. Думала, що він нас позбиває з ніг. Він так радів.
Повернення до Маріуполя
— В нас було таке гарне місто. Зараз, мабуть, важко там жити. Вони зносять будинки, у яких — мертві люди. На початку червня 2022 року їм, мабуть, сказали, що там залишилися мої батьки. Вони приїхали й 3-4 поверх вигребли. Батьків, сказали, що нібито знайшли й поховають.
Перед новим роком вони повністю знесли дім. Не знаю, чи будуть вони їх відбудовувати, чи що робитимуть, але я чекатиму, поки там буде Україна.
Зараз таке відчуття, що ми поїхали у відпустку і повернемося. Але ми ж пам’ятаємо наше місто таким, яким воно було до війни. Це, напевно, дуже тяжко буде.
