Сьогодні, 2 вересня, його похорон. І всі ці дні сотні знайомих Парубія публічно згадують, якою він був людиною. Суспільне зібрало частину цих спогадів і публікує з незначними правками, пише Правда.ІФ
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
30 серпня 2025 року у Львові застрелили колишнього спікера Верховної ради та чинного нардепа від “Європейського солідарності”, громадського діяча Андрія Парубія. Сьогодні, 2 вересня, відбудеться його похорон. І всі ці дні сотні знайомих Парубія публічно згадують, якою він був людиною. Суспільне зібрало частину цих спогадів і публікує з незначними правками.
Андрій Парубій став активістом і почав займатися політикою ще у студентські роки. У серпні 1988-го, ще до проголошення незалежності України, Парубій підняв синьо-жовтий прапор на скелі Гострий Камінь у Тустані. Таку фотографію опублікував його друг, політолог і речник Генштабу Андрій Ковальов. Того ж року Парубій очолив патріотичну організацію для молоді “Спадщина”.
На початку 1990-х Парубій брав участь у виборах до місцевих рад, а вже 1991-го очолив Соціал-національну партію України.
Історик та військовослужбовець Орест Круковський згадує також події жовтня 1994 року. Тоді Парубій брав участь у акціях проти передачі ядерної зброї. “Кілька автобусів зі Львова, членів СНПУ разом з Андрієм Парубієм, напевно, єдині з-поза меж Києва, приїхали на протести проти віддачі ядерної зброї Росії. Нас тоді зустрів “космічний десант” спецназу (понад 20 тисяч), закутого по максимуму у спецброню”, — написав Круковський.
У 1997 році Парубій брав участь у вуличних протестах у Львові. Цей епізод згадує його однопартієць, народний депутат Володимир Вʼятрович.
“Комуністи вирішили продемонструвати силу свого реваншу, пройшовши маршем через найбільш бандерівське місто. Влада “розводила руками”, міліція була на їхньому боці. Зупинити шабаш взялися молоді націоналісти міста. Один із них особливо виділявся — високого зросту, в довгому, за тодішньою модою, плащі. Він майже літав поміж своїми побратимами, організовуючи спротив. Саме таким я нині пригадую Андрія Парубія — витягнутим вгору і окриленим, завжди у гущі подій і завжди трохи над натовпом. Він умів вести за собою”.
У коментарі Суспільному Вʼятрович розповів, чого стосувалась його остання розмова з Парубієм — народні депутати обговорювали закон про державну політику в сфері національної памʼяті. Виступаючи на майдані Незалежності 1 вересня на акції памʼяті політика, Володимир назвав її “останнім Майданом Андрія Парубія”.
Молодіжне крило СНПУ Парубій очолив у 1999-му. А вже через три роки його обрали до Львівської обласної ради. На початку 2004 року його партія змінить назву на “Свободу”. Багато однопартійців Парубія долучилися до Помаранчевої революції, а сам він став тоді комендантом Українського дому. Так із ним познайомився колишній генпрокурор України Юрій Луценко, який на той час очолював Спілку молодих соціалістів.
“В морозний день Майдану 2004-го ми отримали інформацію про те, що штаб Януковича планує зробити Український дім своїм центром, — написав Луценко. — Мета була ясна — від нього до Майдану — пару сот метрів, сутички неминучі, готується привід для введення надзвичайного стану. Я звернувся до людей зайняти підступи і сходи до Українського дому. Колона на чолі з Тягнибоком рушила. Через пів години прибіг незнайомий хлопець-вістовий: пане Юрію, Український дім наш, прапори вивішені, чекаємо подальших наказів. Я ж казав зайняти підходи, а не дім! — здивувався я. “А ми гукнули “Слава Україні!” й вони самі відкрили двері. А дім, та ще й з такою назвою, має стратегічне значення”. Так я познайомився з Андрієм Парубієм”.
Після завершення Помаранчевої революції Парубій змінив політичну партію й перейшов Народного Союзу “Наша Україна”, яку очолював президент Віктор Ющенко. У 2007 році Андрій Парубій став депутатом Верховної ради у складі цієї політсили. Говорячи про політичний шлях Парубія, Ющенко, під час вшанування його памʼяті, сказав:
“Я переконаний, що коли ви візьмете будь-який інтервал його життя, то там не буде жодного бруду і нечистоплотності”.
У квітні 2010 року, під час ратифікації Харківських угод, за якими продовжувався термін перебування Чорноморського флоту Росії на території України, Андрій Парубій приніс до зали Верховної ради димову шашку. Таким чином він намагався зірвати голосування. Згадуючи цей епізод, народна депутатка Вікторія Сюмар в коментарі Суспільному каже:
“Він був людиною дії, і це було не тільки про законотворчу діяльність. Це про людину, яка вміла діяти в найбільш екстремальні моменти історії. У 2010-му, коли ухвалювались “Харківські угоди”, Андрій розумів, до чого це призведе. Він робив усе, щоб не допустити цього голосування”.
У ніч на 2 грудня 2013 року аналітик та військовослужбовець Андрій Рибалко вперше зустрів Андрія Парубія на Майдані. “Після багатотисячного мітингу ми, майданівці, зайняли Будинок профспілок, — пригадує він. — Настала ніч. Людей на Майдані стало критично мало. І що насторожувало — зникли всі опозиційні політики. Ми читали в новинах, що ось-ось “Беркут” буде штурмувати будівлю і вийшли будувати перші барикади. Ніч була тривожною від чуток. До світанку Андрій Парубій з нами організовував процес підготовки Майдану до оборони”.
Парубій був одним із найактивніших політиків під час Революції гідності 2014 року. Він також виконував функцію коменданту Майдану. Народний депутат, а також пластун Ярослав Юрчишин згадує: “Я памʼятаю, як пан Андрій звернувся до нас з Володею [Вʼятровичем]: “Хлопці, можете організувати пластунів, щоб ми могли організувати периметр?” Так, як колись була Січ, зараз це була Україна”.
“У 2014 я була журналісткою, і він підійшов, сказав: “Віко, нам дуже потрібен мегафон, нам потрібен звук”, і коли ми його принесли,власне, й почався мітинг”, — розповідає Вікторія Сюмар.
Після Революції гідності Андрій Парубій став секретарем Ради національної безпеки і оборони. Він продовжив підтримувати учасників самооборони Майдану, які фактично стали першими добровольцями на фронті на сході України.
“Я пригадую, коли батальйон Кульчицького відправляли вже на схід, а не було бронежилетів, — розповідає один із тодішних сотників самооборони на позивний “Мойше”. — Парубій з іншими добрими друзями помагав нам знайти бронежилети. Це не були такі [якісні] бронежилети, як зараз, але вони були. Він переживав, щоб мої хлопці завжди були вдіті в зимову форму. Він вболівав за всі батальйони, де були майданівці”.
“Навесні 2014 року мені вдалося супроводжувати Андрія в кількох відрядженнях на південь, коли росіяни організовували протести та заворушення в українських містах, — розповідає колишній прессекретар Парубія Ярема Дух. — Коли вони якимось чином дізналися, що Андрій у місті, їхні лідери закричали: “Парубій в ґорадє! Парубій в ґорадє!” — та кинулися нас шукати. І от ці крики “Парубій в ґорадє!” я памʼятаю досі. Росіяни його боялися та ненавиділи водночас”.
У серпні 2014 року Андрій Парубій пішов у відставку з посади голови РНБО. Уже пізніше він визнав, що однією з причиною відставки стали розбіжності у ставленні до Мінських угод, яких Парубій не підтримував. Після цього рішення він разом з іншими політиками створив партію Народний фронт, на чолі з Арсенієм Яценюком та Олександром Турчиновим. Після виборів Парубій став першим віце-спікером парламенту, а у 2016 році — головою Верховної ради.
“Я пригадую, як він проводив через парламент рішення, попри серйозний опір — іноді всупереч керівництву держави й власної фракції. Особливо запам’яталася його боротьба за створення НАБУ й Антикорупційного суду. Він говорив просто і чесно, і саме тому йому довіряли”, — написав про цей період колишній журналіст, а на той час народний депутат Мустафа Найєм.
“У 2014-му ми разом потрапили в парламент у складі Народного фронту, — згадує Вікторія Сюмар у коментарі Суспільному. — Для нас був принциповим Закон про декомунізацію. А вже далі як спікер він просував багато перейменувань. Він завжди мене дуже підтримував: у моїх законах про заборону російського кіно, про мову в освіті, про квоту на українську пісню, закон про мову на телебаченні, закон про обмеження російського інформаційного продукту, закон про мову, конституції НАТО та ЄС, перейменування російської церкви і, звісно, — про армію. Він завжди казав: “Я все своє життя готувався до війни з Росією”. Він знав, що росіяни не подарують Україні державу і розумів, що за неї треба боротися. І те, що він робив — було частиною цієї великої боротьби. Він ніколи не мислив категоріями політики, він мислив категоріями держави”.
Про роль Андрія Парубія в наданні автокефалії Православній церкві України Суспільному розповів Ярослав Юрчишин:
“Парубій разом з Андрієм Ковальовим ще до прийняття та передачі будь-яких офіційних документів відвідали кілька монастирів, які перебували під патронатом Вселенського патріархату. Не було жодних гарантій, що Патріарх там буде. І хоч Андрій належить до греко-католицької церкви, він справді вірив, що національна держава повинна мати національну церкву. Він зробив максимум, щоб це відбулося”.
У 2019 році новообраний президент Володимир Зеленський розпустив парламент. На дострокових виборах Андрій Парубій був другим номером у списку партії Петра Порошенка “Європейська солідарність”. У цьому скликанні парламенту Парубій вже не був таким активним, як раніше: за шість років роботи скликання він лише 17 разів брав слово й не зробив жодного депутатського запиту. Про його законотворчу діяльність Суспільному розповіли колеги з оборонного комітету:
“Він достатньо мало говорив. На комітетах часто просто мовчав, слухав уважно, — згадує нардеп Олександр Федієнко. — Але коли щось додавав, то це було фахово. Відчувалося, що він глибинно розуміється в матеріалі, особливо — у військовій тематиці: не тактичного, а стратегічного рівня. Я радився з ним, бо було приємно радитися з людиною, яка не сприймає тебе як конкурента з іншої політичної сили. І попри всі його регалії, достатньо просто було з ним спілкуватися”.
“Запам’ятався Андрій Володимирович насамперед тим, що незалежно від того, що ми представляли різні політичні сили, ніколи жодна політична мотивація не визначала його виступ, голосування чи пропозиції на комітеті, — коментує народний депутат Федір Веніславський. — Він виходив винятково з проукраїнських, національних інтересів і завжди підтримував ті ідеї, які йдуть на користь державі загалом. Ніякої інформації про те, чому він менше брав участі в публічних виступах, у мене немає. Думаю, це пов’язано насамперед із внутрішніми процесами політсили, яку він представляв. Але ви знаєте, як правило, на засіданні комітету періодично хтось буває відсутній. Мені здається, що Андрій Парубій був присутній на всіх засіданнях комітету, особливо тих, що стосувалися питань, які проводили в закритому режимі”.
У 2022 році Андрій Парубій долучився до територіальної оборони і чергував на блокпосту 206 батальйону ТРО Києва. Потім підтримував військових на інших напрямках. Військовослужбовець Андрій Рибалко згадує, що Парубій приїжджав навідати його підрозділ на другій лінії оборони між Миколаївщиною і Херсонщиною у травні 2022 року.
“Звісно, не “нуль”, але РСЗО періодично прилітало. Тоді ще не було навіть мрій про Херсонський контрнаступ, а стояло питання втримати Миколаїв. Андрій Парубій приїхав підтримати нас”, — написав Рибалко.
На початку липня 2025 року на війні з Росією загинув один зі співтворців Самооборони Майдану, лідер “Пласту” та військовий 72 бригади імені Чорних Запорожців Роман Орищенко. Він був одним із радників Андрія Парубія, коли той головував у Верховній раді.
“Востаннє ми бачилися на початку липня на похороні нашого спільного друга, який загинув на фронті — Романа Орищенка, — написав Андрій Ковальов. — Він був багатолітнім радником Андрія Володимировича, як Голови Верховної Ради України. Тоді ми довго говорили, я почув від нього багато добрих слів і компліментів. Шкодую, що тоді не зробили спільної фотографії. Тоді я зауважив, що він був без охорони. Він, як був Головою Верховної Ради України, завжди мріяв позбутися охорони. Через свою скромність вважав охорону надмірним атрибутом».
“Остання розмова з Андрієм була на похороні Романа Орищенка, — також пригадує останню зустріч із Парубієм громадська активістка Анастасія Розлуцька. — Ми зустрілися в Михайлівському соборі, перекинулись кількома словами. Ми, як завжди, говорили про Україну: що зараз складні часи, але ми бʼємося — і це найважливіше. Україна ніколи не була такою сильною, як вона зараз є. Україна ще не усвідомила, кого втратила. Це — людина переконань, людина цінностей. Він, як думав, так і жив”.
