Коли кажуть про підтримку з повітря — це про таких, як він: 28-річний Роман Дрогомирецький із села Топільське Рожнятівської громади — той самий пілот, який у березні 2022 року летів гелікоптером в Маріуполь. Він з побратимами працює у найкритичніші моменти: коли земля просить допомоги з неба.
Пише Інформатор
Капітан Роман Дрогомирецький, уродженець села Топільське Рожнятівської громади, служить у 18 окремій бригаді армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Пілотом він став ще до повномасштабного вторгнення. Чи не шкодує про свій вибір, які бойові завдання виконує та як йому допомагає віра в Бога — в ексклюзивному інтерв’ю.
— Скажіть, чому Ви вирішили пов’язати своє життя з небом. Яка причина спонукала стати пілотом?
— Навчаючись у ліцеї, я вирішив, що хочу вступити до військового вишу, обрав Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба. Спершу думав про технічну спеціальність, але мене направили на льотний факультет — і я не пошкодував. Я відчував — маю служити. Освоїв вертоліт Мі-8 різних модифікацій. На ньому й літаю зараз. За плечима — 6 років служби та 500 годин польотів.
— Які найчастіше завдання виконує Ваш екіпаж?
— Екіпаж вертольота — це три людини. Ми можемо перевозити вантажі або поранених, але головне — вогнева підтримка. Отримуємо координати цілей від авіанавідників — це наші очі. Завдяки ним ми знаємо, куди бити і де небезпечно. Наш гелікоптер підтримує піхоту, знищує техніку, евакуює поранених. Часто нас викликають у найкритичніші моменти, коли земля просить допомоги з неба.
— У березні 2022 року разом із іншими добровольцями Ви летіли на гелікоптері в оточений росіянами Маріуполь. Це — справжній подвиг, за який Ви отримали орден Богдана Хмельницького III ступеня. Не було страшно?
— Це було дуже ризиковано. 21 березня ми вирушили двома вертольотами. Нас прикривала артилерія — створили умовний коридор для прориву через лінію фронту. Ми не знали, що чекає попереду. У місті не було місця для посадки — усе знищене. Нам підготували місця для посадки біля “Азовсталі”, навколо усе було знищено. Ми доставили боєприпаси, ПТРК, ПЗРКМ, Starlink, воду, медичні засоби. Повертаючись забрали 8 поранених. Мобільного зв’язку з іншим екіпажем не мали, а в радіоефірі були перебої. Повернулись ми швидше і дуже хвилювалися за інших. Чекали. На щастя, повернулися й вони. Потім дізналися: у захисників Маріуполя тоді не було зброї — йшли на “вилазки”, відбираючи її у ворога.
— Що за час служби під час війни змінилося у Вашому житті?
— Прийшло ще більше розуміння: незалежність не дається просто так. Я став пілотом ще до повномасштабного вторгнення, і сьогодні несу цю відповідальність із честю. Так, буває страшно. Але я християнин. Перед бойовим вильотом молюся: «Господи, якщо я ще потрібен, допоможи виконати завдання й поверни мене живим».
Мене питають: “Чи є радість, коли потрапляєш у ціль?” — Є. Бо я бачив, що зробили росіяни з нашими людьми. Ми несемо відповідальність за тих, хто на землі. І не маємо права зрадити.
— Які плани після Перемоги. Чи плануєш продовжувати службу?
— Хочу розвивати себе і розумово, і фізично. Не люблю загадувати наперед, але думаю, що продовжуватиму службу. Глобальних планів немає, є тільки безліч малих, які весь час змінюються. Головний мій план — жити життя.
Мар’яна Локатир
