В його родині усі чоловіки були у війську аж до прапрадіда. Натомість сам він не хотів бути військовим, але почалася війна.
На фронт 29-річний Святослав Моспанюк відправився командиром роти 78 батальйону 102 бригади ТрО. Згодом став заступником комбата 79 батальйону.
Отримав поранення, але одразу ж повернувся до своїх, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Три обов’язкові речі
Нині Святослав приїхав у відпустку до Франківська. Часу не так багато, тож чи не до години розписав, що має зробити. З обов’язкових – три речі.
Подивитися гори, – з посмішкою говорить Моспанюк. – Це просто обов’язково – must have. Запорізькі степи вже у печінках сидять. Зустрітися з батьком, він також військовий. І третє – пів дня просидіти в Бистриці. Там, в окопах, особливо коли навколо то мороз, то дощ, ти мрієш, аби на вулиці було під сорок, а ти сидів у прохолодній водичці. Оцим я, певно, сьогодні й займуся.
На фронті Святослав Моспанюк опинився командиром роти 22 квітня 2022. Першу відпустку мав через пів року й то через поранення. Ще й, каже, відкладав її до останнього.
З одного боку, хотілося додому, а з іншого – був якийсь страх несприйняття цивільними військових, – зізнається Святослав. – Навіть не страх. Не знаю, як це пояснити. Просто не хотілося спілкуватися з цивільними.
Зараз йому вже байдуже. Якщо раніше це нерозуміння підіймало всередині якусь бурю, то нині він просто перестає спілкуватися.
Є ще певні тригерні моменти, – каже Святослав Моспанюк. – Наприклад, якщо мені починають ставити запитання, мовляв, чому контрнаступ просувається так повільно. Звичайно, хочеться у відповідь запитати, а що ти для того зробив?
Люди стояли в чергах
Святослав Моспанюк – з військової родини. Каже, військовими були всі чоловіки – прапрадід, прадід, дід, батько, рідний дядько.
Причому, всі п’ять служили в різних видах військ, – розповідає він. – Тато був прикордонником, дядько служив у внутрішніх військах – зараз Нацгвардія. Дід – на аеродромі, прадід був моряком. От щодо прапрадіда я вже не скажу, але теж десь у війську.
Каже, хотів ту дінастію завершувати. До війська не прагнув, адже зовсім не подобалась армійська дисципліна, хотілося більше волі.
Святослав здобув фах інженера-механіка, та, коли навчався у виші, паралельно вступив на військову кафедру. Закінчив її, отримав офіцерське звання. Але зізнається, тоді це було так – аби відчепилися.
Втім, коли закінчуєш військову кафедру, то даєш присягу на вірність українському народу. І я перестав би себе поважати, якби її не дотримався, – говорить Святослав Моспанюк. – Якби, не дай Бог, утік, то мені б це в кошмарах снилося. Чи гірше – відкупитися, сидіти в тилу та казати, що війна мене не стосується – мовляв, вона десь там, на сході.
Ще у 2019 він записався у резерв тероборони, а 16 лютого минулого року – підписав контракт.
На той момент я вже тиждень як заступив на службу в лави територіальної оборони, – згадує Святослав. – Спілкувався з рекрутами, займався мобілізаційною роботою, набирав бійців. Але тоді разом зі мною у штатній структурі з 90 необхідних бійців було лише 10.
Вранці 24 лютого 2022 року його телефон розривався від дзвінків. І перша думка: «Де я маю зараз набрати ще 80 людей, от де?!».
Та коли прийшов у військкомат, то був здивований. Стояли три довжелезних черги, кожен хотів кудись записатись. Люди сиділи там по три доби – чекали.
Був навіть дідусь 73 роки, серйозно, – пригадує Моспанюк. – Я не впевнений, що він мене чітко бачив, але він просидів півтори доби й просився куди-небудь, бо не міг сидіти вдома… Тож за два тижні у мене вже був повний штат, абсолютно всі.
Ми мусимо стати сім’єю
За словами Святослава Моспанюка, 80% його бійців – це люди, які за віком годилися б йому в тати. Бо командиру було 29, а середній вік бійців – 49-53 роки.
Коли ми формувались, я приходив та казав, що ми не є ріднею, але сім’єю станемо, – розказує Святослав. – По-іншому ніяк. Колектив – це механізм. Якщо хоч один гвинтик не працюватиме, то механізм функціонувати не буде. І мені дуже пощастило з особовим складом, бо було багато свідомих людей. Вони розуміли, що, незважаючи на мій вік, у мене є певний список повноважень. Тобто, в мене є поставлена задача, наприклад, зайняти оборону і при цьому максимально зберегти особовий склад. Вони чудово розуміють, що я можу розбитися об камінь, але цього доб’юся.
Я навіть казав, що потім не хочу приходити пояснювати вашим рідним, що не стало чийогось чоловіка, брата, тата, бо ви не послухали «сосунка», – говорить Святослав. – Я з ними домовлявся. Може, це не зовсім правильно з військової точки зору, але виявилось ефективно.
Якби нині знову набирав бійців, каже, це було б значно довше. І зараз, каже, старався б подалі відтягнути момент виїзду в зону бойових дій, аби передати більше досвіду.
На один наш постріл їхніх було вісім
За його словами, перші відчуття від перебування на війні були неоднозначними. За лісосмугою, на яку заїхали наші тероборонівці, було соняхове поле, яке не зібрали з минулого року. За ним курган і далі горизонт. Святослав ще з одним бійцем поповзли на курган, аби подивитися, що ж там далі.
Я себе відчув, як у кіно, – згадує Моспанюк. – Побачив бій артилерії з артилерією. Летить авіація, хтось починає тікати, машини евакуйовують поранених. Десь прилітає та влучає у боєкомплект – усе розлітається. Я дивився на це і всередині мене боролися два протилежних відчуття. Якийсь такий дитячий захват, бо бачив подібне лише на екрані. А з іншого боку ти розумієш, що, можливо, дуже скоро ми будемо в такій самій задниці.
Позивний у нього – «Святий», від імені. А Святославом назвали, бо на Святвечір родився.
Втім, каже, що він «щасливий» на обстріли. Як тільки приїздив десь на позиції, то рівно через 15 хвилин починався обстріл.
При чому воно десь падало біля мене в радіусі 50 метрів й усі цілі, – розказує Моспанюк. – У липні у нас почалися найважчі часи. За день могло бути по 40-80 прильотів. На один наш постріл артилерії їхніх було вісім.
Але один день був геть особливим. Нині Святослав називає його неофіційним днем народження. Якось ввечері він йшов від медиків і потрапив під обстріл із танку.
Ти його не сплутаєш ні з чим. У танка дуже характерний постріл. Тобто спочатку ти чуєш, коли воно вже прилетіло до тебе, а лише потім – вихід, – розповідає Моспанюк. – Пощастило, що переді мною були дерева. Всі осколки, які мали бути мої, десь за метрів 10-15 забиваються в дерева. А всі решта пішли вверх. Другий прильот був десь метрів 15 від попереднього. Я лежу і думаю: «Ну, третій точно мій». На щастя, далі почали стріляти в інший бік.
Втім, 3 жовтня минулого року його таки зачепило – ударною хвилею. Святослав отримав контузію, зламані ребра, порвані зв’язки плеча. Через три тижні лікування знову повернувся до своїх.
