Петро Сказків з Івано-Франківщини грою на цимбалах підтримував людей під час Революції Гідності. Там і написав свою “Боротьбу” та приблизно ще чотири композиції про тодішні події.
Сьогодні інструмент, з яким хлопець їздив на Майдан, залишився без майстра. Цьогоріч 4 лютого музикант помер від раку легенів. Як музика Сказківа стала “зброєю” Майдану, дізнавалася кореспондентка Суспільного у родичів, друзів та колег.
Цимбали Петро отримав у спадок, каже директорка Ворохтянського центру культури, дозвілля, молоді та спорту Мирослава Стефанців. Час від часу реставрував їх. З ними гастролював по Україні, Європі, був на Майдані, а згодом їздив і в зону АТО. Але завжди повертався у Ворохту, звідки родом.
Петро Сказків народився у Ворохті
Цимбали Майдану
Сьогодні інструмент зберігається у будинку культури, де свого часу працював і музикант. Також тут є його каска і щит з Майдану.
Суспільне Карпати
Директорка Ворохтянського центру культури, дозвілля, молоді та спорту Мирослава Стефанців. Поруч — Петрові цимбали
“Він поїхав (на Майдан — ред.) з тим, з чим він сильний, а сильний він творчо. І він, власне, цим інструментом, своєю харизмою, своєю людяністю і підтягнув людей. Він трошки підсилював, як на мене, їхні настрої своєю музикою. На Майдані, я вважаю, що в той час була велика його місія”, — каже Мирослава Стефанців.
Музикант вирізьбив своє ім’я на цимбалах
Про те, що їде на Революцію Гідності, Петро не казав, пригадують учасники гурту “Петрос”, який понад 10 років тому заснував музикант.
“Приїхав Петрович в будинок культури, привозить каску, щит. Ми такі: “Петровичу, а ви де були?”. Каже: “Та потрапив на Майдан”. Попав та й попав. Слава Богу, що вернувся”, — каже його учень Владислав Ониськів.
Каска музиканта з Майдану
На Майдані Петро написав приблизно п’ять творів. Їх майже не записував, розповідає рідний брат музиканта Юрій.
“Він знав, що потрібен буде там. І використає саме свою музику як зброю, щоб показати, що зброя в руках – це не тільки та, що стріляє”, — говорить Юрій Сказків.
На сцену у три роки
Вперше на сцену Петро вийшов у три роки разом із гуртом “Петровичі”, який заснував його батько. Спочатку він грав на баяні, а згодом, як і батько, – на цимбалах.
Гурт “Петровичі”
“Першим грав на цимбалах старший брат Василь, але він перейшов на сопілку, на духовий інструмент, а Петя попробував на цимбалах і було видно, що це — його”, — каже Юрій Сказків.
Всі троє братів — Василь, Петро, Юра та сестра Ірина грали та співали у колективі. Батько вчив грати на різних інструментах, а ще додатково діти ходили в музичну школу.
“Виходить, що “совєтський” союз розпадався, і ми були першими, хто дійсно зацікавлював інших людей до нашої, рідної музики. І в нас, у цьому будинку культури у Ворохті, був один з перших концертів. Грали ми дуже часто”, — розповідає Юрій Сказків.
Колектив часто гастролював, запрошували грати перед чиновниками, пригадує брат Петра. А одного разу, каже, зателефонували з Києва, потрібно було терміново виступити.
Юрій Сказків розповідає про брата
“Такі часи, телефонів ще немає. Не можемо знайти Петра, він ще не повернувся зі школи. А він десь йде дорогою, замазав штани й не поспішає швидко додому, щоб мама не сварила. А нам треба в Київ їхати, — розповідає Юрій Сказків. — І запам’яталося, як ми виступили перед Біллом Клінтоном. То був перший раз, коли без тата грали”.
Від гурту “Петровичі” до “Петроса”
Петро Сказків теж працював вчителем у будинку культури у Ворохті. Міг там днювати й ночувати за роботою, каже Мирослава Стефанців. Тут у 2010 році заснував і родинний гурт “Петрос”, у якому грали трійнята: Влад, Мирослава, Тетяна та старша сестра Віка Ониськіви.
“Ми ходили на танцювальний гурток поверхом вище. Якось так було, що ми спускаємося вниз і чуємо, хтось так на барабанах лупить. Заходимо і дивимося, якийсь такий чоловік. В нього таке довге волосся було, борода. Та й прийшли, запитали, що до чого. І кажемо: “Ми будемо займатися!” Він питає: “Точно? Ви батькам казали?” Не казали, але ми будемо займатися!”, — пригадує Влад.
Родинний гурт “Петрос” створили у 2010 році
Тож Влад грав на цимбалах, Мирослава — на бубні, Тетяна — на сопілці й старша сестра Віка — на бас-гітарі. Згодом до них приєднався троюрідний брат — Денис Бербенчук, який грав на ударній установці.
Музикант Петро Сказків під час виступу
Петро був мультиінструменталістом, тож самотужки підбирав усі партії до музичних інструментів. Дітей також вчив грати на слух, а не по нотах.
Учасники гурту “Петрос” розповідають про свого вчителя
“Багато чого пережили — і сварки, і радість. Він був як частина нашої сім’ї, як другий тато, — каже Влад. — Мені він дав свою любов, підтримку. І дав початок всьому цьому, чим ми зараз займаємося. А далі ми мусимо самі”.
Писав сучасну фолькмузику і не тільки…
Він своєю музикою популяризував Гуцульщину, каже його колега Мирослава Стефанців. І продовжує, що Петро виступав з діджеями, писав музичні обробки, а у творах відчувалася міць Карпат.
“Його почерк дуже читабельний був у музиці. Тобто, ви чуєте чи той самий “Буревій”, чи “Море” у нього є. Ну дуже багато пов’язано із природою. Це — його внутрішній світ – він так сам говорив. Це — його внутрішні переживання”, – каже Мирослава Стефанців.
Петро Сказків грав фольк у сучасній обробці
У кабінеті будинку культури, де проводив репетиції Петро, ще збереглися його малюнки. Є студія звукозапису, яку власноруч почав облаштовувати Петро Сказків.
Музикант також різьбив та самотужки облаштовував студію звукозапису
Музикант часто різьбив, каже брат Юрій. А вдома збереглися столи, які він прикрашав.
“Карпати” у жалобі
Про свою хворобу Петро дізнався випадково. У грудні 2020 року на своїй Facebook-сторінці він написав про діагноз.
“Привіт, друзі! 1,5 місяця тому я потрапив до лікарні з пневмонією, а згодом лікарі діагностували в мене плоскоклітинний рак легень G2”, — йдеться у дописі.
Тоді музикант попросив про моральну та фінансову допомогу. Проте 4 лютого Петра Сказківа не стало.
“Все якось пішло повністю не за планом, — каже учасниця гурту “Петрос” Вікторія Ониськів. — Сталося як сталося. Після смерті Петровича руки опустилися. Важко… Важко… І я не знаю, чи ми ще продовжимо щось грати”.
Брат Юрій каже, що Петро завжди поспішав і робив усе втричі швидше. Зараз він намагається віднайти усі можливі твори Петра та зберегти для майбутніх поколінь.
Якби сьогодні Петро був тут…
У музиканта всюди були друзі, пригадує директорка Ворохтянського центру культури, дозвілля, молоді та спорту Мирослава Стефанців.
Петро Сказків з Мирославою Стефанців
“Він був дуже щирою людиною і справжньою. Собою. І найбільше мене вражала його простота. І от якби сьогодні він був би тут і ви зайшли, то він би сказав: “Дай, Боже, щастя, дай, Боже, здоров’я!”, — каже Мирослава Стефанців. — З усіма так вітався: незалежно, чи це його учень, чи найменший, чи це президент України: “Дай Боже щастя!” і посмішка”.
