У сім’ї заслуженої артистки України, яку глядачі знають за серіалом “Леся + Рома”, нині готуються не тільки до Нового року. Адже Ірмі Вітовській пощастило народитися 30 грудня. Тож у передостанній день 2019-го у популярної актриси — уродини. Їй виповнюється 45 років!
Актриса розповіла про зйомки у комедії “Мої думки тихі”, захоплення сина і ставлення до ювілею, пише Експрес.
— Iрмо Григорівно, будете відзначати ювілей?
— А ми ніколи не святкуємо мій день народження. Зазвичай їдемо кудись за кордон. Тижні на два чи більше. Так буде й цього разу, — каже зірка кіно і театру, до якої я зателефонував напередодні 45-ліття. — Як ставлюся до тієї дати? Нормально. Абсолютно. Не страждаю з цього приводу. Тим більше, що почуваюсь на двадцять п’ять… Я цифр не боюсь! (Усміхається).
— На кіноекрани виходить фільм “Мої думки тихі”, за роль у якому ви отримали не одну нагороду. Це — дебютна стрічка 25-річного режисера Антоніо Лукіча. Ви довго вагались, перш ніж сказати йому “так”?
— Звичайно, це завжди ризик. Проте, вважаю, що кожен актор хоча би декілька разів у житті має зіграти у дебютних проектах — короткометражних чи повнометражних. Інакше ми не виховаємо нових режисерів! Тому вагання завжди є. Знаєте, коли ти реально бачиш, що тут нічого не буде або це просто не твоє, тоді відмовляєшся. Проте сценарій фільму “Мої думки тихі” справив позитивне враження, тож я погодилась…
У результаті вийшла дуже хороша картина. Чесно — я пишаюся, що вона є в моїй біографії! Вважаю, що це — певна планка, свідченням чого можуть бути нагороди — і “Золотий Дюк”, і “Кіноколо”. Останню я отримала від критиків уже вдруге: торік — за Бабу Прісю з “Брами”, а цьогоріч — за роль мами з “Мої думки тихі”… Те, що у мене випало підряд два такі фільми, справді джекпот.
— У більшості українських стрічок — навіть найкращих — зазвичай проблеми з касовими зборами. До смутку продюсерів…
— Ми не ставили на меті заробити гроші, натомість хотіли зробити хороший твір… “Мої думки тихі” — чудова комедія, але, можливо, не така, до якої наш обиватель звик, точніше, на яку його “присадили”. Він став заручником того смаку чи антисмаку, коли — торт в обличчя, або — сміх із пальця… Наш фільм, перепрошую, не тупий! Ні, це не авторське кіно, не складний арт-хаус, а, кажу, хороша комедія. З елементами драми. Бо так у житті є: де смішне, там і сумне поруч… Сподіваюся, що глядач все-таки прийде у кінотеатри, щоб подивитись цю стрічку.
— Якщо не помиляюсь, ваш дебют у кіно відбувся двадцять років тому — у фільмі “Нескорений” Олеся Янчука. Ви одразу сподобались собі на екрані?
— Подобаюсь я моєму чоловікові, а ось щодо роботи не вживаю таких слів. На відміну від актрис, котрі грають якихось вигаданих героїнь, у яких хочуть “залізти”… Я себе завжди тверезо оцінюю і дуже жорстка та цинічна до своїх робіт. Повторюсь, нині для мене акторська планка — це фільми “Брама” і “Мої думки тихі”. Та я ніколи не взяла би їх, не пройшовши інші роботи й не набивши гулі… А в “Нескореному” я плутала театральне і кіноіснування. До речі, багато акторів не розуміють тієї різниці. (Усміхається).— Ви ведете дуже активний спосіб життя: зйомки, репетиції, гастролі, інтерв’ю і т. д. Скажіть, як усюди встигаєте? Не здивуюся, якщо самі сідаєте за кермо…
— Так. Я отримала права ще в 2004-му. Тобто мій водійський стаж п’ятнадцять років. Училась кермувати на вулицях Києва… Чи звикла до усіх цих корків? Так, давно. Я ж уже двадцять три роки живу в столиці. Тому абсолютно звикла. (Усміхається).
— Ви тричі виходили заміж. Від другого шлюбу у вас восьмирічний син. Якщо не секрет, які він має зацікавлення?
— Орест займається у школі шахами, ходить на плавання, вивчає англійську мову, а тепер — ще й польську. Він також пластун, тобто є членом “Пласту”. Хоче записатись і на музику — вивчити нотну грамоту, щоб потім грати на гітарі. Та це вже пізніше. Як і заняття бойовим гопаком. Нехай спочатку опанує мови.
— Iрмо Григорівно, не можу не спитати: ви ялинку вже поставили вдома?
— Так, ще на Миколая. Вона — штучна. Я не купую свіжі ялинки. Тобто не підтримую вирубку лісів. А ще — не ношу натуральне хутро, лише — так зване еко. Окрім того, якщо й маю у гардеробі щось зі шкіри, то це не дика фауна і тим більше — не рідкісна… Для мене такі речі принципові!
Автор: Богдан Бондаренко
